fbpx
Життєві історії
Мій чоловік не хоче придбати власне житло, тому я і почала просити частку в квартирі свекрухи для себе і для сина

Ми живемо у свекрухи, я хочу, щоб ми придбали власну квартиру, але чоловікові добре і мами, тому він мене в цьому питанні не підтримує. Тоді я запропонувала, нехай мені і синові в трійці свекрухи перепишуть якусь частку.

9 років тому ми з Ігорем одружилися, у нас росте син, 8 років. Ми обоє працюємо і за нинішніми мірками заробляємо дуже навіть добре. І я вважаю, що зараз саме час купувати власне житло.

– Тобі не догодиш, – дорікають мені подруги, – так, тобі самій в дитинстві не сильно пощастило, але заміж ти вийшла добре, вважай, вони – твоя сім’я. Мама твого Ігоря тепер на пенсії, за сином є нагляд, живете ви добре. Краще народжуй вже другу дитину, є матеріальна можливість і є куди.

Матеріальна можливість є. І дві машини. І в відпустки літаємо влітку, і одягаємося непогано, і харчуємося добре. Але почуватися господинею в чужій квартирі дуже складно. А я не можу так більше, там все не моє. Олена Петрівна вона дуже хороша. Але не хочу я ні зайвих очей, ні зайвих вух. Та й так розсудити: життя складна штука, сьогодні живемо, а завтра, якщо розійдемося, я куди?

Я вже щось подібне проходила. У 18 років не стало моєї мами і мене прихистила тітка, мамина рідна сестра. Жили ми в однокімнатній квартирі, де ріс ще й рідний син, мій двоюрідний брат.

Заміж за Ігоря я вийшла відразу після закінчення університету. Ні, не з розрахунку, ми довго зустрічалися. І перший час я була задоволена життям з мамою Ігоря: трійка, у нас окрема шикарна кімната, потім Олена Петрівна перебралася до просторої вітальні, поступившись свою маленьку спальню новонародженому онукові.

Гроші в ремонт вкладаємо, подорожуємо, відкладаємо. А навіщо? На початковий внесок за свою двушку у нас і так вже є. А якщо трохи економити, то і ще половину вартості накопичити подужаємо. А решта в кредит, який і погасимо за лічені роки. Машину, знову ж таки, одну можна спокійно продати. І у відпустку їздити влітку тільки.

Тільки Ігор нічого міняти в житті не хоче.

– Що тебе не влаштовує? – каже. – Нам у мами добре живеться? Купуємо, що хочемо, світ подивилися. З іпотекою так не розженешся. Та й навіщо іпотека? Я один-єдиний син. Все і так моє. Буде. Потім.

– Твоє, – кажу, – але не моє. Якщо щось трапиться між нами мені куди йти? Або син виросте, одружиться, а я буду вже і зі свекрухою, і з невісткою одну кухню ділити? Так, у нас з твоєю мамою хороші відносини. І вона навіть перед тобою за мене завжди заступається. Але я не хочу, розумієш, не хочу, щоб їй доводилося заступатися.

Я хочу жити так, щоб вона не чула наших розмов. Я весь час живу з оглядкою і я втомилася. Нехай економити доведеться, але це буде вже щось моє. Я буду відчувати себе впевненіше.

Чоловік на це мене жартівливо запевняє, що нікуди він від мене не дінеться. А маму залишити він не може.

Тоді я і почала просити частку в квартирі свекрухи для себе і для сина.

– Як я мамі таке запропоную, – ображається Ігор, – це ж її житло. Вона ж господиня. Як я скажу їй таке?

– Ось, ти сам кажеш, що вона господиня, а мені так жити незатишно, – кажу.

Нехай доведеться жити гірше, нехай доведеться собі відмовляти в зайвих речах і дорогих продуктах, зате сама собі господиня. Ну хіба я не права?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page