Мій єдиний син Олександр одружився з жінкою, як то кажуть, «з приданим», тобто вона вже мала доньку від першого шлюбу, причому моя невістка старша за нього.

Не знаю, чим вона так сподобалася моєму синові, чим взяла за душу, але він щиро покохав її: «Люблю, все для неї зроблю, і до дочки звикну, вона буде мені рідною донечкою, от побачиш, мамо!».

Але прожили вони разом з Іриною всього 3 роки, тільки й те нажили що спільного сина.

А потім розлучилися вони через дуже непростий характер моєї невістки. Ірина весь час намагалася командувати чоловіком, але у мого сина теж є своє слово має важливу роль, він теж такий, що мовчати не буде, а Ірина до нього ніколи не прислухалася. Почалися непорозуміння в родині і вони розлучилися.

Мій син після розлучення виїхав дуже далеко, в іншу країну, його друг покликав на заробітки. Я його від’їзд сприйняла непросто, адже був синок поруч, а тепер далеко дуже. Олександр – єдина дитина моя, тому, звісно, що я маю лише єдину надію на нього.

Довго в усьому винила я свою невістку, адже якби не вона зі своїми запитами, то жили б до цих пір разом, поруч зі мною, а так я залишилася зовсім одна.

Аліменти Олександр на свого сина висилає хороші, і за місцевими мірками це справжня зарплата, не кожна мама стільки отримує від колишнього чоловіка. Але скільки Ірині грошей не давай, все одно, дуже мало.

Тим більше на першу дочку невістка взагалі аліменти не отримує – її колишній чоловік їм і на очі не з’являється, постійно в бігах. І ніколи не чула, щоб вона ображалася на нього, чи докоряла йому, а добре знає, що Олександр, якби там не склалося в них, добра людина, тому й з нього і питає за все.

Ось і вирішила Ірина поїхати в столицю на заробітки. Вже не знаю, ким вона там влаштується зі своїм середньою освітою без професії, але вона запевняє, що столичні друзі їй допоможуть. Тільки от дітей їй подіти нікуди: її мати категорично проти, та й дітям не справа жити в сільському будинку без зручностей, адже мама її в маленькому селі живе.

Сваха навіть від старшої внучки відмовляється, вона просто взагалі не хоче сидіти з онуками, хоче жити для себе. Невістка просто благає мене взяти до себе дітей, поки вона там заробляти буде. Каже: «Ну який сенс з цих одних аліментів на трьох людей, тут в маленькому містечку не обійтися, а якщо куди і йти, то тільки копійки отримаєш!».

В принципі, я не проти, щоб вона заробляла гроші на дітей сама, адже, попри все, нічого недоброго їм не бажаю. В моєму будинку 3 кімнати, є невеликий садок. На рахунок свого онука я слова не скажу, я з радістю буду його глядіти, але дівчинка мені не рідна, тим більше з таким же характером як у її мами. Але нічого не поробиш, дитину ж не можна залишати на вулиці.

Ірина каже: «Всі аліменти від вашого сина все одно будуть вам йти, погоджуйтеся!». Ага, виходить, що їй мало цих грошей, то на дітей вистачить. А її дочка, між іншим, в цьому році в школу треба буде збирати! Я запропонувала такий варіант, кажу: «Я зі своїм онуком ми самі розберемося – син буде гроші надсилати, та й у мене пенсія, але на дочку надсилай зі свого заробітку частину. Враховуй, я їй буду не стільки бабуся, скільки няня, і це нормально, що по догляду за дитиною платити треба великі гроші! Я багато не прошу, але на харчі дай».

Загалом, Ірина потихеньку збирається. Ображається на мене, бачу, але висилати на доньку дві тисячі гривень погодилася. Я її сказала: не пришлеш гроші хоч на місяць, то повертайся, бо глядіти твою дитину я не буду.

Невістка ображається, каже, що якби вона була така багата там, то могла б тут і справжню няньку знайти, щоб її не дорікали.

Але хіба я не права? Вона і їде туди не для того, щоб самій на широку ногу жити, шукати кращого життя, а щоб дітей забезпечувати! І це я ще за рідного онука нічого не прошу. Хіба я щось роблю не так, чи я мала б просто так з дітьми обома сидіти?

Фото ілюстративне.