fbpx
Життєві історії
Молода вчителька з нашого села поїхала в Італію на заробітки. Вона кілька місяців попрацювала в одній заможній родині, а потім, помінявшись з “сеньйорою” місцями, стала в тому домі господинею. Італійська сеньйора в розпачі писала на Львівщину її рідним листи, з проханням повернути чоловіка

Молода вчителька з нашого села поїхала в Італію на заробітки. Вона кілька місяців попрацювала в одній заможній родині, а потім, помінявшись з “сеньйорою” місцями, стала в тому домі господинею. Італійська сеньйора в розпачі писала на Львівщину її рідним листи, з проханням повернути чоловіка. Дуже важко чути подібні історії про наших жінок, які поїхали шукати кращої долі. Кожна з них пройшла свій шлях до достатку, а хтось повернувся додому з купою боргів. Але потрібно мати велике щастя, не втратити сім’ю в дома.

Марійку прислала до мене переночувати моя однокурсниця. У записці попросила: “Допоможи, бо більше нема кому. Їде в Рим на заробітки. Проведи на автобус і підтримай хоча б словом – бо дуже вже боїться. I є чого…” За матеріалами

Поки я прийшла з роботи, Марійка вже побувала в якомусь монастирі й довго розмовляла зі старшою врівноваженою монахинею. Призналася, що потайки сподівалася, що дадуть їй якусь адресу в Римі (монастиря, української церкви, громади), де б принаймні можна було якусь ніч перебути чи хоча б речі залишити…

Але монахиня лише наділа на шию Марійки маленький образок і сказала: “Молися, Бог добрий, допоможе тобі повернутися на рідну землю живою і здоpовою”. З тим і відпустила. До Рима тепер їдуть тисячі заробітчан – усіх церква не зігріє.

Цілу ніч Марійка молилася. А я слухала, як вона ходить по сусідній кімнаті, щось шепоче і плаче. I над ранок наважилася – почала відмовляти: “Не їдьте, тож вже немолоді роки, щоб їхати невідомо куди. Без жодної адреси. А як роботу не знайдете? А як захворієте?

– Не можу, не ятріть душу, – розмазуючи сльози по обличчю відповіла жінка. – Донька розлучилася, роботи немає, онук хворіє. Син геть чисто cпивcя… Всі витрачені на поїздку гроші – позичені. Уже за перший місяць відсотки віддала. Нема куди відступати.

Ще за годину, нашвидкуруч поснідавши, взяли в руки торби і попрямували на автостанцію. На обумовленому місці зустрілися з такими ж перелякaними, немолодими жінками. Дехто приїхав на вокзал сам, а більшість відпроваджували – діти й чоловіки.

Що ж то за біда така? – подумалося, – що молоді й сильні, 20-річні дітки та неслабка чоловіча стать лишаються вдома, а та, що за своїм вищим призначенням має домашнє вогнище підтримувати, летить з дому гарувати на чужій землі. А повертаючись за рік-два в свою рідну домівку, дуже часто застає лише попелище.

Коли автобус від’їхав й жіночі обличчя стали віддалятися, злившись в одне – сплакане й налякане, чоловічі ніби нівелювалися теж і на всіх позначилася суміш розгубленості і провини. Хтось з чоловіків побіг слідом за автобусом, махаючи рукою, хтось стояв, як вкопаний, з опущеними плечима.

– Не будете сумувати? – запитала в чоловіка.

– Навіть, якщо й так, у нас не було іншого рятунку. Роботи ні в мене, ні в дружини рік не було. Ви можете щось запропонувати альтернативне?

Тепер вже розгубилася я.

– Ні, просто стільки жінок від’їжджає в Грецію, Америку, Канаду. Ось тепер – в Італію…

– На жаль, беруть на роботу здебільшого жінок.

Чоловік розвів руками і пішов до трамвая. Прискіпливо подивилася йому вслід: кремезний, високий, повний сил. “На такому орати можна”, – майнула думка з розряду жіночої в’їдливості. А потім сама “вкусила себе за язик”, – може, він і згоден був би орати, та нема де.

***

…Через 3 тижні мені передали вістку, що в Марійки все гаразд, знайшла роботу, ніби задоволена. Вона дуже боялася, що доведеться, як декому з її колежанок, сидіти в Римі на центральній площі і чекати, поки надійде автобус і забере її назад додому. Треба визнати, галичани “окупували” Італію і в них уже визначилися певні сталі пункти приїзду і від’їзду. Жінки роками працюють тут, утримуючи сім’ї в Україні. А багато хто… й заміж повиходив.

Знаю випадок, коли жінка одного поважного бізнесмена (щоправда, добряче жадібного) посварилася з ним і вирішила дістати матеріальну незалежність – поїхала в Італію на заробітки. Рівно через 2 місяці вийшла там заміж, а ще через 2 місяці забрала туди й доньку. Бізнесмен плакав, як дитя. Пропонував тисячі доларів, аби загладити провину. Але жінка лишилася невблаганною: “Лише з Маріо я відчула себе жінкою, яку цінують”.

Чималий розголос дістала й історія із молодою вчителькою з Перемишлян. Вона кілька місяців попрацювала в одній заможній родині, а потім, помінявшись з “сеньйорою” місцями, стала в тому домі господинею.

Італійська сеньйора написала на Львівщину в різні організації листи з проханням повернути чоловіка, вплинути громадськістю на “схиблену мораль” молодої українки. Та не ті часи тепер: нема парткомів – демократія… Хоча в одному отримувачі листа-скарги зійшлися: написати італійку намовила саме українська “колежанка” учительки, тільки старшого віку, бо пам’ятала, як парторганізація повертала багатьох із полону любовних пристрастей в ніжні сімейні обiйми.

Справа закінчилася легким насмішкуватим перешіптуванням і ще більшим дефіцитом словників. Походіть по магазинах – переконаєтеся: серед словників чи не найбільший дефіцит – українсько-італійський розмовник. Купують їх здебільшого літні жінки, вибираючи, щоби мали вони обов’язково ужиткове спрямування, слова були прості, хатні, з побуту домогосподарок, нянь, куховарок. Бо яку іншу роботу знайде собі українська жінка, що під старість змушена їхати заробляти на хліб аж на край світу? Хоча який “край світу” Італія? Європейська, цивілізована країна, батьківщина Ренесансу. Та для нас вона обертається не парадним входом, а задвірками.

***

“З дому поки що не виходжу – боюся. Поліція може схопити і вивезти з країни, не давши змоги навіть взяти зароблені гроші. А грошей і так мало, бо вираховують у мене за збиту вазу. Я, як підлоги протирала, зачепила її. Ваза впала і маленька квітка відбилася… Тепер, поки не відпрацюю, до інших господарів іти не можу. А ці мене просто заїдають”.

“Мрію про час, коли на нашій землі настануть ліпші часи, коли можна буде знайти роботу вдома і не залишати дітей з чоловіком без догляду.

Оксано, мила подруго, знаю, що мій Павло погулює, – мене вже сповістили. Та на що могла сподіватися, залишивши на рік здорового 48-річного чоловіка? Що він обійдеться всі ці довгі місяці без жінки? Мені навіть соромно у нього про щось подібне запитати. Ніби, як їхала, любив мене. А коли повернуся – невідомо, як буде. Хіба що в мене виявиться більше грошей, ніж у тої, другої жінки…”

***

Процедура виїзду спрощена до смішного. Купуєш у турфірмі путівку і через місяць їдеш у туристичну подорож, на оглядини Рима та Мілана. Організатори подорожі добре знають, що майже всі жінки не повернуться вчасно, – затримуються на рік-два. Та заплющують на це очі – бо їм вигідно. Така путівка в один бік коштує близько $400-500, – у кожного свої розцінки. Цією ж фірмою передаються додому гроші і подарунки.

…Пам’ятаю, як в одній фірмі дивилася по відео плівку із записом розмірковувань нашого президента.

Крутять плівку без перерви, щоб кожен потенційний заробітчанин міг дізнатися про високу думку поважної особи: їхати на заробітки варто, але варто за якийсь час повернутися і зароблені гроші вкласти у власну справу чи навчання дітей, у розбудову України.

Цікаво, чи хтось із поважних столичних осіб кидає вдома на поталу своїх дітей, батьків?

Ірина ЄГОРОВА

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook