— Мені зараз так важко на душі, не передати жодними словами, — розповідала мені 75-річна Ольга Миколаївна, її голос тремтів від втоми. — Я не спала цілу ніч!

Причиною її глибокого смутку став візит старшої доньки, Людмили.

Людмила давно попереджала, що має намір поговорити про дуже важливу справу, але чекала, поки її батько, Іван Федорович, повернеться додому з санаторію.

Він приїхав, і Людмила одразу, не відкладаючи, озвучила свою вимогу.

— Вона прямо заявила: хочу, каже, щоб ви переписали на мене свою чотирикімнатну квартиру. Шляхом дарчої. І чим швидше, тим краще, — переповідала Ольга Миколаївна, дивуючись цій незворушній наполегливості. — Щоб, мовляв, поки ще всі при світлому розумі і добрій пам’яті.

У Ольги Миколаївни та Івана Федоровича було дві дочки.

Старша, Людмила, вже давно жила окремо, у неї була власна сім’я та доросла донька-старшокласниця, цілком самостійна.

Молодша, Ксенія, виховувала двох маленьких дітей, перебуваючи у декретній відпустці з молодшим сином.

Кілька місяців тому родина пережила справжнє хвилювання: батько, Іван Федорович, занедужав.

— Він завжди був таким міцним, жвавим чоловіком, — згадувала Ольга Миколаївна. — До останнього дня працював, доглядав машину, допомагав на дачі. І саме там, на дачі, все й сталося. Якби не Людмила, я навіть не знаю, що б ми робили! Просто в голові не вкладається!

Хоча попереду ще довгий шлях реабілітації, батько сімейства потихеньку одужував.

Але на ноги він піднявся виключно завдяки швидким, рішучим і самовідданим діям Людмили.

Людмила, не гаючи ні хвилини, особисто відвезла батька до найкращих фахівців у столиці, знайшла потрібні контакти, шукала необхідні, часто дефіцитні, речі в аптеці, усе оплачувала сама власними заощадженнями.

Вона домовлялася з фахівцями теж про все сама.

Весь цей час Людмилі було неймовірно важко.

Батько перебував у палаті, куди вона бігала щодня, а мати, старенька та вразлива, хвилювалася сама вдома.

Людмила постійно навідувалася до матері, щоб провідати, купити продукти та надати необхідну допомогу, адже вік давав про себе знати.

Вона навіть була змушена взяти на роботі неоплачувану відпустку.

— І як вона встигала наша старша донечка — просто дивно! — зітхала Ольга Миколаївна. — Ми завдали їй стільки клопоту.

— А що ж друга дочка? Чи не могла вона допомогти батькам у такі складні часи? — запитала я, розуміючи, куди веде розмова.

— Ой, ну у Ксенії нашої двоє маленьких дітей! — захищала молодшу Ольга Миколаївна. — Одного вона ще годує, другий — трошки старший. З ким їх залишити? Та й ми впоралися без неї! Я навіть Людмилі говорила: до мене можеш не приїжджати, зі мною все гаразд, я сама якось упораюся, головне — батько. Але вона все одно приїздила щодня.

Людмила, на відміну від матері, дивилася на ситуацію без рожевих окулярів.

— Я ніколи не сумнівалася, що в разі потреби возитися з батьками доведеться лише мені одній, — гірко скаржилася Людмила. — Ну от, так і сталося. Від Ксенії не було жодної допомоги чи підтримки, окрім дзвінків із питанням “Як справи?”. Грошей у неї немає, вона в декреті. Фізично допомогти теж не могла — у неї ж діти. Вона жодного разу за весь час ані до батька, ані до мами не заїхала.

Людмила розуміла об’єктивні причини (малі діти, інший кінець міста), але не приймала абсолютної байдужості.

— У неї є чоловік, його батьки! — обурювалася Людмила. — Усі знали, яка у нас склалася ситуація. І ніхто особливо допомоги не запропонував у такий важкий для нас період!

Стосунки між сестрами завжди були прохолодними.

Хоча у дорослому віці вони нормально спілкувалися, вітали одна одну зі святами, зустрічалися вони переважно у батьків, за ініціативи Ольги Миколаївни.

— Ксенія була пізньою, улюбленою дитиною, а я завжди була на підхваті, і так усе моє життя! — скаржилася Людмила. — Якщо треба щось привезти, відремонтувати, допомогти на дачі — дзвонять одразу лише мені, а не Ксенії. У неї ж діти! Хоча тому немовляті вже скоро рік, і чоловік із його батьками є!

Чоловік Людмили, який покірно виконував усі її прохання, постійно їздив до тестів, привозив продукти та речі, якось цинічно підсумував:

“Твоя сестра, мабуть, тільки спадок ділити з’явиться!”

Майна у батьків було небагато: чотирикімнатна квартира, невелика дача (яку Людмила радила продати, оскільки працювати на ній тепер нікому), і старенька батькова іномарка.

Людмила, знаючи, що заповіт Ксенія згодом зможе оскаржити в суді, наполягала саме на дарчій.

— Нам пощастило, що досі батьки були такі бадьорі та здорові, але все хороше колись закінчується, на жаль, — говорила Людмила, ніби проводячи фінансовий аудит. — Їм за сімдесят, і я спілкувалася з фахівцями: там у обох проблеми. Особливо, звичайно, у батька. Ксенія цим займатися не буде, це сто відсотків. Батьки тепер уже самі як діти. Я подивилася! Вони будуть відмовлятися від допомоги. Треба брати все у свої руки: і їхнє здоров’я, і активи — ось квартиру, наприклад.

— Само собою зрозуміло, жити батьки будуть, як і раніше, у своїй квартирі, — наголосила Людмила. — Просто за паперами вона буде належати мені.

Вона вважала це актом справедливості і компенсацією за її “витрати”: хто доглядає за батьками на старості років, тому має відійти і майно.

Але вона не зупинилася на вимозі, а сказала те, що хотілося їй:

— Що тут не так? Ну, а якщо ви не хочете, добре, будемо все ділити навпіл. Але тоді наступного разу, коли щось станеться, навпіл будемо ділити і проблеми. Якщо Ксенія буде їздити, то не буду і я. Якщо у неї немає грошей батькові, то звідки вони у мене?

Родичі, які бачили всю героїчну працю Людмили, співчували їй.

Вони наполягали на тому, щоб Ольга Миколаївна вчинила, як каже донька, і жила спокійно, бо це справедливо.

Але мати мала і свою думку.

Її турбувало питання: як залишити другу доньку, улюблену, пізню дитину, без спадку?

Вона розуміла: Людмила не вимагає, вона торгується за свій майбутній час і ресурси.

Вона вимагає плату за майбутнє, неминучий тягар догляду. І ця плата — відмова від фінансової рівності з сестрою.

Ольга Миколаївна усвідомлювала, що багато років Людмила майже єдина їм з батьком допомагала, тоді як Ксенія користувалася її беззастережною материнською любов’ю.

Тепер настав час розплачуватися за цю нерівність.

Людмила, захищаючи свої інтереси, змусила матір робити неможливий вибір між справедливістю (компенсувати витрати та працю) та любов’ю (не образити улюблену, але безвідповідальну дитину).

Іван Федорович мовчав, знаючи, що донька має рацію, але не маючи сил прийняти цей жорсткий, холодний розрахунок.

Батьки розуміють, що старість вже прийшла, вони самі не зможуть вже, їм потрібна допомога, а на допомогу приходить лише Людмила.

Але ж в меншої доньки – діти маленькі, це теж розуміє мама й тато.

Батькам непросто останнім часом, ходять сумні, бо Людмила постійно нагадує про своє прохання. Та їм важко позбавити спадку молодшу доньку, адже вона теж рідна їм.

От що потрібно зробити батькам, щоб було справедливо?

Фото ілюстративне.