– Миколо, як це ми не підемо до єдиного сина на весілля? – плакала Галина.
– А ось так не підемо. Він нашої думки питав, коли брав собі за дружину розлучену жінку та ще й з дитиною. У нас в роду такого ще ніколи не було. Я ж його попередив, що не буде він мати мого благословення, – твердо стояв на своєму Микола.
Галина не стала нічого говорити чоловікові, бо і сама ще кілька тижнів тому була такої ж думки, коли син прийшов і все розповів, вона довго плакала, не хотіла приймати в родину невістку з дитиною.
Але її свекруха, мама Миколи, сказала їй одну дуже важливу і мудру річ:
«Галино, підтримай сина. А дитина, чия б вона не була, – то завжди щастя».
Максим уже жив з Настею в її однокімнатній квартирі, тому Галина, тишком від чоловіка, поїхала до них знайомитися з невісткою.
Як не дивно, але Настя їй сподобалася, відразу припала до душі. Та й дівчинка у неї гарна, таке миле дитятко, і до її Максима горнеться, і до неї теж.
“Та що ж ми, не люди?”, – подумала про себе Галина. “Микола позлиться і таки прийме вибір сина”.
Наближався день весілля, але батько був незворушний, як сказав, що не піде, так слова свого дотримав. І Галину не пустив.
Але дружина завбачливо приготувала подарунок і відправила на весілля свою рідну сестру, щоб тітка хоч її дитину підтримала.
– Миколо, в житті всяке буває. Наш Максим щасливий, а хіба це не головне? – намагалася достукатися до чоловіка Галина, але він грюкнув дверима і пішов з дому. Повернувся пізно ввечері і не тверезий.
Після весілля сина Галина щоб побачитись з ним, мусіла казати чоловікові, що їде в місто на ринок, а сама швиденько щось продасть, а щось дітям завезе. Не могла вона вчинити по-іншому, бо ж мова йшла про її дитину.
Так минув рік. Одного разу Микола прийшов з роботи пізно, і знову не зовсім тверезий. Мовчки сів за стіл, і наказав дружині біля нього присісти.
– То ти, Галино, тихцем бігаєш до сина? – питає.
В грудях Галини похололо, вона вже й не знала, чого чекати від чоловіка, адже таким вона його давно не бачила.
Не знала, як краще відповісти, тому мовчала.
– Якщо бігаєш, то певно знаєш, що я скоро дідусем стану? – каже.
– А хто тобі сказав?
– Ну точно не ти, – каже Микола. – Я сам бачив, як Настя з животом дорогу переходила. Мене вони не помітили. Максим був ще і дівчинка.
Обоє замовчали, бо Галина ще досі не розуміла, до чого клонить її чоловік.
– Де ті гроші, що у нас є. Витягуй, будемо рахувати, – скомандував Микола.
Ще більше заплутавшись у думках, Галина побігла до сховку і витягла гроші.
– А що тут рахувати? 20 тисяч євро є. Ми їх для сина складали…
– Раз для сина складали, значить, йому і віддамо. Подумав я собі, Галино, що не добре, що вони в тій одній кімнатці туляться. Нехай Настя продає ту квартиру, ми ці 20 тисяч докладемо, і матимуть молодята просторе житло.
Галина вухам своїм не вірила, не могла зрозуміти, що так сильно поміняло її чоловіка. Про всяк випадок вона підійшла до нього і обійняла.
– Хай буде так, як Бог велів, – Микола якось винувато подивився на дружину. – Хіба я без серця? У мене ж внук буде!
Невістка аж завмерла, коли побачила на порозі чоловікових батьків. Чемно запросила їх до хати, заходилася готувати частування. Максима дома ще не було.
Микола все добре обдивився своїм оком господаря, а коли прийшов син, то він їм розповів про свій план.
Звичайно ж, молодята зраділи, бо з двома дітьми тулитися в однокімнатній квартирі і справді доволі складно.
Але найбільше вони зраділи тому, що батько, нарешті, з ними помирився, і тепер мамі не доведеться бігати на дві сім’ї.
Маленька Алінка уважно роздивлялася сивочолого чоловіка, а потім сіла йому на коліна, подивилася у очі, і запитала, як його звати.
“Дідусь…”, – раптом неочікувано для себе сказав Микола.
Усі щиро посміхнулися, а дівчинка його обійняла і сказала: “Я люблю тебе, дідусю”. А потім підійшла до Галини: “І тебе, бабусю, також. Дуже сильно”.
Повернувшись додому, чоловік зачав докоряти Галині, мовляв, потайки зустрічалася з дітьми, обманювала його.
– Ти ж казав, що ніколи не приймеш невістку з чужою дитиною.
– Я й подумати не міг, що Алінка така мила дівчинка! – виправдовувався. – Та й невістка теж гарна, пощастило нашому Максиму. От телепень старий! Чого я так довго не міг зрозуміти сина! Ти бачила, який він щасливий?
Невдовзі на радість усім народився Андрійко. Микола на радощах сам контролював покупку нового житла для молодої родини, допоміг і з ремонтом, і з переїздом.
А внука він з рук взагалі не випускав, не міг натішитися спадкоємцем.
Залишилося ще одне не вирішене питання, яке не давало спокою дідусю. Він покликав сина до себе і дав йому прочухана:
– Ти чому й досі не вдочерив Алінку?
– А хіба від цього залежить моє ставлення до неї? Вона мені, як рідна.
– Думаю, синку, з цим питанням треба поквапитися. Якщо рідна – дай своє прізвище, щоб у них з братиком були однакові.
Слухаючи цю розмову, Галина не могла натішитися. Тепер вони з чоловіком не уявляють свого життя без свого маленького внука, без Алінки, і без невістки, яку полюбили як власну доньку.
Виявляється, не так вже й важко стати щасливою родиною, треба лише трошки постаратися.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
