Моя двоюрідна сестра Тамара зі своїм чоловіком Богданом нещодавно передумали продавати свою стареньку невеличку дачу, як тільки потенційні покупці з’явилися на їх подвір’ї та увійшли в їх маленький, такий дорогий для них, будинок.
Родина дуже сподівалася на гроші, які отримають від продажу, але подружжя не може зважитися на такий, непростий для них, крок.
В душі у кожного з подружжя назрівали думки проти того, що відбувається.
Тамара сумним голосом говорила з молодою парою, яку бачила вперше, які швидким кроком ходили по будинку, заглядаючи в усі кути, куди тільки можна було, розпитуючи про особливості життя за містом, адже вони так мріяли в селищі жити.
Богдан, привітно привітавшись з людьми, мовчав, похиливши голову, усвідомлюючи, що свою цю дачу він не хоче продавати зовсім, що гроші не так вже сильно зараз потрібні йому, та й багато за неї ніхто все одно не дасть грошей, що час, а це дуже багато років, проведений в цьому будинку, дуже дорогий та пам’ятний, і треба його завжди цінувати за моменти спокою і щастя, від чого не варто відмовлятися.
Цього разу молода подружня пара, якій, до речі, дуже сподобалася дача, пообіцяла подумати і передзвонити згодом, щоб повідомити про своє рішення на рахунок їхнього будиночку.
Як тільки їх машина рушила від воріт в сторону міста, Тамара відразу почала шморгати носом, як мала дитина:
– Не можу я так, Богдане. Шкода мені цей невеличкий старенький будинок, адже він такий дорогий мені, просто рідний, я так звикла до нього.
– Давай не пбудемо продавати нашу дачу, – несподівано запропонував Богдан своїй дружині, – обійдеться наш син і без цих грошей цих. Нехай в банку більше позичає, нехай гарний бере кредит, хай розраховують лише на свої сили, нам з тобою ніхто не допомагав. Якби у нас були б гроші – дали, а дача ця також і мені дуже дорога і навіть не в грошах справа.
Зате буде куди відпочивати їздити і їм, і дітям, і нам з тобою. А нам тим більше. Не уявляю, як нам прийшла ідея продати це таке рідне нам обійстя. Влітку ми з тобою що в місті робити будемо цілими днями? Тут хоч ворушитися доводиться, тут все таке рідне, таке хороше. Ну не засмучуйся, – і Богдан трохи заспокоїв свою дружину, мою двоюрідну сестру, давно за ним такого не спостерігалося.
Увечері господарі вирішили затопити на своїй дачі піч, дістали старі листи і папери, яких накопичилося повний письмовий стіл.
Серед них траплялися і якісь чорно-білі старі фотографії, які вони так давно не бачили, здається й забули про них. Гора усіх цих паперів відразу просто переросла в купу спогадів, які так тепло огортали душу.
Богдан з Тамарою згадували багато, розмовляли, щиро сміялися. І так добре і тепло ставало на душі, ніби поринули в кращі моменти свого життя, і воно було хорошим, ніби нічого поганого і не було у них на той час.
Пам’ять видавала моменти радості, щастя. Скільки всього доброго та хорошого було в стінах цих, стільки тут їхнього життя, спогадів.
– Як добре, що ми з тобою передумали і вирішили залишити це все собі, – з посмішкою спокійно мовила Тамара, – Коли покупці дивилися дивилися наш будинок, мені здавалося, що вони забирають у нас не тільки його, а й частину нашого життя, наші спогади, наші прожиті тут роки. А тепер є відчуття, що у нас буде ще багато хорошого, пов’язаного з цим місцем, що життя не закінчилося, воно триває, щасливі моменти у нас ще попереду.
– Так, Тамарочко. Думали ми з тобою, що це – всього лише маленька старенька дача, а виявилося – чи не найкраща частина нашого минулого. Хочеться сподіватися, що і сьогодення. І навіть майбутнього, – мовив спокійно Богдан пошепки до своєї дружини пошепки.
У місті моя сестра зі своїм чоловіком розповіли синові про невдалий продаж будинку.
Син засмутився, казав, що дуже розраховував на ці гроші, а батьки його підвели.
Вже син не дзвоне батькам, наче спілкуватися з ними зовсім не хоче, ображається.
А батьки засмутилися теж, адже продавати дачу не хочуть зовсім, здавалося, що дача – це всього лише маленький старенький будинок.
Але ж ні. Так важко розлучатися з ним.
І що тепер робити, щоб син не відвернувся від своїх батьків.
Фото ілюстративне.