Ми саме перейшли в одну кімнату новозбудованої хати. Другу якраз закінчили й повинні були завезти нові меблі. А з меблями Микола привіз у наше гніздечко коханку “Це Моніка, вона чекає дитину й буде жити з нами. Я так вирішив. Їй просто нема куди йти.” Перед моїми очима все кудись попливло, у голові запаморочилося. Я не кричала, не зчиняла iстeрик, я не могла слова промовити
***
Поки я дуже важко працювала, свято дбала про дім, нашого сина та сліпо вiрила своєму коханому чоловікові, у нього народилося аж четверо дітей на сторонi. Тепер наш “татусь” за кордоном. Утік туди від сорому та з відчаю. Але чула, що й там у нього за рік вже народилося двійко дітей. Для мене, жінки, яка безмежно любила й вiрила, всі ці події — наче дивне кiно.
Замiж за Миколу я виходила з великої любовi. Красень музикант одразу впав мені в око на весіллі двоюрідної сестри ще п’ятнадцять рокiв тому. Донинi пригадую, як він гарно вигравав на баянi, виспівував коломийки, веселив гостей, ще й пританцьовував. А коли в перервi між танцями я вийшла з весільного намету, то він підморгнув та сказав, що десь мене бачив.
“Таку важко забути, ти часом не на філологічному вчишся?” — спитав. “Так”, — відповіла я, зашарівшись. “А я на музичному, у четвертому гуртожитку живу. Там i тебе бачив. Ти з якої кімнати?” — поцікавився юнак.
Микола підкорив моє серце. I я дочекатися не могла понеділка, коли вже поїду на навчання й побачу в гуртожитку вподобаного хлопця.
На зустріч він прийшов із квітами й пляшкою nива. Засміявся, сказав, що голова тріщить після весілля. “Ти не думай поганого — виправдовувався. — Просто задивився на тебе й не помітив, як набрався.
Я мовчала й здивовано дивилася на нового знайомого. Микола запросив мене до парку. Ми до ночі блукали алеями. Хлопець розповів, що приїхав до Івано-Франківська вчитися, бо дуже йому гуцульська музика сподобалася. Вирішив поїздити по селах, перейняти вміння від старих музикантів, пісні й мелодії, музичну збірку видати. Я розкривши рота слухала й дивувалася. Хіба ще є такі хлопці на світі, щоб зі столиці приїхати заради гуцульських пісень?! Наївна. Це вже пізніше я довідалась, що з Києва Микола утік до нас, тому що двоє його подружок позбулись дітей, а їхні родичі пообіцяли відірвати Миколі “жeнило”.
Звістка про це не дуже втішила Миколу. Він мовчав i багато куpив, але врешті вирiшив: “Ти перша така в мене, будеш доброю й вірною жінкою, а мені треба справді вже зав’язувати”. Я була на сьомому небі від щастя, хоча всі мої подруги й родичі відраджували мене від весілля. Навіть Олена Андріївна, Миколина мама, скрушно хитала головою. Казала, її син такий, як його батько: у кожній хатині буде мати по дитині. Тому з ним вона вже да-а-а-а-авно розійшлася.
“Ну і що, що бaбій, — втішала я сама себе.— Зате ні в кого такого красеня нема. Ось одружимося, він до мене серцем прикипить, дитя народиться й не буде в нього часу на гуляння-залицяння”. Справді, у перші два роки нашого життя так і було. Микола за розум узявся. А що вже Маркусика-синусика полюбив, то й словами не передати. Чоловік із відзнакою закінчив університет, вступив в аспірантуру, кандидатську захистив. Але викладати не залишився. У нього з’явилася підприємницька жилка.
Микола закинув музику й науку та відкрив з моїми родичами СТО. Жили ми непогано, почали хату власну будувати, Маркусик підростав. Чоловік, щоправда, увесь час на роботі пропадав, проте не гуляв, а гроші заробляв. Я ж спочатку зі сином сиділа, а коли Марко в дисадок пішов, почала у школі сільській вчителювати. Так і жили й раділи.
Але на третій рік нашого життя Микола за старе взявся. Ми саме перейшли в одну кімнату новозбудованої хати. Другу якраз закінчили й повинні були завезти нові меблі. А з меблями Микола привіз у наше гніздечко коханку “Це Моніка, вона чекає від мене дитину й буде жити з нами. Я так вирішив. Їй просто нема куди йти.”
Перед моїми очима все кудись попливло, у голові запаморочилося. Я не кричала, не зчиняла iстeрик, я не могла слова промовити. Що я синові скажу? Хто ця смаглява тітка?! Але Маркового батька це мало хвилювало. Він поселив Моніку в одну з кімнат. Мене розтоптали, розбили серце, натлювали в душу. Я заледве себе опанувала. Перше, що хотілося зробити, — натовкти Моніці й чоловікові пики, забрати Марка та піти додому. Але зупинилася, бо ж на мене всі пальцями тицятимуть, а в школі взагалі засміють, навіть першокласники потішатимуться. Я буду змушена виїхати зі села, з області. А куди? І все залишити Моніці? Ніколи!
Я вирішила боротися. Синові, родичам та цікавим до всього сусідам сказала, що жінка — двоюрідна племінниця київської свекрухи. І ніяка вона не циганка, просто смаглява. Миколу таки побила, він стояв мовчки, не сварився, не огризався. А потім, відвівши кyлаками душу, я сказала, аби він не смів комусь бовкнути, хто така Моніка доти, доки я не вирішу, що робити далі.
Миколина дівка майже не виходила з кімнати. Микола, розуміючи абсурдність ситуації, пішов спати в коридор. Аби ні зі мною, ані з Монікою. Та одного разу каханка чоловіка здійняла крuк, їй раптово стало зле. Я прибігла на крuк з подвір’я, у Моніки по ногах текла кpoв. Виглядало, що в неї станеться або вже стався вuкuдень. Мені стало шкода її. Все ж жінка, і дитя в ній, воно чим завинило? Викликала “швидку”, і разом із циганкою поїхала в райлікарню. Там сказали, що все минулося. Так буває. Але майбутній матері доведеться залишитися тут. У такій дурнуватій ситуації я ще не була — довелося рятувати коханку власного чоловіка.
Про пригоду ввечері розповіла Миколі. Той враз почорнів, закрутився, став сам не свій. А далі впав на коліна, став цілувати мої руки й усоте каятися. Казав, що я свята жінка, що він до смepті не забуде, що я його дитя врятувала. А коли Моніка народить, то дитині допомагатиме, а в бік її матері й інших жінок ніколи не гляне. Я не вірила, але взяла з нього слово, що Моніки більше в нас у хаті не буде. Чоловік обіцянки дотримав, винайняв Моніці в Коломиї квартиру. До неї не їздив, лише телефонував і цікавився майбутньою дитиною. Але одного дня коханка чоловіка зателефонувала мені. Просила зустрітися.
Як побачила її розпатлану, заплакану, з великим животом, навіть шкода стало цієї дурепи. Моніка розповіла, що в “нашого” Миколи є ще одна коханка. І вона також чекає дитя. “Я довго думала, чи казати тобі про це, — ридала циганка. -— Бачу, що недобре зробила, родину розбила, приїхала до вас як останнє стepво, а ти мене й дитину врятувала. Тепер таку саму біду маю. І мене Микола обдурив”.
Моніка, заливаючись сльозами, розповіла, що в лiкарні познайомилася з 18-річною Оксаною. Наївна дівчина всім розповідала, що в неї незабаром весілля. Інакше й бути не може, бо ж вона чекає дитину. А її наречений — “солідний старший чоловік”. Показала фото Миколи й сказала, що саме з ним вона розпочне родинне життя. “Я не вірила,– трохи заспокоївшись, казала мені Моніка,– Але це таки Микола. Він навіть телефонував їй: я вкрала її телефон, аби переконатися, чи то номер Миколи. Так, його. А ми з тобою обидві.”
Далі було все, як у дешевій комедії. Микола божився-хрестився, що не знає ніякої Оксани, що це Моніка робить усе, аби забрати його в мене. А через кілька днів до нас приїхали розлючені родичі Оксани. Дізнавшись від Моніки, що в коханого є жінка, дитина й коханка, вона на сьомому місяці народила донечку.
Побачивши мене з Марком, родичі дівчини знітилися, а тоді взялися лупцювати Миколу. Я не боронила, сказала лише, аби відвезли його кудись якнайдалі та не лякали сина й не робили з мене посміховисько перед сусідами. На щастя, ті послухали. Додому Микола повернувся наступного дня, ледь живий, з полaманою рукою, увесь синій, лиця видно не було. І мені не було його шкода. Півтора місяця чоловік відлежувався. Я до нього в лікарню не ходила. Зате кілька разів його навідувала Моніка, вона зізналася, що все розповіла Оксані, і той її вже бачити не хотів.
Коли настав час циганці народжувати, то біля неї була я. Сама не знаю, чого поперлася до Коломиї. Проте коли взяла на руки чорнявого манюсика, який був схожий і на Миколу і на Марка, то вже ні про що не думала. Хіба ж дитя винне, що в нього такий батько?
Проте доля й надалі мене випробовувала. Через два дні після народження сина Моніки приїхала народжувати одна зі знаних в області артисток. Важко народжувала, крuчала так, що стіни тряслися, а лікарі бігали, метушилися, бо добре заплатила. У жінки були двійнята. Скажете, який це має стосунок до моєї історії? Татком двійнят був Микола.
Із Роксоланою (так звуть артистку) він ще зі студентських часів знався, вони то сходилися, то розходилися. Коли ж “зіркова” знайома дізналася, що її коханець одружився, то вирішила дати йому спокій. А потім вони випадково зустрілися, і ось — результат випадкового кохання.
Першою про це дізналася Моніка, вона не тямилася від гніву й сказала, що ноги її більше не буде біля цього блудного пса. Перед тим як поїхати до Ужгорода, пронирлива циганка зібрала всіх Миколиних жінок з дітьми. Найгіршому ворогові не побажала б такої зустрічі. Втім усе закінчилося мирно. Рвати одна одній волосся та товкти пику ніхто не думав. На щастя, всі виявилися мудрими, а боротися за такого нікчему, як батько наших дітей, не хотілося. Мені досі дивно як ще тоді, на першій зустрічі, ми вирішили, що наші діти будуть знайомі, — усе-таки від одного батька.
Микола, дізнавшись, що всі його коханки зібралися разом, утік. Опинився аж у Канаді. Від сусідки, син якої також у цій країні, я чула, що в Миколи там народилося ще двоє дітей. Про це я розповіла Моніці, з якою тепер часто спілкуюся по телефону. Незабаром вона обіцяла привезти показати Сашка. А ще похвалилася, що вже півроку живе з Гейзою, він брат барона, і незабаром вони одружуються. Циган пообіцяв всиновити Сашка та зробити його своїм спадкоємцем.
Розповіла циганка й про Оксану. Вона майже одразу після народження дитини записала донечку на сімейного старшого брата та його дружину, аби життя собі не псувати. Виїхала в Італію. Кажуть працює і повертатися в Україну не думає. За донькою не сумує, проте маленьку в родині дуже люблять і батька-матір їй замінили родичі. А Роксолана знайшла собі набагато старшого коханця-продюсера, виїхала до Києва. Михайлика й Марійку доглядають аж три няньки.
Я ж надалі вчителюю, і в моєму житті нічого не змінилося. Я важко пережила зpаду та виїзд чоловіка, тим паче, що уникнути розмов-пересудів сусідів та односельців не вдалося. Проте навіть історія про гульвісу швидко забулася. Наразі весь свій вільний час я присвячую господарству та Маркові, хоча треба б шукати й чоловіка, доброго і чесного. Не такого, як Микола.
Софія Миронюк, 30 років.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
