Коли моя донька, Лариса, збиралася вийти заміж за сина впливового місцевого агронома, Костянтина Гнатенка, я відчула, що досягла вершини свого материнського життя.

Мої амбіції, які тліли роками у провінційній тиші, спалахнули яскравим полум’ям.

Я бігала по всьому нашому селищу, скуповуючи найкращі продукти та найрідкісніші делікатеси. Це мало бути весілля, про яке говоритиме вся округа роками!

Я не пошкодувала жодних коштів, щоб замовити Ларисі розкішну, пишну весільну сукню, гідну міської принцеси, а не простої сільської дівчини.

Я спеціально привезла з обласного центру досвідчену коровайницю, щоб та склала весільне меню на дві сотні запрошених.

Для того, щоб фінансово забезпечити це грандіозне застілля, я пішла на неймовірні речі.

Я продала нашу годувальницю — корову, і трьох найкращих свиней. Ще двох ми залишили для приготування частувань для гостей.

Наша родина буквально продала своє майно і свій добробут заради одного дня зовнішнього блиску.

Я не могла стриматися.

Я вихвалялася перед кожною сусідкою, особливо перед Надією, багатим зятем, Костянтином, і його статусною родиною.

Я майже бігала за ним по п’ятах, щоб догодити йому в усьому. А вже те, як я танцювала перед сватами Гнатенками, зараз і згадувати не хочеться.

Багато людей відверталися, бо не могли бачити, як догоджаю їм.

Але я це все робила заради своєї доньки, адже вірила, що вона дуже щасливою буде з хорошим чоловіком своїм в добрій такій родині.

На нашому весіллі справді гуляло пів села, приїхали поважні гості з міста, родичі сватів.

А вже у понеділок, наступного дня після грандіозного святкування, моя Лариса поїхала жити до свого чоловіка у його міську квартиру.

Я стояла на порозі, сяюча від гордості і водночас спустошена.

Моя весільна епопея мала довгий фінансовий хвіст.

Ще цілих шість місяців мені довелося повертати борги родичам, які позичили мені значну суму грошей — ми ж подарували молодим велику суму на весіллі, щоб не осоромитися перед багатими сватами.

Моя фінансова ситуація після весілля була дуже непростою, але гордість зігрівала моє серце.

Я думала, що зробила все правильно для майбутнього доньки.

Але моя гордість виявилася надзвичайно крихкою.

Сім місяців по тому моя донька повернулася додому, у рідне село.

Вона стояла на нашому порозі з заплаканими очима і сказала, що чекає дитину.

Мій зять, Костянтин, холодним тоном оголосив їй, що він зустрів іншу.

Він сказав Ларисі, що вона йому не пара, що з такою йому соромно вийти у люди.

Вона не має гарно смаку, проста людина з села.

Її єдиний талант, за його словами, це «товктися на кухні», а вона навіть ходити на підборах не вміє, і це «незручно перед людьми».

Тоді я вперше відчула не гордість, а велике розчарування і смуток. І ще — глибокий жаль.

Я згадала Дмитра. Свого часу він кохав Ларису.

Дмитро — простий сільський тракторист із бідної сім’ї Коваленків.

Вони жили у маленькій хатині усімох.

Дмитро був тоді молодим хлопцем, щойно почав працювати у фермера. Він заробляв непогані гроші, але власної хати ще не мав.

Саме через це я з чоловіком категорично виступила проти їхніх стосунків.

Ми не хотіли, щоб наша донька вийшла заміж за бідняка.

Я тоді казала чоловікові:

«Ми не дозволимо, щоб наша донька ділила хату із сімома людьми і жила без перспективи!»

Лариса була неймовірно спокійною і покірною дівчиною.

Хоча вони з Дмитром щиро кохали одне одного, вона послухалася наших, батьківських, наполегливих умовлянь — вийти заміж за сина багатого агронома.

Наша воля переважила її почуття.

Тепер я чітко усвідомлювала: я залишилася без грошей (які пішли на весілля та борги), а донька повернулася додому, та ще й чекає дитину.

Як мені тепер дивитися людям в очі людям?

Я не могла чекати ранку. Я не могла допустити, щоб недобрі чутки про доньку розлетілися по селу. Коли на вулиці почало темніти і люди лягли спати, щоб ніхто з сусідів не бачив мого візиту, я побігла до хати Коваленків, до Дмитра.

На душі було неспокійно та тривожно мені.

Я прийшла благати про милість.

Я стала просити Дмитра та його батьків, щоб він засватав мою доньку, взяв її за дружину.

Я чесно розповіла їм, що її міський чоловік виставив її з квартири і привіз назад у село, і що Лариса вже чекає дитину.

Батьки Дмитра, щиро добрі люди, не стали вичитувати мені моїх минулих гріхів.

Вони посадили мене за стіл і пішли радитися зі своїм сином.

Я сиділа сумно і з тривогою в думках, чекаючи їхнього рішення.

На моє превелике щастя та величезне полегшення, вони вирішили одружити наших дітей.

Причина була проста і зворушлива: Лариса і Дмитро досі щиро кохали одне одного.

Їхнє справжнє почуття виявилося сильнішим за все.

Дмитра я забрала до себе в будинок. Тепер ми разом із ним і Ларисою виховуємо мого онука.

Я щодня дякую своєму зятеві.

Дмитро — неймовірно добра людина, справжній чоловік, надійний і турботливий.

Тепер я не можу ним натішитися.

Я вихваляю його перед усіма людьми у селі, а про свого першого, багатого зятя, я давно забула.

Лише важкий осад залишився в моїй душі: я розлучила своїх дітей ще дуже давно. Але яка ж це милість долі, що вона звела їх знову!

Я часто сиджу на веранді, спостерігаючи, як Дмитро грається з онуком, і моє серце стискається від подвійного почуття: безмежної вдячності і великої провини.

Як я могла бути такою? Як я дозволила блиску чужих грошей засліпити мене і відштовхнути справжнє, золоте серце?

Я настільки прагнула соціального статусу, що забула про головне: людина не визначається розміром свого гаманця чи поверхневим блиском.

Мій перший зять, Костянтин, був сяючої ілюзією, загорнутою у дорогий костюм.

Він вимагав від Лариси, щоб вона стала його прикрасою, експонатом, який він міг би демонструвати у своєму міському оточенні.

Його згадка про підбори і кухню досі залишилася каменем на душі.

Це була не любов, а придбання — причому невдале, оскільки Лариса не вписалася у його високі стандарти марнославства.

А Дмитро? Він не вимагає від Лариси грати роль. Він любить її за її тиху вдачу, за доброту її душі.

Я бачу, як він з ніжністю дивиться на неї і його очі повні щирого, непідробного щастя.

Дмитро ж прийняв мого онука як свою рідну дитину ще до його народження. Це його справжня сила і справжнє багатство.

Я згадую весільну метушню. Ми витратили на той один день гордині всі наші заощадження і наробили боргів.

Замість того, щоб допомогти Ларисі та Дмитру почати спільне життя з підтримкою, ми навпаки, зрадили їх і виснажили себе.

Тепер Дмитро працює трактористом, чесно заробляє, і приносить у наш дім спокій і стабільність.

Він ніколи не дорікає мені за моє минуле втручання. Він виконує важку роботу по дому, лагодить усе, що зламалося, піклується про Ларису.

Він став мені справжнім сином, яким я завжди мріяла пишатися.

Мої стосунки з родиною Коваленків теж кардинально змінилися. Вони, бідні люди, яких я колись минала, проявили більше гідності та милосердя, ніж будь-хто.

Коли я прийшла до них вночі, засмучена своїм горем, вони не вигнали мене, а нагодували і поставилися до мене з повагою. Я навчилася у них справжньої людяності.

Моя спокута триватиме все моє життя. Я заслужила їхню байдужість, але отримала їхню любов.

Моє завдання тепер — ніколи не забувати цього гіркого уроку і цінувати цю викуплену довіру.

А написала все це лише заради одного, хочу сказати усім батькам – не втручайтеся в життя дітей, не обирайте їм пару, навіть, коли вам здається, що найкращий вибір можете зробити саме ви.

Ніколи не лізьте в молоду сім’ю, бо від цього, повірте, будуть лише проблеми, рано чи пізно.

Хіба я не права?

Чи ще хтось був на моєму місці, що втрутився в життя дорослих дітей, про що потім дуже шкодував?

Фото ілюстративне.