Микола йде по полю, підбирає колоски пшениці, які пропустив комбайн. Зараз він багатий фермер, в якого мало не пів села працює, а ще зовсім недавно сам не мав на хліб, рахував кожну копійку.
Ще малим він залишився сиротою, не бачив ні батьківської турботи, ні материнського тепла. Виховувала хлопчика мамина рідна сестра, тітка Василина. Жилося в неї Миколці не погано, але не гірше, ніж жилося б у якоїсь сусідки, бо ні особливих почуттів, ні тепла, ні турботи від тітки він не бачив. Лише чоловік Василини дуже шкодував хлопця, бо сам виріс без батька, а мама знайшла іншого і залишила його на бабусю стареньку.
Дядько Петро частенько, крадькома від дружини, яка економила на племінникові добре, то печиво йому купить, то льодяника. Часто розповідав йому про роботу в полі, про трактор, на якому вже 25 років працює, показував мозолясті руки і загрубівші пальці і просив Миколку, щоб гарно вчився в школі, бо то лише його надія на хороше життя, щоб так важко не працювати.
Миколка вчився гарно, навіть коли пас корівку, брав з собою книжечку. А що вже працьовитим був, то всі люди бачили. Він дуже відрізнявся від трьох дітей Василини, яких і на городі ніхто ніколи з сусідів не бачив. Все бігали та гралися на подвір’ї.
А Микола наче дорослим та поміркованим народився. Як тільки дядько Петро приходить з роботи, він завжди біля нього і в хліві, і на подвір’ї, і на городі. В усьому допомагав. Тітка Василина бачила, що чоловік більше часу приділяє своєму племіннику, ніж власним дітям, частенько повчала його за це, а потім звикла. Чекала, коли хлопцю виповниться 18 років і він піде від них, бо чужий він, не свій. Не відчувала до нього материнського тепла рідна тітка ніколи. А забрала, щоб люди не судили, і копійка якась теж не завадить.
Виріс Миколка дуже гарним та працьовитим хлопцем, сам Петро не міг натішитися ним, відчував гордість за нього, хоч не рідний він йому.
А на сусідній вулиці жила Дарина, перше кохання і рідна душа Миколи. Катерина з батьками жила не заможно, але тато з мамою знали Миколу ще змалечку, шкодували за непросту долю, тому завжди були раді йому у своєму домі. А коли побачили, що між дітьми щирі почуття, то й взагалі не перчили і стали збирати гроші на весілля. Бо і батько і мати розуміли, що працьовитішого і добрішого хлопця в селі годі знайти і дарма, що не багатий, вони теж не багачі.
Поїхав вчитися в місто, на агронома. Петро, потайки від дружини, наскладав хлопцеві гроші, поклав в кишеню і мовив.
– Сину, ти нас з тіткою Василиною поганим словом не згадуй. Хоч не любила вона тебе, але годувала, ростила, хто б знає, яке ти мав життя, якби не вона. А для мене ти, Миколо, завжди будеш рідним, так і знай. Не забувай хати нашої і не минай.
Після навчання в селі зіграли весілля Миколи та Дарини, Петро вмовив Василину і вони подарували молодим гарненьку теличку. Микола влаштувався в селі працювати до фермера, заробляв гарні гроші. А згодом сам набрав землі і став господарем на все село.
Тепер його усі цінують та поважають. двій ко діток у них з Дариною. Але на кожне свято Микола бере дружину та дітей і йде з гостинцями в стареньку хатину дядька Петра і тітки Василини. Переступивши поріг цілує їм руки, кладе запашний стіл на стіл, роздає усім цукерки.
Він любить дуже щиро цих людей, вони його родина, як би там не було.
Василина швиденько виставляє на стіл приготовлені страви, кличе і своїх дітей і всі разом сідають за великий родинний стіл.
Цього року на Різдво Микола теж піде до рідних. Дарина сама готує смаколики, бо Василині вже важко, ледве ходить. Але свято має бути, радісне свято у маленькій старій сільській хатині поруч з найріднішими людьми.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
