Мені 48 років, я наймолодша донька з нашої багатодітної родини.
У моїх батьків було п’ятеро дітей, жили ми бідно, і тому мене, як наймолодшу, віддали тітці і дядькові.
Так склалося, що у маминої рідної сестри не було дітей, і мене просто, як річ, до якої батьки ще не встигли звикнути, віддали тітці.
Я її мамою кликала, поки вже в юнацькому віці мені добрі сусіди правду не розповіли.
Ця новина для мене стала справжнім потрясінням, я не могла зрозуміти, кого ж тепер мені кликати мамою. І чому жінка, яка мене народила, так легко від мене відмовилася.
Тоді моя справжня мама вперше вирішила поговорити зі мною:
– Донечко, ми любимо тебе не менше за інших дітей, але тобі у тітки краще буде. Там ти хоч маєш свою окрему кімнату, а ми тут всі на купу тулимося, – пояснювала вона мені зі сльозами на очах.
Але розчулити мене їй не вдалося, я відчувала лише розпач і злість. Я не хотіла їх бачити.
І якщо я до цього часу постійно до них в гості забігала (бо ж жили ми хата в хату), то після того, як я дізналася правду, я не могла змусити себе переступити їхній поріг.
І досі не можу, хоч минуло вже багато років…
За цей час багато чого змінилося. Не стало мого тата, потім рідного брата.
Мама залишилася сама, тому що дві мої рідні сестри виїхали за кордон і додому не збираються повертатися, а ще один брат живе далеко, в протилежному боці нашої країни.
І так вийшло, що саме я, та дитина, від якої відмовилися, залишилася жити поруч.
Я давно заміжня, ми з чоловіком і дітьми маємо власний будинок. Але до тітки (яка теж залишилася сама), я заходжу якщо не щодень, то через день.
З мамою просто сухо вітаюся. Іноді бачу, як вона плаче.
Мені її шкода, але я нічого не можу з собою вдіяти. Я вже багато разів налаштовувала себе, що от сьогодні я нарешті зайду до неї, але не можу! Не можу – і все!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.