Мама зятя не прийняла.
Не дарма кажуть – життя прожити, не поле перейти. І моя історія ще одне тому підтвердження. Я народилася в селі, нас у батьків було троє: старший брат і дві сестри. Життя в селі було дуже важким, мама весь час працювала в колгоспі, батько теж. Я можу точно сказати, що знаю, що таке злидні.
В дитинстві ми з сестрою, щоб хоч якось допомогти мамі, збирали в лісі спочатку підсніжники, потім гриби і ягоди, і замість того, щоб вчитися, стояли на базарі і продавали. Пам’ятаю, як однокласники відверто знущалися з нас, коли дізналися, що ми торгуємо на ринку. Та у нас не було іншого вибору, бо часто ми не ходили в школу через те, що банально не мали в що одягнутися. Коли я зараз розповідаю своїм онукам, у яких все є, про це, вони не вірять.
Моя мама з дитинства нам з сестрою казала, що головне, вдало вийти заміж. Ми ще й школу не закінчили, а вона вже нам казала, що час. Правда, в маминих мріях ми мали привести додому багатих зятів. В цьому вона вбачала вихід з складної ситуації. Але ми зробити по-своєму, чим дуже розлютили маму.
Старший брат відразу ж після школи поїхав на заробітки, знайшов бригаду, яка їздила в Сибір на роботу. Так там і залишився. Моя сестра Оксана, яка була старша за мене на два роки першою привела нареченого в дім. Петро був також з села, з сусідньої області. Мамі зять не сподобався через банальну причину – він бідний. Та Оксана не послухала маму, вийшла заміж і поїхала жити до чоловіка. Через це мама припинила з нею спілкування на багато років. Вперше Оксана з’явилася на порозі рідного дому років через десять, і то без Петра. Тоді мама і вперше внуків побачила.
Після того, як Оксана вийшла заміж, не послухавши її, мама просто була одержима думкою, хоч мене вдало видати заміж. Тим більше, що вродою я вдалася, і чимало хлопців упадали за мною. Мама всіх відганяла, ставивши тавро “бідний”.
З Михайлом я познайомилася на роботі. Чемний, ввічливий, доволі симпатичний, він відразу припав мені до душі, і, як виявилося, я йому теж. Коли він запропонував зустрічатися, я не знала, що йому відповісти, бо боялася реакції мами. І не дарма. Коли мама дізналася, що я зустрічаюся з Михайлом, зчинила крик, бо добре розуміла, що це крах її надій на краще життя.
Ми все-таки одружилися, допоміг батько. Зазвичай він ніколи не втручався в такі справи, але, очевидно, Михайло йому сподобався. Весілля у нас не було, ми взяли шлюб в церкві і розписалися в сільській раді в селі Михайла.
Після одруження ми прийшли жити до мене додому, бо Михайло був з багатодітної сім’ї, де було шестеро дітей. А у нас був невеличкий будинок з двох кімнат – в одній жили мама з татом, в іншій – ми. Але життям це було назвати важко. Мама прискіпувалася абсолютно до всього, за 15 років нашого спільного життя з Михайлом, вона так і не полюбила зятя, не прийняла його. Навпаки, вважала його причиною усіх наших бід.
Чи була я щаслива з Михайлом? Тепер можу сказати, що так, а тоді – не знала. У нас народилося троє дівчат, ми збирали гроші на власне житло, але цей процес проходив дуже повільно. Ми добудували для себе ще одну і кімнату і кухню.
Михайло був терплячий, ніколи не перечив моїй мамі, а вона цим і користалася. Крики і сварки, які так любила вона, стали постійними в нашому домі. Я почала помічати, що мій чоловік замкнувся в собі і все частіше почав прикладатися до чарки. Ми перестали розуміти один одного і в якийсь момент ми здалися – розлучилися. На той час ми нарешті придбали двокімнатну квартиру. Та жити там нам не судилося.
Михайло все залишив мені дітям, а сам повернувся до себе в село. А потім не стало тата. Ця новина підкосила маму, вона захворіла. Я продовжувала жити з нею, бо їй потрібен був мій догляд. Наступних п’ятнадцять років я присвятила мамі. Не зважаючи ні на що, залишити її я не могла. Мами не стало, коли мені виповнилося 55. На той час підросли і мої діти – дві старші доньки одружилися, а молодша вчилася в інституті.
Наречених я їм не вибирала, зважаючи на свій гіркий досвід. І нікому не ніколи не раджу цього робити. Найгірше, що може мама зробити для своїх дітей, це втручатися в їх особисте життя.
Нещодавно мені зателефонувала сестра мого колишнього чоловіка, сказала, що Михайла не стало. Знаєте, десь в глибині душі я вірила, що, можливо, ми ще на старість зійдемося. Та, видно, не судилося.
Зараз у мене на душі пустка. Перше, що треба зробити, це пробачити свою маму за зламане життя. Я розумію, що вона хотіла, як краще для мене, а в результаті вийшло, як вийшло.
Діти рідко приїжджають до мене, кожен в своїх клопотах. Я їх розумію. До речі, моя рідна сестра і досі живе з своїм чоловіком Петром. Тішуся за неї, бо зберігши шлюб, отримала не самотню старість. Зараз я, як ніколи, розумію, що це дуже важливо…
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
