fbpx

На весілля нашої доньки Петро прийшов з моєю подругою, заради якої він мене кинув. Донька хотіла, щоб на її святі був присутній батько, а мене донька соромиться, хоча я ні в чому не винна 

Суботнім ранком до мене в перукарню зайшла жінка, років так 50-ти на вигляд. За попереднім записом, звичайно. В суботній день у нас клієнтів особливо багато, адже це – час весіль.

Марія відразу звернула на себе увагу всіх відвідувачів, адже прийшла в нетверезому стані, і це при тому, що було ще зовсім рано.

– Не дивіться так засуджуюче на мене, як мої дочки, – мовила моя клієнтка і сіла у крісло.

– Зробіть мені таку зачіску, щоб Він подивився, і зрозумів, кого втратив.

Так, справді було дивним побачити зранку не зовсім тверезу жінку, але я і не думала дивуватися, бо роботи було багато. Та Марія не замовкала, їй потрібно було виговоритися.

«Сьогодні весілля у моєї, тобто нашої, дочки. І, уявляєте, Він хоче приїхати, з Нею! І це після того, що вони мені обоє зробили. Знаєте, якби мені хтось колись сказав, що таке буде зі мною, ніколи б не повірила.

Я вийшла заміж рано, у вісімнадцять років. Народила двійко чудових дівчат. Петро, мій чоловік, у мене був просто ідеальний, усі навколо заздрили. А коли ми ще й Грін-карту виграли і в Америку виїхали, то я вже й зовсім не чулася від щастя.

Думала, що так завжди буде. У мене було все, я була абсолютно щасливою жінкою! Але сталося таке, чого я і не сподівалася.

В Америці ми обоє відразу знайшли хорошу роботу. Допомогла нам наша давня знайома, емігрантка з України, яка вже років двадцять жила в Америці. І поселилися ми по сусідству.

В чужій країні ми дуже швидко відновили нашу стару, ще юнацьку дружбу (Ірина була моєю однокласницею і найкращою шкільною подругою).

У нас з чоловіком все було добре, а дочки просто pвалися в Україну, бо там їх чекали кохані. Любов перемагала над здоровим глуздом у моїх дівчат все більше. І одного прекрасного дня вони заявили мені, що назавжди повертаються в Україну, що ця Америка їх дістала і таке інше. Сперечатися не було сенсу, вони поїхали, а ми залишилися удвох.

І тут я стала помічати, що мій чоловік став якийсь інший, чужий. Коли було багато клопотів з дітьми, я якось цього не помічала, а зараз, коли ми залишилися вдвох, я виразно відчула, що не потрібна своєму чоловікові.

І, як виявилося, не помилилася. Мій чоловік, вже давно крутив роман з моєю американською «найкращою» подругою.

Це не була звичайна короткометражна інтрижка, у них, виявляється, кохання. Як він себе потім виправдовував, закохався у неї, як хлопчисько, жити без неї не може.

– А як же я? Що мені робити тепер?

– А що, ти? Ти прожила щасливе життя, двадцять років купалася в сімейному щасті, тоді як Ірина двадцять років чекала на своє. І дочекалася. Я дуже хочу бути з нею, піклуватися про неї, зустріти з нею старість. Одне лиш шкода, що діток у нас не буде, але я намагатимусь зробити все для того, аби тепер вона була щасливою.

Після цього я зібралася, і вслід за своїми дівчатами повернулася в Україну. Один Бог знає, що мені довелося пережити. Офіційною версією для цікавих родичів стала версія, що повернулася я через дітей, треба ж за ними комусь дивитися. А сама, тим часом, прикипіла до чарки. Мені так легше, таким чином я про все забуваю.

Доньки мене засуджують, соромляться. А я їм кажу: – От доживете до моїх років, переживете те, що я пережила, тоді і поговоримо з вами.

Так що робіть гарну зачіску, щоб я не осоромилася перед своїм чоловіком, і щоб перед гостями виглядала не гірше, ніж «подруга» моя».

Марія пішла. Після неї у мене ще був насичений робочий день. Але ввечері я знов згадала Марію, і її історію. Подивилася на свого чоловіка, подумала, що ніхто від цього не застрахований. Ніколи не знаєш, що тебе чекає далі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page