Мої рідні батьки постійно пишалися мною – а я давала їм для цього привід, я завжди навчалася на відмінно і була зразковою дочкою для них.

Тому, коли після закінчення школи я таки вирішила поїхати навчатися до Києва, щоб отримати гарну освіту, мама з татом лише раділи за мене.

Коли я вступала на навчання, мама з татом мені ще напередодні сказали, що не зможуть мені оплачувати освіту, адже у них просто навіть грошей таких немає і ніколи не було.

Я це дуже добре знала та розуміла, тому навіть не ображалася на них.

Я просто мала гарну надію на те, що сама з усім дуже добре впораюся.

Я збиралася їхати в Київ.

Мені таки дуже пощастило, адже я вступила до університету на державне навчання, оселилася в гуртожитку.

Тут я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Степаном, з яким щаслива в шлюбі ось уже 8 років.

Коли ми з ним стали спілкуватися, я зрозуміла, що він з дуже бідної сім’ї, у нього навіть не було грошей, щоб мені якусь цукерку купити, він навіть елементарних речей для себе придбати не міг.

Батьків у нього немає, його виховували бабуся з дідусем.

Грошей в них зовсім не було – лише на найнеобхідніші речі вистачало.

З дитинства Степана привчили до праці.

Сам навчився заробляти собі на хліб ще з малого віку.

У нього не було вищої освіти, він приїхав до у столиці заробляти собі на життя, адже мріяв про краще майбутнє.

Ми зустрічалися, а потім Степан покликав мене заміж, я з радістю погодилася і ми разом стали жити в гуртожитку.

Згодом ти таки стали планувати своє щасливе майбутнє разом.

Поки ми жили в Києві, мій Степан встиг освоїти безліч професій, починаючи від офіціанта і закінчуючи охоронцем в магазині, адже брався за будь-яку роботу, щоб якусь копійку заробити.

Але грошей він заробляв не так багато – лиш для оплати щоденних потреб для нас обох і не більше, відкласти якусь копійку змоги у нього не було.

Про покупку свого житла не могло бути й мови.

Це питання стало для нас дуже непростим і це зрозуміло.

Особливо цим дуже переймався Степан, він не хотів постійно жити в гуртожитку, а хотів ще й велику сім’ю мати, діток.

І якось мені Степан розповів, що у нього могла б бути своя квартира, але опікуни в особі бабусі і дідуся забрали в нього це житло.

Коли хлопець ще нічого сам не розумів, вони попросили згоду на продаж цієї нерухомості.

На виручені гроші вони хотіли відремонтувати свій будинок, звісно, що потім вони ніби планували переписати його на онука, так і обіцяли йому.

Але не так склалося, як гадалося.

Дідуся і бабусі не стало, вони й ремонт не закінчили і гроші ті від квартири залишилися.

Оскільки Степан не був першочерговим спадкоємцем, то і претендувати на спадщину не міг.

Відразу знайшлися ближчі родичі стареньких, які швидко привласнили будинок собі.

Отож, мій чоловік залишився ні з чим взагалі.

Його рідні тітка і дядько просто залишили будинок собі.

Тому Степан і не чекав допомоги від таких родичів і всі свої сили направив на те, щоб самому досягти в житті всього.

Я, зізнаюся, завжди вірила в чоловіка, тому коли він вирішив займатися продажем м’яса, перешкоджати не стала, а навпаки – підтримала його.

Степан дуже швидко знайшов постачальника, який займався доставкою по всій Україні.

Перед Степан відкрилися нові перспективи.

Він відкрив кілька ковбасних цехів, і бізнес пішов відразу вгору, чим дуже нас здивував.

Я бачила, як мій чоловік старався, він намагався зробити все, аби справи пішли добре, підтримувала його, допомагала.

І вже через рік з ним почали працювати великі ресторани і роздрібні магазини, які бажають бачити на своїх прилавках якісний та свіжий товар.

Далі все йшло добре, у нас народились синочок та донька, ми орендували житло просторе для себе.

Згодом розширення бізнесу допомогло нам купити власний будинок.

Для мене це було дуже важливо – адже кожен мав свій куточок, простору і світлу кімнату.

Ми мали гарне подвір’я, красивий садок.

Зараз мій чоловік має дуже хороший стабільний дохід, що дозволяє нам жити повноцінним життям, у нас повний достаток і ні в чому не маєм потреби.

Ми навіть взяли квартиру в кредит для нашого доброго майбутнього, щоб забезпечити своїх дітей власним житлом.

А нещодавно згадала про існування Степана його рідна тітка.

Вона раптом захотіла нас провідати, коли дізналася про гарний бізнес свого племінника.

Всього за кілька днів вона розповіла про багатство нашої сім’ї всім, кому тільки хотіла, тому останнім часом вся родина стала телефонувати моєму чоловікові, про якого, не так давно, навіть й не згадувала.

Від Степана усім щось було потрібно, хоча багато років, навіть коли він був дитиною малою, про нього ніхто ніколи й не згадував з цих людей.

А моєму Степанові одночасно і смішно, і сумно.

Адже раніше нікому не було до нього зовсім ніякого діла.

Жоден родич свого часу не виявив бажання допомогти бідному хлопцеві, який сам заробляв на своє життя.

Бувало таке, що Степан не мав копійки на шматок хліба, і ніхто йому тоді не хотів допомогти.

Йому щиро зараз прикро, що він став потрібен рідні тільки через те, що зараз має багато грошей. І це усвідомлення дозволяє не тішити себе ілюзіями і не проявляти турботу щодо тих людей, хто колись залишив собі хату бабусі, в яку було стільки вкладено грошей його батьків.

Степан мій, щиро кажучи, не ображається на свою родину, знає, що зараз важко усім, але й особливої любові чи відчуття родинного зв’язку у нього також нема.

І я його чудово розумію.

Коли родичі йому телефонують, то обов’язково щось для себе просять, але він спокійно відповідає:

– Я нічим не можу вам допомогти, я вас не знаю.

Вони ображаються, можуть ще раз подзвонити, пояснюють, ким вони приходяться йому, та чоловік їх не довго слухає навіть і кладе телефон.

Я знаю, що гроші ми зараз маємо, але я краще допоможу чужим людям, чи захисникам ніж родичам чоловіка.

Хіба ми не праві?

Фото ілюстративне.