Чернігівський вечір зазирав у вікна старої хрущовки, відбиваючись у кришталевих келихах, що пам’ятали ще радянські дефіцити.

У вітальні стояв густий дух диму а на столі пляшка.

Микола, чоловік з важким поглядом та обличчям, посіченим зморшками самовпевненості, розвалився в кріслі, наче середньовічний феодал.

— Та що вона там тямить у карбюраторах! — Микола гучно реготав, витираючи жирні губи рукавом фланелевої сорочки. — Усе життя тільки між звітами та каструлями бігала! Любко, ну де ти там? Принеси ще холодненького, бачиш — у чоловіків в горлі пересохло від серйозних розмов!

Його кум, Василь, ніяково кашлянув, ховаючи очі в тарілку з нарізкою.

Третій за столом, сусід Олег, взагалі мовчав, розглядаючи етикетку на пляшці, ніби там була зашифрована формула світового панування.

Люба стояла біля столу, мовчки згрібаючи порожні тарілки.

Її рухи були точними, механічними, відпрацьованими до автоматизму за три десятиліття спільного побуту.

Шматочок ковбаси впав на килим, але вона навіть не здригнулася.

Вона не дивилася на чоловіка. Вона дивилася крізь нього.

— Любаню, ти що та там забарилася? — Микола підвищив голос, відчуваючи тиху насолоду від власної влади. — Пляшку, кажу, неси!

— Зараз.

Голос прозвучав напрочуд спокійно.

Це був той спокій, що зазвичай передує нищівному шторму, але Микола, засліплений власною значущістю, цього не відчув.

В середині Любові щось тихо, але невідворотно тріснуло.

Наче стара крига на Десні в березні.

Вона пішла на кухню. Відкрила холодильник.

Пляшки були крижаними, вкритими дрібними крапельками роси — Микола любив саме такі.

Раніше вона пильнувала, щоб усе було ідеально.

Тепер вона дивилася на них і думала: «Для чого все це?».

— Любо! Ти там заснула над тими пляшками?!

— Вже іду.

Вона поставила їх на стіл.

Микола навіть не кивнув, продовжуючи розводити руками, розповідаючи про свою стареньку «Славуту», яку він латав частіше, ніж приділяв увагу дружині.

— Оце я Васі й кажу — треба міняти прокладку! А він — та хай ще походить! Ну ти ж, Вася, розумієш, що техніка — це як жінка: не змастиш — не поїдеш!

Василь криво посміхнувся.

Олег продовжував вивчати все навколо.

Любов повернулася до столу, доклала залишки хліба на тацю.

Микола махнув рукою, відганяючи її, як настирливу муху:

— Та лиши ти ті тарілки! Потім перемиєш. Сядь краще, послухай, як розумні люди про життя міркують!

Василь першим відсунув стілець:

— Та ні, Колю, ми вже, мабуть, підемо. Жінки вдома чекають, вечеря холоне.

— Ой, жінки в них чекають! — Микола зайшовся реготом. — Чоловік у хаті — голова! Як сказав, так і буде. А жіноче діло — на кухні господарювати!

Василь встав, кивнувши Любі:

— Дякуємо, Любове Дмитрівно. Вибачте, що засиділися.

Вона ледь помітно нахилила голову.

Коли гості пішли, Микола повернувся до кімнати, задоволено посміхнувшись:

— Чого така кисла? Тобі шкода? Чи знову «голова болить»?

Любов підняла на нього очі.

Вона дивилася на нього так довго і прискіпливо, ніби бачила вперше.

Засмальцьований комірець, очі, що не бачили в ній людину вже років двадцять.

— Ні, не шкода. І голова не болить.

Голос був рівним, як лінія горизонту.

Микола не помітив нічого недоброго.

— Ну то й добре. Йди, мий посуд. І чаю завари, бо після вечері сушить.

Люба зібрала посуд і пішла на кухню.

Тепла вода з крана приємно лоскотала руки, змиваючи жир та залишки вечері.

Вона дивилася у вікно на вечірні вогні міста.

Тридцять років. Скільки це в днях? В годинах?

Скільки тисяч разів вона чула це «принеси-подай»?

— Любко! Де мій чай?!

— Буде.

Вона витерла руки.

Заварила міцний цейлонський чай, як він любив.

Поставила на журнальний столик.

Микола вже перемкнув телевізор на футбол і гучно кричав на арбітра.

Він навіть не глянув на неї.

Вона пройшла до спальні. Щільно зачинила двері.

Підійшла до старої шафи, яку вони купували ще на весілля.

Присіла на коліна, дістала з найнижчої полиці коробку з-під чобіт, перемотану скотчем.

Там лежали її скарби. Паспорт. Код. Документи на маленьку дачу, яку вона отримала у спадок від тітки і про яку Микола завжди казав:

«Та що там за халупа, продай і купи мені нову гуму на машину!».

Але вона не продала.

А ще там була банківська картка і пакунок грошей — сто вісімдесят тисяч гривень. Вона збирала їх чимало років.

Кожна копійка — це її премія, її зекономлені обіди, її таємні підробітки бухгалтером на фрілансі.

Любов закрила коробку.

Сховала її у велику дорожню сумку, що стояла в кутку під купами непотрібного ганчір’я.

— Любко! А де печиво?! Ти що, все сама з’їла?!

Вона подивилася на сумку. Потім на двері.

Серце калатало.

«Завтра. Завтра вранці, коли він поїде на ринок за запчастинами. Завтра я просто зникну», — пронеслося в голові.

Вона дістала телефон. Набрала повідомлення подрузі Олені:

«Завтра. Об одинадцятій. Будь готова».

Відповідь прийшла миттєво:

«Нарешті! Чекаю з ключами. Все буде добре, Любашо».

Любов вимкнула телефон. Випрямила спину.

У дзеркалі на неї дивилася жінка, яку вона забула. Жінка, яка мала ім’я, а не просто прізвисько «Любка».

Микола хропів у вітальні.

Телевізор продовжував мерехтіти, показуючи якусь безкінечну рекламу.

Любов сиділа на кухні з порожньою чашкою. Перед очима пролітали кадри їхнього життя.

Ось він, молодий Микола, на новенькому «Яві».

Шкіряна куртка, погляд героя.

«Ти за мною будеш як за кам’яною стіною!» — обіцяв він. Стіна виявилася холодною.

Народився Андрій.

Микола тоді сказав: «Твоє діло — пелюшки. Гроші я зароблю».

Але заробітків вистачало тільки на його посиденьки з друзями.

Любов вийшла на роботу, коли малому було півтора року.

Працювала в дві зміни. А Микола – він просто звик, що вдома завжди є їжа, чиста сорочка і дружина, яку можна не помічати.

Потім народилася Марина.

Любові запропонували посаду головного бухгалтера.

Зарплата стала втричі більшою, ніж у Миколи.

Він тоді злісно виплюнув:

«Ну-ну, бізнес-леді знайшлася. Дивись, щоб вечеря була гарячою, кар’єристка!».

Вона ковтала це роками.

Мовчала, коли він при друзях розповідав анекдоти, які не подобалися їй.

Мовчала, коли він забирав її премії на черговий «геніальний тюнінг» своєї іржавої колимаги.

Любов підійшла до вікна.

Вона бачила своє відображення — сиві пасма, втома в кожній лінії обличчя.

П’ятдесят п’ять років. Половина життя в тумані.

Скільки ще лишилося? Десять? Двадцять? І вона проведе їх, слухаючи про карбюратори?

— Ні. Досить.

Будильник пропищав о шостій тридцять.

Все йшло за звичним сценарієм.

— Любко! Яєчню! І кави міцної, щоб очі розплющити! — прогорлав Микола з вітальні.

Любов мовчки розбила яйця на пательню. Вона додала трохи бекону, як він любив.

Микола виповз на кухню, чухаючи потилицю.

— Слухай, мені сьогодні гроші потрібні. У кума запчастина є дефіцитна, треба забирати. Давай тисяч п’ять.

Любов спокійно відставила каву:

— Не дам.

Микола завмер із вилкою в руках.

— Що? Ти що сказала?

— Я сказала, що грошей немає. У мене інші плани на ці кошти.

— Які плани?! Ти що собі задумала? Це наші спільні гроші!

— Спільні — це ті, що ти витрачаєш на друзів та гараж? Ці гроші — мої. І я вирішила їх витратити на себе.

Микола різко встав.

— Любо, не вигадуй. Ану давай сюди гаманець!

— Ні.

Вона дивилася йому прямо в очі. Спокійно. Без страху.

Микола відкрив рот, хотів щось вигукнути, але раптом знітився під цим сталевим поглядом. Хлопнув дверима, схопив куртку і вилетів з хати.

Тиша. Благословенна тиша.

Любов діяла швидко. Валіза вже чекала.

Вона не брала багато — тільки найнеобхідніше. Кілька улюблених суконь, книжки, старий альбом із фотографіями дітей.

Вона сіла за стіл і написала записку:

«Миколо, я пішла. Не шукай мене. Тридцять років я була твоїм фоном, твоєю прислугою, твоїм зручним меблями. Я втомилася бути ніким. Квартира твоя, машина твоя. Живи, як знаєш. Але готувати і прати тепер будеш сам. Любов.»

Вона зняла обручку. Поклала її на записку.

Палець під золотим колом був білим, з глибоким слідом.

Це був тягар, яке вона нарешті зняла.

Вийшла з під’їзду, не оглядаючись. Біля воріт зустріла сусідку, бабу Ганну:

— Любочко, куди це ти з такою торбою? До дітей?

— До себе, Ганно Петрівно. До себе.

Микола повернувся о сьомій вечірній.

Він був злий — запчастина виявилася несправною, кум нахамив, а в середині бурчало від голоду.

— Любко! Я вдома! Чого світло не горить? Де вечеря?!

Він пройшов на кухню.

Пусто.

Навіть натяку на запах їжі. На столі лежав білий аркуш паперу.

Микола схопив записку. Очі бігали по рядках. Раз, другий.

— Та вона що здуріла?! Куди вона піде?! Кому вона потрібна в п’ятдесят п’ять?!

Він кинувся до спальні. Шафа була наполовину порожня.

Зникли її парфуми, її зубна щітка, її улюблений халат.

— Як вона могла!

Він взяв телефон. Набрав її номер.

«Абонент поза зоною досяжності».

Тоді він набрав сина.

Андрій відповів холодним голосом:

— Так, батьку. Що сталося?

— Андрію! Твоя мати з глузду з’їхала! Вона пішла! Квартиру кинула!

— Я знаю, тату. Вона вже у нас.

— Як у вас?! Ти що, допомагав їй?! Ти проти рідного батька?!

— Я не проти тебе, тату. Я за маму. Вона терпіла тебе тридцять років. Досить.

— Та я їй усе давав!

— Що ти їй давав? — голос сина став сталевим. — Образи? Докори при друзях? Ти хоч раз запитав, як у неї справи на роботі? Ти хоч знаєш, що вона минулого року ледь не потрапила в лікарню з виснаженням, бо тягнула і дім, і роботу, і твої «хобі»?

— Андрюха, ну я ж по-чоловічому.

— Це не по-чоловічому. Не дзвони їй. Вона не хоче тебе чути.

Микола відчув, як стає тісно. Він набрав Марину.

— Мариночко, доцю. Поговори з матір’ю!

— Тату, мама нарешті почала вільно дихати. Я не буду її зупиняти. Вона заслужила на спокій. Іди готуй собі вечерю. До речі, пральна машина запускається синьою кнопкою. Хоча сумніваюся, що ти знаєш, де вона стоїть.

Микола опустився на стілець.

Він подивився на свої руки. На порожню кухню. На немитий посуд у раковині.

Вперше за тридцять років він був один. По-справжньому один.

Він глянув на обручку на столі. Вона блищала в світлі самотньої лампочки, наче маленьке зле око.

— Любо, — покликав він тихо.

Ніхто не відповів. Тільки холодильник звично загарчав у кутку.

Микола встав. Відкрив холодильник.

Дві пляшки і засохлий шматок сиру. Все. Він зрозумів, що навіть не знає, де лежить хліб.

Не знає, як увімкнути мікрохвильовку без її підказки.

Він був «господарем хати».

Але без своєї «прислуги» він виявився безпорадним немовлям у вигляді старого чоловіка.

Він сидів і думав, як же йому повернути дружину.

Але чи варто повертатися до таких? Чи зміниться він, навіть, якщо спочатку буде вибачатися і обіцяти виправитися?

Чи зможе Люба з ним ще бути щасливою, якщо за 30 років так щасливою з чоловіком і не стала?

Чи варто жінці берегти таку сім’ю?

Фото ілюстративне.