Скільки я пам’ятаю, то мої батьки постійно мені говорили, що вони мене виховують, усе для мене роблять і тому очікують, що я доглядатиму їх на старості років, адже я їх дитина і, можна сказати, вклад у їх хорошу старість.
Щиро кажучи, я зараз доросла людина, задумуюся, чи правильно це було з їх сторони, такі речі говорити дитині, адже вона має обрати свою долю сама, а не рости з тим постійним відчуттям, що вона тільки й росте для того, щоб забезпечувати батькам добру старість.
Роки минали, згодом я закінчила університет, залишилася в місті, знайшла непогану роботу, адже завжди мала бажання досягти чогось хорошого в своєму житті.
Але щоразу, коли я приїжджала в село, моя мама й тато нагадували, що я їм усе винна, адже вони мене виростили і виховали, тому я ніколи не маю забувати про це.
Я, врешті, сказала батькам, що не варто постійно мені нагадувати про це, а то в них розмови лише про їх майбутнє і мій обов’язок перед ними.
Мамі дуже не сподобалося, що я саме так сказала.
Тоді мама сказала, що я маю цінувати своїх батьків, адже коли я буду заміжня та матиму вже свою власну свекруху, то побачу, що таке нерідна мати, вона точно мене шкодувати не буде і ніколи добре не ставитиметься так до мене, як мої батьки.
Ці слова закарбувалися чомусь в моїй пам’яті і я завжди думала про це.
Тому, коли я виходила заміж, то вже тоді трохи холодно ставилася до своєї свекрухи, адже пам’ятала слова своїх батьків, та й від знайомих та подруг постійно чула недобрі речі про їх свекрух.
Тому, дивлячись на це все, я дуже мало спілкувалася з мамою свого чоловіка.
Я вважала за краще залишатися з нею чужою людиною, хотіла бути на відстані, вважала, що так буде краще, ніж потім, щоб у нас виникали якісь непорозуміння.
Мати мого чоловіка, Людмила Андріївна, часто мені телефонувала, запрошувала до себе в гості, але я постійно щось вигадувала, аби не ходити до неї і менше спілкуватися.
Хоча ми її самі не запрошували в гості, але вона іноді сама приходила до нас.
Мама мого чоловіка приносила різні смаколики, які готувала сама, щоразу хотіла чимось здивувати, догодити мені.
Ми пили чай, а потім вона йшла додому, довго у нас не сиділа, не хотіла набридати.
Я не можу сказати, що недобре ставилася до неї, просто намагалася мало спілкуватися, вважала, що так буде правильно, адже тільки так не виникатиме між нами ніяких непорозумінь.
А одного разу свекруха прийшла до нас в неділю дуже рано.
Я була дуже незадоволеною, адже вона нас розбудила, а я хотіла спати довше у свій вихідний день.
Я навіть виходити до неї не хотіла, вважала, що вона зіпсувала нам весь день.
Але, таки, вийшла, привіталася лише з нею і пішла знову в свою кімнату, навіть чаю їй не запропонувала.
Чоловік ще щось там з мамою на кухні трохи розмовляв.
Та Людмила Андріївна, напевно, побачивши моє незадоволене обличчя, пояснила, що просто зібралася рано до церкви на службу Божу, вчора спекла пироги і хотіла нам принести ще свіженькі, адже після церкви піде до сусідки на день народження, тому більше не прийде до нас.
Я навіть чай не запропонувала їй в той ранок.
Свекруха через пару хвилин поспішала і забула в нас свій телефон.
Людмила Андріївна пішла, лише тоді я його побачила.
Під телефоном лежав невеличкий білий аркуш паперу, на якому було написано її рукою:
“За здоров’я моїх діточок – Оленки та Миколи”.
Я не знаю, як описати те відчуття, яке було у мене на душі у той момент, коли я прочитала, що вона вважає мене своєю рідною дитиною.
Я з таким теплом подивилася на її пироги і зрозуміла, що навіть рідна ненька не ставилася до мене так, як ця людина.
Я більше не спала в той ранок, чекала, коли прийде моя матуся за своїм телефоном.
Я так багато хотіла їй сказати, що не могла дочекатися, поки вона знову з’явиться на порозі у нас.
Мені так прикро, що я так поводила себе.
Коли вона прийшла, я вибачалася і вибачалася. Поцілувала її, як рідну неньку.
Я така щаслива, що поруч зі мною така людина. Чому я раніше не помічала це?
Фото ілюстративне.