Якось на кухні в моєї тітки Віри за горнятком теплої кави ми заговорили про її дітей.

Вона, як завжди, була засмучена.

— Зараз усі родичі кажуть, що я повинна поділити свою квартиру порівну між доньками, — скаржиться Віра. — Мовляв, щоб ніхто з них не образився, і вони не посварилися між собою. А я думаю: порівну — це значить ні тій, ні іншій. Та й як порівну, коли обставини в них такі різні? В одної моєї донечки все є, а в іншої, окрім цієї квартири, і жити ніде.

Ми сиділи в її старенькій, але затишній квартирі, яка тепер стала центром сімейних розбірок.

Старша донька Віри, Марія, багато років тому, розлучившись з чоловіком, який виявився не дуже хорошою людиною, прийшла вона до батьків з немовлям на руках.

Так і залишилася, відтоді, прожила з ними все своє життя.

Життя з батьками, звичайно, не цукор, самі розумієте.

«Куди пішла?», «Коли повернешся?», «Хто це дзвонив тобі пізно ввечері?», «Не ходи туди, нічого тобі там робити», «Сідай, їж суп», «Навіщо це купила?», «Чому так довго?».

Це був постійний контроль батьків, який тривав роками.

Молодша донька, Ірина, вийшла заміж і одразу покинула батьківський дім.

Вона спілкувалася з батьками в основному по телефону і то не щодня.

Вона навіть уявити не могла, як це — все життя виправдовуватися, підлаштовуватися, вислуховувати нотації, зважувати кожне своє слово і постійно йти на компроміс з мамою й татом.

— Я не можу уявити, як вона так живе, — казала Ірина мені якось по телефону. — Ні гостей покликати, ні чоловіка знайомого, вибачте, привести, ні самій піти погуляти з подругами ввечері. Один раз на рік прийдеш з корпоративу, а вони вже все запитують: «З ким була?», «Що їли?». Це ж в голові не складається!

У батьків було своє уявлення про життя, мораль, моду, правильне харчування, чистоту в домі.

І Марії доводилося відповідати цим уявленням, інакше батьки ображалися, як малі діти.

— Мамо, я просто хочу з’їсти піцу, — казала Марія.

— Піца? — відповідала її мати. — Це ж не їжа, це сміття! Ми тобі суп приготували.

А потім у батьків почалися проблеми зі здоров’ям.

І всі ці проблеми, звичайно, лягли на плечі Марії.

Хоча Ірина дзвонила, цікавилася, шукала фахівців, допомагала грошима, відвідувала батьків у стаціонарі, привозила передачі.

Але це все було не те.

— Грошима можна допомогти, — казала Марія, — але прийти і все зробити там на місці, вимити маму, прибрати після неї, приготувати їжу — це ніхто не зробить, крім мене.

Ірині було набагато легше.

У неї була своя затишна квартира, розуміючий чоловік, а головне — свобода.

Навіть провівши пів дня у батьків, вона поверталася потім у своє життя, де панував спокій.

Напевно, при такому розкладі несправедливо Ірині претендувати на батьківське житло?

Нехай квартира за всю працю, турботу і розуміння дістанеться Марії, чи не так?

Тим більше в Ірини житло є своє. А Марії, якщо що, і йти нікуди зі своїм сином, нехай і дорослим. І не заробити їй на квартиру самій ніколи.

Втім, якщо чесно, то не так вже й погано Марії жилося з батьками.

Вона мала свої вигоди. З того самого моменту, як вона прийшла з невдалого шлюбу з дитиною, у неї завжди була підтримка та допомога.

Вона ніколи не боялася втратити роботу, а батьки практично виростили її сина.

— Мама, — казав мені син Марії, — я ніколи не забуду, як бабуся пекла мені млинці на Масляну, як вона сиділа зі мною, коли я недужав, як допомагала мені з уроками.

На відміну від онуків Ірини, які росли десь там.

Ірина зі своїми погодками справлялася сама. Їй теж нічого скаржитися, у неї є чоловік, в крайньому випадку, ще свекруха допомагала.

— Я завжди хотіла бути як Ірина, — зізналася Марія. — Вона була вільною, а я завжди була біля до батьків.

Ірина з чоловіком багато років платили кредит за свою квартиру.

Тому її діти росли по садках та групах подовженого дня.

Ніяких гуртків, крім шкільних, ніяких свят, ніяких млинців на Масляну.

— Я вічно кудись бігла, — розповідала мені Ірина. — Бігом в садок, бігом в магазин, бігом в хімчистку. Вічно запізнювалася, виправдовувалася перед начальством, перед дітьми, які так просили прийти на змагання, адже до всіх мами прийшли. Ночами варила обід, залишала недужих дітей вдома самих, попросивши сусідку доглянути їх.

А тепер, коли батьки старенькі і більше лежать у своїй кімнаті, Ірина чесно ділить турботи з сестрою.

Купує все, що потрібно, привозить продукти, возить батьків на своїй машині на консультації до фахівців.

— Марія одна не впорається, — каже Ірина. — У неї ні знайомств, ні автомобіля, ні грошей, ні характеру, а тільки не самостійний син, якого в 20 років досі треба за руку водити.

А тепер батьки не знають, як їм правильно вчинити.

Залишити квартиру Марії, бо вона залишиться на вулиці, чи поділити спадщину порівну, адже в Ірини є все?

Хто більше заслуговує на батьківську квартиру: Марія, яка все життя доглядала за батьками, чи Ірина, яка збудувала своє життя сама?

Чи можна виміряти любов і турботу грошима чи квадратними метрами?

Яке рішення було б найсправедливішим у цій ситуації?

Фото ілюстративне.