Я росла в сім’ї, в якій всі любили та поважали одне одного, так само я виховувала і свою власну донечку Наталю. Нічого не віщувало якихось неприємностей, у нас була повна сім’я, донька не знала відмови ні в чому, ні від мене, ні від чоловіка. Розумниця, красуня, одна з кращих учениць свого вищого навчального закладу.
Все було у нас добре, поки мого чоловіка не стало. Але не дарма люди придумали приказку про те, що неприємність не ходить одна. Коли чоловіка не стало, я так сумувала, що не відразу помітила, як у дочки увійшло в звичку не ночувати вдома, вона зустрічалася з одним хлопцем, по навчанню з’їхала і взагалі порядком віддалилася від мене.
Вона стала жити з тим чоловіком на орендованій квартирі, а потім той чоловік залишився без роботи і вона привела його до мене додому.
він мені дуже не сподобався, я просила свою доньку залишити цю людину і знайти для себе гідного і хорошого чоловіка, адже цей навіть не зможе її забезпечити нормальне життя, в нього грошей навіть на хлібину немає.
В той вечір моя дочка дійсно покинула мій будинок, як я тоді думала, ненадовго. Але все виявилося інакше. Сама не знаю, як так вийшло, але наша суперечка з дочкою затягнулася на десять років. Спочатку я намагалася помиритися з Наталею, але вона всіляко уникала будь-якого спілкування зі мною, а пізніше вийшла заміж за того чоловіка.
На весілля мене ніхто не покликав. Я дізнавалася через знайомих як у дочки справи, як у неї справи. Моя донька прийшла до мене тільки через сім років, з проханням зайняти немаленьку суму грошей. Сім років не розмовляли, і замість всіх невимовних теплих слів ми знову посперечалися. Дочка знову пішла. Як пізніше виявилося, тоді вона чекала дитину. Але я про це не знала, хоча якби і знала, навряд чи змогла б так відразу пробачити їй семирічну відсутність.
Нещодавно я вийшла на пенсію і стала часто гуляти в парку. І ось, через десять років з нашого непорозуміння, я зустріла дочку на вулиці – вона гуляла з сином, моїм внуком. Це вперше я побачила його так близько. На мене нахлинула така хвиля почуттів, що я була не в силах стримувати себе: підбігла і, взявши доньку за руки, щиро просила Наталю не відмовлятися мене і дати спілкуватися з онуком.
З того дня я, нарешті, знову повернула свою дочку, ми стали бувати один у одного в гостях. Я могла визнати, що тоді була не права: зять виявився непоганою людиною. Діти жили в облаштованому будинку, онук дуже прив’язаний до батька, та й дочка виглядає щасливою. У наших відносинах зараз настала гармонія, але ось тільки онука дочка мені не довіряє. Не дозволяє забирати до себе з ночівлею. На канікули не привозить, та й у себе надовго мене не затримують. Невже моя дівчинка так і не змогла мене пробачити? Як ще мені довести, що я щиро каюсь і усвідомила, що була не права?
Я дуже їх люблю і хочу їм добра, але як помиритися з сім’єю своєї доньки я не знаю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.