fbpx
Життєві історії
На весілля до своєї похресниці Віра не хотіла іти, бо не знала, як вона, сама незаміжня, має благословляти дівчину на щасливе сімейне життя. Але на весіллі на жінку чекав сюрприз

Віра збиралася на весілля до похресниці. Її найкраща подруга доньку заміж видає. Вони з Любою ще самі, хоч зараз під вінець, а тут уже дітям весілля справляють. Точніше, діти у Люби, бо Віра сім’єю так досі і не обзавелася, а їй от влітку 43 роки виповниться. І красива, і розумна, а особистого щастя чомусь так і не знайшла.

«Коли ж ці двадцять років пролетіли?» – питала себе Віра, пильно вдивляючись у своє обличчя. Їй на вигляд ніхто і тридцяти п’яти не дає, вона ще і досі сама мріє про щастя, а тут іде на весілля до похресниці. Серце жінки оповили подвійні почуття. З однієї сторони вона тішиться за Софійку, свою найстаршу похресницю, а з іншої сторони розуміла, що йти на весілля одній дуже сумно.

Мимоволі згадала, як ще студентами щаслива Люба, яка нещодавно вийшла заміж, запропонувала Вірі стати хрещеною матір’ю її первістка. Так дівчата з подруг стали кумами. Віра ще тоді запитала: «А чому саме я?». На що отримала відповідь: «Бо я дуже хочу, щоб моя донечка була схожою на тебе».

Пролетіло двадцять років. Софія і справді вдалася в свою хресну, така ж цілеспрямована і впевнена у собі, навіть схожа у смаках. Три роки тому Софія поїхала вчитися закордон, там познайомилася з чудовим хлопцем, таким же цілеспрямованим, як і вона. А щоб легше їм жилося на чужині, вирішили побратися. Весілля мало бути за всіма найкращими українськими традиціями – з вінчанням і церкві, короваєм і благословенням батьків – і рідних, і хресних.

«Як же я буду благословляти свою Софійку на щасливе подружнє життя, якщо сама не знаю, що воно таке» – не на жарт хвилювалася Віра.

– Хресна, ти ж прийдеш до мене? – питала по телефону Софія. – Я дуже хочу, щоб в мій найщасливіший день ти була поруч.

Віра і думки не припускала, що може не піти на весілля. Софійку вона любила, як рідну доньку, хоча завжди спілкувалася з нею, як з подругою. Якось у них була розмова і Софія запитала:  – Віро, а чому ти досі не заміжня? Я не розумію, як так могло статися. Але я знаю, ти ще будеш щасливою, бо ти, як ніхто, заслуговуєш на щастя.

Не знала Віра, що на це відповісти своїй Софійці. Вона вже майже змирилася з тим, що їй просто не пощастило в житті. В усіх подруг уже дорослі діти, а вона досі одна. Від цього на душі у жінки дуже сумно, а в очах поселилася якась невловима печаль.

– Знаєш, хресна, а я вірю, що ти таки дочекаєшся свою половинку, бо щастя приходить до тих, хто вміє чекати.

Віра лише схвально кивала головою, але в душі вона вже втратила надію на те, що колись ще стане щасливою.

На весіллі своєї похресниці Віра виглядала неперевершено. Хвилювалася так, наче й справді рідну доньку заміж видає.

– Віро, знайомтесь. Це Алекс, дядько мого нареченого. Він приїхав до нас на весілля з Канади, – сказала Софія, коли садила хресну за стіл.

Чоловік мило посміхнувся і щось невловимо тепле відчула Віра в його погляді. Весь вечір вони проговорили, Віра добре володіла англійською. Алекс розповів, що вже багато років живе за кордоном, але за роботою, не помітив, як втратив щось головне – можливість стати щасливим.

– Хресна, а я говорила тобі, що таки таки будеш щасливою, – раділа Софійка. Через три місяці Віра теж одягла весільну сукню. Щастя прийшло тоді, коли вона вже перестала його чекати…

Спеціально для ukrainians.today.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page