На сьогоднішній день мені так важко на душі! Мені настільки прикро за своїх дітей, що не хочу більше мовчати!

А вся справа в моїй свекрусі, матері мого чоловіка.

Ви не подумайте, вона наче й непогана жінка, але розділила чомусь своїх онуків і я не знаю чому.

У неї двоє дітей: син і дочка.

Обоє вони виросли хорошими людьми.

Кожен має свою сім’ю. У мого чоловіка і його сестри по двоє діток.

Тільки різниця у дітей в пів року, а наші діти з Михайлом молодші.

Коли її дочка, моя зовиця Мар’яна, народила діток, свекруха була найщасливішою бабусею на світлі, вона натішитися цією радістю не могла.

А от моя свекруха постійно проводила час у дочки, допомагаючи їй з дітками.

Її свати теж приділяли онукам постійну увагу, в усьому допомагають, турбуються про них. Загалом, допомога надходила з обох сторін і це дуже добре, звичайно.

Я так раділа такому ставленню до дітей, що перестала зовсім хвилюватися за себе.

Адже видно ж було, як будуть і нам допомагати з дітками, адже свекруха так турбується про своїх онуків, то й у нас буде підтримка така.

А так як ми вже знали, що буде двійня, то готувалися до подвійних труднощів і турбот.

І ось, після шести місяців, у нас в родині сталося таке довгоочікуване поповнення, яке зробило нас дуже щасливими батьками.

На світ з’явилися наші дівчатка, дві наші красуні.

У перший місяць чоловік спеціально взяв повну відпустку, щоб допомогти мені звикнути до таких приємних клопотів, адже я одна за двома дітками зовсім не встигала, я навіть й подумати ніколи не могла, як це важко, насправді.

За це йому моя нескінченна подяка та шана!

Але ось очікуваної допомоги від своєї свекрухи я так і не побачила, як не дивно, хоча весь цей час я дуже сподівалася на неї.

Для матері Михайла ніби й не було народження наших дівчаток.

Ні, вона, звісно, іноді приходить до нас в гості, спілкується з онуками, вечеряє з нами. Але немає від неї того тепла, яке повинно виходити від бабусі. Від люблячої бабусі.

Зате, весь цей час, я постійно чую від неї, які розумні хлопчики її дочки.

Як вона любить з ними возитися та гратися, вони її з пів слова розуміють.

І всі ті п’ятнадцять – двадцять хвилин, які вона проводить у нас, я тільки й слухаю її захоплені вигуки з приводу тих онуків, дітей її доньки.

Дівчаткам ось уже майже пів року, а я ще ні разу не чула від свекрухи, що вона їх теж любить.

Як вони виросли. Якими вони стають розумнішими з кожним днем. Не знаю чому, але мене це дуже засмучує.

Знаєте, коли мати мого чоловіка нахвалює своїх сватів з боку дочки за їхнє ставлення і розуміння до онуків, у мене виникає нестримне бажання запитати її, а чому вона ж тоді так не ставиться до своїх онуків, дітей її рідного сина.

Просто у мене таке відчуття, що це буде марна трата часу і зіпсовані відносини між нами, а я, звісно, зовсім не хочу цього.

З чоловіком я на цю тему не розмовляла ще, бо знаю Михайла і розумію, що це буде неприємно йому.

Не хочу засмучувати його своїми образами. Адже вона, все-таки, його мама. Мама, яку він дуже любить і поважає. Яка, в свою чергу, не приймає його дітей, як своїх рідних онучок.

Бабуся, яка ніколи не може знайти на них часу, адже її чекають дорогі і улюблені внуки, діти її доньки.

Ну як можна в такому випадку спокійно реагувати і як буде далі?

Я, звісно, не хочу псувати зі своєю свекрухою стосунки. Але як пояснити, що і ці дівчатка теж потребують її уваги і любові? Вона вже доросла людина, мала б це вже зрозуміти і сама.

Мені немає з ким про це поговорити, а так важко на душі. Я не знаю чи варто зараз підняти цю тему, чи просто мовчати і далі?

Може колись свекруха полюбить моїх дітей і дітей свого сина, як дітей своєї дочки? Чому так відбувається, що діти доньки їй дорожчі?

Фото ілюстративне.