Моя подруга сама родом з Херсонщини, коли у них зовсім неспокійно було, а це було ще в лютому, вона вирішила поїхати зі своєю донькою за кордон.

Світлана, хоча я розумію, їй дуже важко було, влаштувалася на чужині, але вона молодець, справилася швидко.

Світлана приїхала до Чехії. В Празі їй з донечкою дали безкоштовне житло.

Моя подруга давно розлучилася з чоловіком, живе вона з мамою-пенсіонеркою в двокімнатній квартирі, яка залишилася вдома, нікуди їхати не хотіла, тому розуміла, що деякий час їй потрібно пожити за кордоном, тому доведеться трішки адаптуватися на новому місці.

Світлана відправила донечку до місцевої школи, а сама влаштувалася на роботу.

Подруга була переконана, що якщо вона вже через такі важкі обставини опинилася в Празі, то чому просто так сидіти, якщо можна якусь копійку заробити і привезти додому, адже зараз там роботи мало, а в мами пенсія маленька, ще їй потрібно допомогти.

Минали місяці за місяцями, Світлана трохи звиклася і так і жила.

Вона весь час мені телефонувала, ми багато з нею розмовляли, вона мені розповідала про непросте закордонне життя, як скучила за Україною і хоче повернутися додому.

Подруга розповідала, що була вражена життям в Чехії. Вона завжди думала, що за кордоном все найкраще і людям, які туди виїжджають, щастить неймовірно, ще й гроші такі великі привозять.

Але тепер, коли сама опинилася на чужині, лише тепер зрозуміла, яка ціна цих грошей. Вона переконана, що краще вдома жити і їсти хліб з картоплею, але не гарувати на чужині.

Світлана мені розповідала багато про ту країну, про ціни, про те, що важко до лікаря попасти їй, та й роботу не так просто знайти, постійно шукаєш якісь підробітки.

Я сама в Львові живу, тому тішилася, що я в дома, а подругу свою шкодувала, адже вже добре бачила, що життя за кордоном зовсім непросте.

Та нещодавно Світлана мені подзвонила пізно ввечері, сказала, що вже зовсім важко їй на чужині, думки лише про Україну і донька дуже хоче додому, ніяк не може спільної мови з однокласниками знайти, вони не дуже хочуть дружити з нею.

Саме тоді подруга вирішила повертатися в Україну.

Світлана ті дні пакувала речі, я її запросила в гості до себе.

Мовляв, будеш повертатися додому, заїдеш до мене в Львів, погуляємо, погостюєш трішки в нас.

Ми з чоловіком і донькою живемо в невеличкій двокімнатній квартирі, тому одну кімнату доньки вирішили виділити їм на декілька днів, щоб подруга з донькою почувала себе комфортно.

Світлана приїхала втомлена, я бачила, що їй важко на душі.

Ми багато гуляли по місту, багато розмвляли про важку долю, яка спіткала нас всіх українців. Кому вдома важко, а кого розкидало по світу, а декому й повертатися нікуди, бо домівки немає, або, ще гірше, немає містечка чи села.

Так тиждень минув відтоді, Світлана каже мені, що їй так сподобалося у Львові і доньці її, що вона хотіла б ще на якийсь час тут залишитися.

Подруга хоче у Львові залишитися до вересня, мовляв побачить, яка ситуація буде, чи варто їй повертатися додому, чи краще поки залишитися тут.

Мовляв школа закінчується, навчальний рік з вересня, тому вирішать тоді, а поки вона шукатиме тет роботу.

Я, звісно, не очікувала такого рішення, але розумію подругу, бо вона з дитиною, а в нас, як не як, спокійніше, ніж в неї вдома.

Але згодом, коли ми продовжили розмовляти, я розумію, що подруга збирається залишитися в нас, адже про оренду житла вона нічого мені не говрить, лише обмовилася, що допомагатиме мені з домашньою роботою.

Звісно, я знаю Світлану давно, вона дуже хороша людина і я хотіла б їй допомогти.

Але у нас маленька квартира і я зовсім не розраховувала на те, що вона з донькою буде жити з нами.

Я знаю, що й чоловік проти буде, бо місця мало, та й ми хочемо жити самі.

Я розумію, що оренда житла в нас зараз просто захмарна, для Світлани це великі кошти, тим паче, що ще гроші на декілька місяців вперед. Але я точно не планувала, щоб вони жили в мене.

Не знаю, що робити. Ну що можна порадити тут?

Як мені з подругою поговорити про це, щоб вона не образилася?

Фото ілюстративне.