Ми з чоловіком і дітьми жили в селі, я працювала в місцевій школі вчителькою. Діти підростали, я хотіла дати їм щось краще, ніж мали ми з чоловіком. В 40 років я наважилася їхати на заробітки в Італію.
Я ночами не спала, думала, чи правильно роблю, що залишаю дітей і чоловіка, але потім переконала себе, що це ненадовго, та й заради дітей. Адже у нас з чоловіком підростало дві донечки, а зарплата у мене була мізерною. Я все хвилювалася, що дівчат вчити прийдеться, а потім заміж видавати, щось їм дати, чимось забезпечити, а у нас з чоловіком у самих нічого немає.
Валерій, мій чоловік пробував себе в бізнесі, але справи у нього йшли геть погано, замість прибутків він отримував одні збитки. Не бізнесмен він зовсім, і з цим треба було змиритися. Але водночас треба було щось робити, бо далі так тривати не могло. Кілька жінок з нашого села наважилися і поїхали в Італію на заробітки, у мене теж промайнула така думка, але я її відразу відігнала, мовляв, на кого я дітей залишу.
Ми святкували мій сороковий день народження. За столом зібралися найближчі друзі і родичі. Прийшла і моя кума, Ярослава. Вона була моєю подругою протягом багатьох років. Жила сама, бо з чоловіком давно розлучилася. Дітей у неї не було, тому вона завжди відносилася до моїх дівчаток, наче до своїх.
От Ярослава і почала розповідати, що її знайома поїхала в Італію, і вже непогано почала там заробляти, борги, які мала в Україні, віддала, і зараз чоловікові і дітям почала присилати гроші. Ярослава говорила і я помітила, як у мого чоловіка загорілися очі. Я знала, що у нього є борги, з якими він не може сам справитися.
І тут, кума, ніби напівжартома і каже: «А що, Галино, може б і тобі податися в Італію. Тебе що, тут зошити твоїх учнів тримають?».
Коли гості розійшлися, Ярослава знову почала розмову про заробітки, мовляв, їдь – і чоловікові допоможеш, і дітям, і собі. Не хвилюйся, за дітьми я пригляну…
Так я і опинилася в Італії. Перші гроші, які я там заробила, я віддала чоловікові на розвиток бізнесу. І треба сказати, що зовсім скоро у нього справи пішли вгору. Йому все ж, вдалося створити фірму, яка приносить прибутки. Потім я присилала гроші і чоловік відбудував наш будинок, провів в дім воду, бо до того ми носили воду з криниці.
Я приїжджала додому рідко, не частіше, ніж один раз на рік, і то лише на кілька днів. Я подумала, що добре було б купити по квартирі донькам, хоча б по одній кімнаті, тому прийняла рішення ще попрацювати.
Через 5 років Ярослава приїхала до мене в Італію, сказала, що теж хоче будувати будинок, тому їй потрібні гроші. Я зустріла її, знайшла першу роботу. Але бачилися ми рідко, бо працювали далеко одна від одної.
Десь приблизно через місяць мені зателефонував Валерій і ошелешив, що хоче розлучення. Пояснення його були плутаними, але він твердо вирішив, що нам треба розходитися. Наші доньки на той час вже вчилися в університеті. Старша почала натякати, що має хлопця і не проти виходити заміж.
Втримати чоловіка на відстані я не могла, тому ми розлучилися. Мені було прикро, я не розуміла причини, поки донька мені не відкрила очі. Виявляється, усі ці роки у мого чоловіка Валерія і куми Ярослави був роман. А тепер, коли діти виросли, він надумав йти до неї. От вона і вирішила будинок будувати, гроші висилала моєму чоловікові, а він вкладав їх у справу.
Ярослава в Італії була лише 4 роки. Заробила необхідну суму і повернулася додому, у сімейне гніздечко, яке звив для них мій чоловік.
Я ж залишилася за кордоном. Спочатку купила старшій доньці квартиру, потім молодшій. Загалом, я пробула в Італії 16 років. Цього літа я приїхала додому і у мене були думки залишитися і більше не їхати. У мене гарний будинок, в якому все є, що мені одній ще треба?
Але не можу я дивитися на щастя мого колишнього чоловіка і подруги Ярослави. Вони ще й умудрилися побудувати свій будинок через город, навпроти мого будинку, так що хочеш не хочеш, а мимоволі бачиш, як вони собі господарюють.
Діти мають свої сім’ї, я їм не дуже потрібна, в школу повертатися в 56 років після такої тривалої перерви я теж не хочу, тому, напевно, знову повернуся в Італію, країну, яка і дала мені багато, але багато і забрала…
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
