Я рано овдовіла. Залишилися удвох з однорічною дочкою і допомоги я могла чекати тільки від своїх батьків, але вони жили далеко і допомогти могли не завжди. Ми жили в квартирі чоловіка, тому добре, що хоч про житло думати не довелося.
Працювала я майже цілодобово. До того, як донька пішла в садочок, з нею сиділа бабуся-сусідка, а потім приїхала моя мама і забрала дочку до себе, щоб я могла влаштуватися на роботу, зібрати трохи грошей і потім вже забрати дочку.
Часу на себе і особисте життя не залишалося, потрібно було крутитися. Потім школа доньки, університет – все це вимагало чималих грошей. Легше стало, коли дочка влаштувалася на роботу.
Перший час я навіть розгубилася, не було більше необхідності працювати на кількох роботах. Дочка сама працювала і забезпечувала себе, а мені багато не треба, про себе я і не думала. Але донька постійно підбадьорювала мене, що зараз саме час пожити для себе. Але мені нічого не хотілося.
Я звикла, що завжди повинна кудись бігти, поспішати і щось робити. А тепер все, стоп. Дочці нав’язуватися не хотіла, у неї своє життя, я розумію. Моя допомога тоді їй тільки заважала. А я приходила після роботи в порожню квартиру і сумувала. Так було самотньо і незвично.
Дочка мене, звичайно, відвідувала, але не могла кожен день приїжджати. Я не наполягала. Вона молода, у неї все попереду, вона буде щаслива, а не як я.
На щастя, довго мені в такому стані бути не дали. Дочка скоро вийшла заміж і оголосила про те, що чекає дитину. Життя знову закрутилося, тому що тепер я жила в передчутті народження внучки. З’явився новий сенс, я знову відчувала, що потрібна їм.
Коли дочка народила, я майже весь вільний час проводила у неї. Зятя вдома майже не було, він дуже багато працював, зате у сім’ї було все, що було потрібно. Мені ж було радісно, що я знову потрібна, знову при ділі.
Приблизно через вісім місяців дочка запропонувала мені вийти в декрет і сидіти з онукою, а вона вийде на роботу, щоб допомагати чоловікові забезпечувати сім’ю. Я була тільки за. Діти пообіцяли, що будуть мені платити, хоча я і відмовлявся, але вони наполягли. В результаті, всі залишилися задоволені – дочка робила кар’єру, а я поралася з онукою і вела господарство у молодих.
Коли маленька пішла в садок, я забирала її звідти, приводила додому. До приїзду дітей з роботи встигала приготувати вечерю, а потім їхала до себе. Мене все влаштовувало, хоча часом було важкувато, але я раділа, що комусь потрібна.
Того року внучка пішла у нас в перший клас. Близько квартири дітей шкіл ще не було, новий мікрорайон, зате була близько біля нас, туди ще дочка свого часу ходила. Було вирішено, що віддадуть дитину туди. Я до того моменту вже вийшла на пенсію, пішла з роботи, залишивши собі тільки підробітки, тому внучка після школи була на мені.
Я її забирала, годувала обідом, робили з неї вправи, а потім йшли гуляти або я вела її на гурток, де потім чекала її з занять і ми йшли додому або в парк. Саме під час цього очікування я і познайомилася з Іваном. Він теж внучку водив на гурток.
Ми бачилися кілька разів, ввічливо віталися, але в черзі нудно, а до телефонів ми обидва не привчені, не за віком воно нам. Щось розговорилися, він виявився приємним співрозмовником. Спочатку просто розмовляли, поки чекали дітей, потім кілька разів разом з онуками після занять ходили в парк.
Я не надавала особливого значення всім цим прогулянкам і розмовам. Тому коли він попросив у мене номер телефону, а ввечері подзвонили і покликав прогулятися удвох, без дітей, я розгубилася. Але погодилася, мені було приємно його компанія.
Сам Іван теж давно овдовів, у нього теж дочка, яку він виховував за допомогою своєї мами, тому що з стосунками у нього не складалося. Тепер також весь час приділяє внучці. Зустрілися дві самотності, так би мовити.
Ми стали багато часу проводити разом. Він запрошував мене в театр, де я не була зі шкільних часів дочки, ходили в ресторани, кіно. Світ відкрився мені з якогось незнайомого боку.
Раніше діти часто залишали у мене внучку на вихідних, коли їхали кудись з друзями відпочивати. Я була тільки за, але зараз на вихідні у мене були свої плани, ми з Іваном збиралися з’їздити на базу відпочинку. Тому коли дочка в п’ятницю заявила, що в суботу дитина на мені, я відмовилася. Перший раз в житті я відмовилася.
Якби вона попередила заздалегідь, звичайно б я посунула плани. Але ось так різко змінювати плани було вже незручно. Про це я сказала дочці, на що отримала здивований погляд. Я пояснила, що у мене вже своя поїздка запланована і попросила надалі мене заздалегідь повідомляти про свої плани. Дочка мені тоді нічого не відповіла.
Ми поїхали, в понеділок я як завжди зустріла внучку зі школи, позаймалася, погодувала, а ввечері відвела додому, все як завжди. Тиждень все було добре, поки в п’ятницю дочка знову мене не попросила забрати внучку на вихідні. Мені знову довелося відмовитися.
– Ми ж домовлялися, що ти будеш попереджати мене заздалегідь. Я не можу, вже є плани на вихідні.
– Та знаю я, які у тебе плани! Ти про себе більше думаєш, а не про внучку. А я що можу зробити, якщо нас тільки сьогодні покликали? Відмовлятися зі словами, що мама не хоче допомогти?
Мене зачепили її слова. Але дочка наполягала на тому, що раніше я була бабуся як бабуся, а тепер займаюся якоюсь нісенітницею.
– Все життя одна прожила, то навіщо тобі це зараз. Ти ще заміж зберися!
– Може і зберуся, не тебе мені питати. Пораділа б за мене!
– Чому мені радіти? Що ти за внучку забула через якогось діда?
Я пішла дуже ображена. Як вони можуть мені казати, що мені внучка байдужа, якщо вона на моїх руках виросла! Таке відчуття, що дочці я потрібна тільки як безкоштовна нянька, а з моїми інтересами вона рахуватися не хоче.
Все життя я поклала на те, щоб їй було добре, щоб внучці було добре. Я ж не відмовляюся і далі допомагати, просто прошу попереджати заздалегідь і дати мені трохи свободи. Невже я так багато чого прошу?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
