Прямо на днях я якраз йшла з роботи, ні з ким не розмовляла. Раптом хтось кличе мене по імені і по батькові, так дивно мені стало, щиро кажучи, адже мене наче ніхто так не називав ніколи. Обертаюся я – дівчина з дитиною стоїть років п’яти, я їх вперше бачу. І каже мені ось так відразу, мовляв, здрастуйте, мене звуть Тамара, а ось це – Михайлик, ваш рідний онук. Я трохи не сіла прямо там же, де й тоді стояла, ніколи не очікувала, що можу таке почути. Для мене це був наче якийсь фільм, наче це не зі мною відбувається. Перше, що я подумала, що, можливо, мене з кимось сплутала вона, насправді, – розповіла мені якось знайома Тетяна.
Так, у Тетяни є єдиний син, Олег, дуже хороший молодий чоловік. Олег закінчив інститут з червоним дипломом, робить гарну перспективну кар’єру зараз, збирається на стажування в Європу.
Так склалося в житті жінки, що Тетяна ростила сина сама без чоловіка, одна, і тепер по праву пишається своїми результатами, хоча навіть згадувати їй недобре, як все те їй важко давалося.
Не подобається жінці лише те, що у сина досі сім’ї немає, адже роки плинуть дуже швидко. Та й онуків дуже хотілося б побачити не в глибокій старості, а ще в більш менш молодому віці, щоб можна було з ними погратися ще, поспілкуватися, бачити, як вони ростуть та дорослішають.
Але Тетяна лише по-доброму сміється з матері – мовляв, що-що, а одружитися він завжди встигне, щоб там хто не говорив. Дівчата поруч з ним змінюються дуже швидко, як на диво – то Поліна, то Інна, то Олеся якась була. Втім, зараз, здається, молоді все так живуть, до сім’ї і дітей не прагнуть.
Зрештою, міркує сама Тетяна, може, так і правильно.
Сама вона народила свого сина в дев’ятнадцять років, зовсім ще молодою була, сім’ї так і не створила своєї власної, і всю юність тільки те й робила, що вирішувала проблеми і долала труднощі, як справжня вже доросла людина.
Ні, Тетяна, звичайно, ні про що не шкодує зараз, що у неї досить таки добрий, чудовий син, навіть навпаки, якби вона не стала мамою тоді, то зараз би точно не мала такого сина, найріднішу людину в світі. Адже за всі ці роки багато в чому просто розчарувалася.
Проте вона часто думає про те, що життя пролетіло якось неправильно, вона нічого в цьому житті не побачила, ніде не була.
У свої роки Тетяна ні разу не була ні на морі, ні в ресторані, соромно сказати про це людям навіть, вона старається оминати такі теми. Знайомі говорять про відпочинок, каву в кафе, а вона жодного разу в житті навіть в кафе нічого не купила, бо економила кожну копійку, вдома все готувала і їла сама.
Все життя Тетяна економила, ходила в колготках в дірках, молодості у неї, як не було зовсім. Нинішня молодь помилок батьків не повторює – спочатку життям своїм насолоджується, об’їздять багато країн, побачать добре світ, усе найкраще, а вже там починають замислюватися про дітей та власну сім’ю.
Але тепер картина світу самої Тетяни, яка малювала її ідеальною, звалилася в один момент.
– Я подумала, що ви маєте право знати всю правду, адже він вам рідна людина, а ви йому, – сказала Тетяні та незнайомка на вулиці. – Все-таки онук ваш рідний, наскільки я знаю – єдиний. Ні на що не претендую я, звичайно, повірте мені, народила дитину для себе, сама виховую, ні в кого нічого не прошу і не просила ніколи до цього дня. Розумію, що інформацію вам потрібно обдумати, вірю, що ви дуже здивовані. Ось мій телефон, дзвоніть, якщо вважатимете за потрібне, буду дуже рада з вами спілкуватися і синочок, думаю, також.
Звичайно, Тетяна, як тільки прийшла додому, то відразу побігла до свого сина, вона не могла мовчати про це, хотіла дізнатися всю правду відразу.
Олег тепер і згадав – так, здається, була така дівчина. Історія банальна вийшла зовсім тоді: зустрічалися трохи, а потім розійшлися, бо вона хотіла створити сім’ю.
Він, зізнався, що знав, що вона чекає дитину. Та син сім’ї не хотів, сказав, що не знає, що то за дитина. Більше та дівчина в його житті не з’являлася жодного разу, тому він забувся про неї і спокійно став собі жити далі і будувати плани на квітуче майбутнє.
Коли вся ця історія трапилася? Син не пам’ятає, стільки років пройшло. В пам’яті не закарбувалося.
У будь-якому випадку, ця дівчина йому не треба, про дитину він не знав і взагалі не впевнений, чи це його син. Чого це вона стільки років мовчала? Та ну, не може бути. Можливо важко живеться їй і вона тепер хоче просити якоїсь допомоги чи підтримки, але ж це був її вибір.
Тетяна все ж добре подумала і таки подзвонила тій дівчині.
Зараз хлопчик давно ходить в садок, вона працює, у них все є, допомагають її батьки в усьому, вона нічого не попросила у жінки. Ніякого тестування вона робити не буде – вона знає хто батько і все, ні на секунду не сумнівається в цьому, ні їй, ні дитині це не потрібно.
А далі, мовляв, справа Тетяни – хоче вона спілкуватися з онуком і брати участь у вихованні – нехай підключається. Ні – вона не образиться, будуть жити й далі своїм життям, без батькових родичів. Вона і зізналася якось стільки років потому тому, що “пошкодувала” Тетяну – ну як це жити і не знати, що у тебе росте онук, тим паче він єдиний, бо більше у її сина дітей немає.
Після того сама Тетяна відчуває себе якось дивно, бачить якусь невідому раніше безвихідь.
Жити тепер так, як ніби нічого не сталося, вона не може, просто не може вже так, як колись.
Трохи розчарована в синові, але вірити чужій людині теж просто так не може. Жінка добре знає, як жінці важко самій виховувати малу дитину, адже пройшла через це сама, але як знати, що це саме її рідний онук, жінка не знає. Що робити, як далі діяти і чи спілкуватися з цим маленьким хлопчиком?
Але спати спокійно відтоді Тетяна вже не може. Щось таки тягне її до тієї жіночки і її маленького синочка. Чи рідний він їй? Чи полюблять вони її? Як їй правильно вчинити в цій ситуації?
Фото ілюстративне.
