Я намагалася говорити максимально обережно, але відчувала, що це просто необхідно висловити.

Ми сиділи з Галиною Петрівною, моєю давньою і близькою подругою, за чашкою кави, і розмова неминуче зайшла про її сина, Михайла, та його постійні фінансові суперечки з колишньою дружиною.

— Галю, ти, звичайно, вибач мені за прямоту, але я абсолютно не можу зрозуміти твою позицію в цій ситуації, — почала я, відставляючи свою чашку. — У мене складається враження, що ти підсвідомо захищаєш Михайла в його небажанні справедливо і охоче сплачувати кошти на утримання власного сина. Так не можна чинити. Дитина ж потребує щоденного харчування, одягу, його потрібно навчати та забезпечувати гуртками. Зараз такі шалені ціни на все, ти ж сама чудово бачиш. Одна лише пара нормального дитячого взуття може спустошити половину бюджету. Хлопчик ні в чому не винен, що його батьки не змогли зберегти родину. І саме ти, Галю, мала б говорити інакше. Адже ти сама виростила Михайла, коли розлучилася з чоловіком, і регулярно отримувала на нього належні аліменти. Ти знаєш, що таке тягнути дитину на самоті.

Галина Петрівна одразу спохмурніла, її погляд став відчужено-захисним, як це завжди буває, коли мова заходить про Катерину, її колишню невістку.

— Людо, проблема полягає зовсім не в тому, що я проти сплати коштів, а в моральній складовій, — Галина Петрівна зробила глибокий вдих, збираючись з думками. — Моя колишня невістка категорично відмовляється шукати роботу і, схоже, навіть не збирається цього робити в осяжному майбутньому. У Михайла дуже високий офіційний дохід, тому щомісячна сума аліментів, яку з нього відраховують, є надзвичайно значною. І ось на ці гроші вона, по суті, існує сама, разом, звісно, з онуком. Вона цинічно заявляє: «Нам цілком вистачає, то навіщо мені ще й напружуватися?» Зрозумій, я жодним чином не заперечую проти того, щоб мій син фінансово підтримував Артема. Але мене страшенно обурює той факт, що ці гроші дозволяють дорослій, працездатній жінці вести абсолютно бездіяльний спосіб життя, тоді як вона вже два роки як не має жодного стосунку до моєї родини. Михайло, як батько, зобов’язаний утримувати сина згідно із законодавством. Але скажи мені, хіба мати дитини не має тих самих зобов’язань?

Я на мить замислилася, аналізуючи її слова. З одного боку, я розуміла її емоційну реакцію як матері, яка бачить, як її сина «використовують».

Але з іншого.

— Ну, за логікою, ти, мабуть, права, — погодилася я, киваючи. — У цьому аспекті твої аргументи мають під собою ґрунт.

— Мені теж здається, що вона зобов’язана вкладати свої сили і ресурси в дитину, — продовжувала Галина, підвищуючи голос. — Це, Людо, якась неприпустима і нездорова ситуація, коли мати не тільки не докладає власних фінансових зусиль у виховання, а й, по суті, «проїдає» кошти, призначені для потреб дитини. Це абсолютно неправильно. Ти ось згадуєш, що я, Світлано, свого часу отримувала аліменти. Але я ніколи не розраховувала лише на ці виплати. Я безперервно працювала все життя на двох роботах, щоб мій син ніколи не відчував себе обділеним.

Мені навіть у голову не приходило сісти вдома і скласти руки, як це тепер робить моя колишня невістка. Я неодноразово прозоро натякала їй на необхідність пошуку роботи, хоча б на неповний робочий день. Щоб вона могла хоча б забезпечувати власні потреби з цих коштів, не чіпаючи дитячі. Але вона завжди натякає мені, що це «не моя справа».

Мовляв, хто я їй така? Колишня свекруха, яка ще й має нахабство читати їй лекції про життя. Ось тому, Людо, я нарешті набралася сміливості минулого четверга і висловила їй усе, що накопичилося в моїй душі. Вже без жодних натяків.

— Розумію. І що, вона сильно образилася? — запитала я, відчуваючи, що ситуація мала непростий характер.

— Ще б пак! Вона почала мені гаряче доводити, що я нічого не тямлю в сучасному вихованні. Вона стверджувала, що вона сидить удома не просто так, а займається вихованням дитини. Але ж, Людо, Артему вже вісім років! Він уже перейшов до другого класу. Я згадую, як мій Михайло у другому класі вже вмів самостійно смажити картоплю і їздив через усе місто з пересадками до моєї недужої матері, щоб відвезти їй усе, що я купила в аптеці. А мій онук Артем жодного разу в житті не залишався сам вдома. Катерина мені доводить: «Зараз зовсім інше життя!»

Яке інше? Людська природа завжди однакова, а дітей потрібно загартовувати, виховувати самостійність і готувати їх до реального життя, а не тримати їх постійно під скляним ковпаком своєї опіки. Загалом, ми дуже таки посварилися, я грюкнула дверима і пішла. Тепер не знаю, що робити далі.

— Ну, наслідки, здається, очевидні. Тепер ти, ймовірно, певний час не побачишся зі своїм онуком. Можливо, на пів року, поки емоції не вщухнуть.

— Та нехай буде так! — вигукнула Галина, махнувши рукою. — Я знаю, що мій Михайло далеко не ідеальний чоловік і не святий, і я не збираюся його виправдовувати. Але він чесно, згідно із законом, перераховує синові дуже пристойну суму коштів. Це її обов’язок – розпоряджатися ними розумно!

— Галю, а може, Катерині справді вистачає цих грошей на їхнє поточне життя? Навіщо тоді обтяжувати себе роботою? — намагалася я знайти компроміс.

— Це ж не її особисті кошти, а гроші дитини! — підкреслила Галина. — Так, аліменти надзвичайно хороші, великі на одну дитину, я згодна. Але ж не обов’язково витрачати всю суму до останньої копійки. Можна і потрібно відкладати синові на його майбутню освіту або на придбання першого житла. А поводитися настільки нерозумно, як це робить моя колишня невістка, абсолютно неприпустимо!

Я досі не можу однозначно вирішити, хто з них правий.

Можливо, моя подруга керується застарілими уявленнями про обов’язки жінки?

А може, її колишній невістці справді комфортно і добре, і вона як мати краще знає, як правильно розпоряджатися ресурсами та часом.

Я бачу, що ця ситуація глибоко засмучує Галю, і справа тут не лише у грошах. Це конфлікт двох різних життєвих філософій, і вона, як представник старшого покоління, відчуває, що її цінності знецінюють.

Ми обидві виросли в епоху, коли жінка, яка не працює, вважалася або недужою, або лінивою. Праця була почесною і обов’язковою частиною дорослого життя, навіть якщо ти була матір’ю. Навіть найменша робота давала відчуття незалежності і власного внеску у сімейний бюджет.

Галина розповідала мені, як вона самотужки зводила кінці з кінцями після розлучення, працюючи на фабриці вдень і беручи додаткові зміни на вихідних, щоб купити синові гарний велосипед.

Вона ніколи не чекала на аліменти від колишнього чоловіка як на основне джерело існування.

Ці гроші вона відкладала синові на книжки чи літній табір.

А Катерина, схоже, сприймає високі аліменти як «премію за розлучення», як свою законну зарплату за попередні роки шлюбу та появу на світ дитини.

— Знаєш, Людо, найбільше мене дратує її пасивність, — Галина підняла склянку з водою, її рука трохи тремтіла. — Вона ж молода, освічена жінка. До декрету вона працювала. Вона могла б працювати онлайн, займатися репетиторством, якщо не хоче виходити з дому.

Але вона навіть не намагається! Я питала її, чи не хоче вона, наприклад, зайнятися англійською чи комп’ютерними курсами, поки Артем у школі. Щоб потім знайти кращу роботу.

Вона подивилася на мене з таким виглядом, ніби я запропонувала їй копати город! Каже, що вона заслуговує на відпочинок після років шлюбу з Михайлом. А я думаю: хто з них більше заслуговує на відпочинок?

Мій син, який працює по дванадцять годин, щоб ця сума була такою великою, чи вона, яка перетворила його фінансові зобов’язання на свій персональний відпочинковий фонд?

Я намагалася побачити ситуацію очима Катерини. Можливо, вона втомилася? Можливо, вона вважає, що роль матері сама по собі є повноцінною роботою, яка заслуговує на гідну оплату?

У сучасному світі про це говорять багато. Жінки вимагають фінансової оцінки своєї праці з виховання, яка є неоплачуваною і невидимою.

Але, як і Галина, я не могла повністю погодитися, що це повинно відбуватися за рахунок майбутнього дитини.

— Галю, а може, вона думає про інший бік? — припустила я. — Артем лише в другому класі. Їй, можливо, здається, що дитина потребує більше уваги, щоб пережити розлучення. Ти ж знаєш, зараз такий акцент роблять на «емоційній присутності» матері. Вона, мабуть, вважає, що її час — це найцінніший внесок.

Галина відкинула мою гіпотезу, як несуттєву.

— Яка «емоційна присутність»? Вона тримає його, як малу дитину! Як я тобі казала, вісім років, а він сам удома не залишався. Він не вміє сам розігріти собі обід, він боїться піти в магазин за хлібом. Катерина бігає за ним і вирішує всі його проблеми. Це не виховання, це «прив’язування» дитини до себе. Це її спосіб залишатися потрібною і виправдовувати своє неробство. Мій Михайло у цьому віці був господар! Він умів полагодити кран, допомагав мені на дачі, був самостійний. І це все тому, що я не боялася відпустити його, навчити його життя.

Слова Галини про виховання звучали переконливо, бо я знала, яким самостійним і цілеспрямованим виріс Михайло, попри розлучення батьків.

У них з Катериною виходить повна протилежність. З одного боку, вона, ймовірно, любить свого сина, але її метод виховання – це перебільшена опіка.

— І найгірше, Людо, — Галина нахилилася до мене, говорячи майже пошепки, — це те, що вона перетворює Артема на свій скарб. Вона постійно пред’являє якісь претензії Михайлові, обмежуючи його спілкування з сином. Артем заплакав перед Михайлом, коли той не зміг відвезти його на змагання, бо Катерина «забула» йому вчасно про це повідомити. А потім вона, як завжди, ставить умови, мовляв, якщо далі так буде, то дитиною краще буде займатися вона сама.

Я відчула співчуття до Михайла. Він платить великі гроші, але не отримує належного спілкування з сином, а його мати, Галина, не може навіть нормально бачити онука.

— А що, якщо ти поговориш із нею про Артема, а не про гроші? — запропонувала я, намагаючись знайти інший підхід. — Скажи їй, що ти хвилюєшся за його самостійність. Що він виросте не пристосованим до життя. Можливо, вона прийме це не як критику, а як турботу про онука?

— Я так і зробила, Людо! Це було, коли я «грюкнула дверима». Я сказала їй, що її виховні методи є застарілими для восьмирічної дитини, яка має бути вже напівдорослою людиною. Вона сказала, що не дозволить мені вчити її виховувати її сина. Вона вважає, що мої «методи» не підходять для «дітей сучасного світу». Вона живе у якомусь романтичному міфі про виховання, де гроші просто з’являються з повітря, а проблеми вирішуються самі по собі.

Я зрозуміла, що корінь конфлікту лежить набагато глибше, ніж сума аліментів чи працевлаштування.

Це прірва між двома жінками за визнання їхніх життєвих правил як єдино правильних: Галина — за етику праці та відповідальності, Катерина — за право на самореалізацію матері (хай і через відпочинок за рахунок колишнього чоловіка).

І обидві вважають, що діють на користь дитини.

Я думаю про те, як можна було б розв’язати цю дилему з точки зору фінансової мудрості.

Якщо сума аліментів дійсно така велика, як каже Галина, то Катерина могла б відкрити окремий накопичувальний рахунок на ім’я Артема, на який щомісяця надходила б фіксована частина аліментів.

Тоді б гроші, які вона «проїдає», були б її особистою відповідальністю (якщо вона вирішить не працювати), а майбутнє Артема було б гарантовано.

Але, мабуть, пропонувати це Катерині було б марною справою. Вона сприйме це як ще одну спробу контролю з боку колишньої свекрухи.

— Знаєш, Галю, а я думаю, що ти маєш рацію в одному, це не її гроші, а Артема, — підсумувала я, оскільки вона потребувала моєї підтримки. — І якщо вона не працює, то вся відповідальність за те, що ці кошти не інвестуються в його майбутнє, лежить лише на ній.

Галина полегшено зітхнула. Їй було важливо почути, що її моральні стандарти не є повністю застарілими.

— Ти права, Людо. Я можу пережити те, що вона сидить вдома. Але я не можу пережити те, що вона позбавляє мого онука фінансової подушки. І це мене болить найбільше. Вона думає лише про сьогодні, а не про завтра Артема. Це нерозумно!

Але я також розуміла, що непорозуміння між свекрухою і колишньою невісткою ніколи не закінчаться, доки одна з них не змінить своїх пріоритетів.

І поки що, здається, ні Катерина, ні Галина цього робити не збираються.

Але, якщо розсудити мудро, то хто тут правий: невістка, яка дуже любить свого сина і дбає про нього, на роботу не йде, бо грошей вистачає на життя, чи свекруха – яка турбується про онука і хоче, щоб усі аліменти, які платить її син, йшли на дитину, а невістці ні копійки не дісталося з того?

Фото ілюстративне.