Віра збиралася на весілля до похресниці. Її найкраща подруга доньку заміж видає. Вони з Любою ще самі, хоч зараз під вінець, а тут уже дітям весілля справляють. Точніше, діти у Люби, бо Віра сім’єю так досі і не обзавелася, а їй от влітку 43 роки виповниться. І красива, і розумна, а особистого щастя чомусь так і не знайшла.
«Коли ж ці двадцять років пролетіли?» – питала себе Віра, пильно вдивляючись у своє обличчя. Їй на вигляд ніхто і тридцяти п’яти не дає, вона ще і досі сама мріє про щастя, а тут іде на весілля до похресниці. Серце жінки оповили подвійні почуття. З однієї сторони вона тішиться за Софійку, свою найстаршу похресницю, а з іншої сторони розуміла, що йти на весілля одній дуже сумно.
Мимоволі згадала, як ще студентами щаслива Люба, яка нещодавно вийшла заміж, запропонувала Вірі стати хрещеною матір’ю її первістка. Так дівчата з подруг стали кумами. Віра ще тоді запитала: «А чому саме я?». На що отримала відповідь: «Бо я дуже хочу, щоб моя донечка була схожою на тебе».
Пролетіло двадцять років. Софія і справді вдалася в свою хресну, така ж цілеспрямована і впевнена у собі, навіть схожа у смаках. Три роки тому Софія поїхала вчитися закордон, там познайомилася з чудовим хлопцем, таким же цілеспрямованим, як і вона. А щоб легше їм жилося на чужині, вирішили побратися. Весілля мало бути за всіма найкращими українськими традиціями – з вінчанням і церкві, короваєм і благословенням батьків – і рідних, і хресних.
«Як же я буду благословляти свою Софійку на щасливе подружнє життя, якщо сама не знаю, що воно таке» – не на жарт хвилювалася Віра.
– Хресна, ти ж прийдеш до мене? – питала по телефону Софія. – Я дуже хочу, щоб в мій найщасливіший день ти була поруч.
Віра і думки не припускала, що може не піти на весілля. Софійку вона любила, як рідну доньку, хоча завжди спілкувалася з нею, як з подругою. Якось у них була розмова і Софія запитала: – Віро, а чому ти досі не заміжня? Я не розумію, як так могло статися. Але я знаю, ти ще будеш щасливою, бо ти, як ніхто, заслуговуєш на щастя.
Не знала Віра, що на це відповісти своїй Софійці. Вона вже майже змирилася з тим, що їй просто не пощастило в житті. В усіх подруг уже дорослі діти, а вона досі одна. Від цього на душі у жінки дуже сумно, а в очах поселилася якась невловима печаль.
– Знаєш, хресна, а я вірю, що ти таки дочекаєшся свою половинку, бо щастя приходить до тих, хто вміє чекати.
Віра лише схвально кивала головою, але в душі вона вже втратила надію на те, що колись ще стане щасливою.
На весіллі своєї похресниці Віра виглядала неперевершено. Хвилювалася так, наче й справді рідну доньку заміж видає.
– Віро, знайомтесь. Це Алекс, дядько мого нареченого. Він приїхав до нас на весілля з Канади, – сказала Софія, коли садила хресну за стіл.
Чоловік мило посміхнувся і щось невловимо тепле відчула Віра в його погляді. Весь вечір вони проговорили, Віра добре володіла англійською. Алекс розповів, що вже багато років живе за кордоном, але за роботою, не помітив, як втратив щось головне – можливість стати щасливим.
– Хресна, а я говорила тобі, що таки таки будеш щасливою, – раділа Софійка. Через три місяці Віра теж одягла весільну сукню. Щастя прийшло тоді, коли вона вже перестала його чекати…
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
