Щиро кажучи, я не знаю, чи багато людей мене зараз тут зрозуміє, але я дуже тішуся з того, що в моєї єдиної доньки дуже хороша свекруха. Адже, в наш час, це велике щастя, коли чужі люди приймають твою дитину в свою сім’ю, як свою рідну.
Мати мого зятя стала справжньою мамою для моєї дитини, це навіть перебільшити не можна, це дійсно правда.
Живу я в хаті сама, в маленькому селі, у мене всього одна дитина, моя рідненька донечка. Після весілля, яке до речі ми зіграли в нашому селі, в справжньому шалаші, чоловік забрав мою Полінку, жити до себе в місто.
У моїх сватів дуже велика та простора трикімнатна квартира, вона належить матері мого зятя.
Полінку вони мою прийняли, як свою рідну дитину.
Діти до мене приїжджають, правда, дуже рідко, але я радію, що моїй донечці там добре. Вона наче вдома там живе, почуває себе там вільно та щасливо. Полінка щаслива там, їй добре живеться, почувається там справжньою господинею, наче в себе вдома.
Свекруха їй стала, на диво, як рідна сестра, як подружка найкраща.
Моя сваха набагато молодша за мене, має дуже гарний смак, добре одягається, доглядає за собою. Хоча я проста сільська жінка і косметики у мене ніякої зовсім немає, але я її не засуджую, лише захоплююся нею, адже ще потрібно вміти так любити себе.
Коли моя Полінка мені телефонує, то лише й про свекруху мову веде: мама так смачно вечерю вчора приготувала, мама гарні шпалери обрала, мама мене до ресторану водила, допомогла вчора вибрати мені шикарну сукню. То вони кудись ходили разом, то щось святкували, то щось купували.
І, можливо, інша жінка ревнувала свою доньку, але я дуже щаслива, що моїй Полінці у них так добре живеться. У неї тепер дуже хороша родина. Про що мені ще мріяти ще?
І коли донька мені телефонує, я їй щоразу кажу, цінуй тих людей і бережи ваші теплі відносини, які б негаразди не сталися в житті, цінуй те, що маєш.
Немає більшого щастя для жінки, як добрий та люблячий чоловік та мудра свекруха.
Єдине – іноді прикро на душі. Отримавши своє щастя, донька віддалилася від мене: не дзвонить сама, рідко цікавиться мною, не розпитує, як я. А мені сумно, важко жити одній. Хоч і радію за доньку, але в самої така велика пустка на душі.
Чи зміниться щось, чи це вже завжди так має бути?
Фото ілюстративне.
