Холодний вечір огортав місто туманом, коли Світлана та Вікторія сиділи в затишній кав’ярні.

Світлана вже довгий час виглядала замисленою, її погляд часто зупинявся на молодих матусях, що проходили повз вітрину.

— Знаєш, Віко, останнім часом це стало схожим на мару, — тихо почала Світлана, крутячи в руках горнятко чаю. — Ми з чоловіком так відчайдушно мріємо про другу дитину, що це бажання заповнює все повітря навколо. Нещодавно моя близька подруга стала мамою сина. Коли я тримала той крихітний згорток на руках, у мене серце завмирало. Хочеться знову відчути цей запах немовляти, купити маленькі пінетки. Але ми обоє розуміємо: зараз це просто неможливо. Це була б катастрофа.

Вікторія щиро здивувалася.

Вона знала родину подруги як зразок стабільності.

— Світлано, ти про що? Поглянь на себе: тобі лише тридцять п’ять — розквіт сил! У вас розкішна квартира, де вистачить місця для цілого дитячого садка. Ти успішна в кар’єрі, твій чоловік — надійна опора з чудовим доходом. Вашому первістку вже сім, він самостійний хлопчик і точно зрадів би братикові. Кому ж народжувати, як не вам? Все у ваших руках, тільки наважтеся!

Світлана сумно посміхнулася, і в кутиках її очей прорізалися зморшки втоми, яких Вікторія раніше не помічала.

— Все у наших руках? Так, Віко, але ці руки вже зайняті. На моїх плечах зараз четверо дорослих дітей. Мої батьки, свекруха та бабуся, якій скоро вісімдесят п’ять.

— Чекай, — перебила Вікторія. — Твої батьки ще цілком бадьорі люди, вони ж не лежачі?

— Фізично — ні, але ментально вони потребують мене щохвилини, — зітхнула Світлана. — Вони стали маленькими дітьми. Потрібно замовити продукти, бо вони забувають, що холодильник порожній. Потрібно їхати на інший кінець міста, бо вони не можуть розібратися з новою побутовою технікою. Минулого літа ми замість відпустки жили в лікарняних коридорах. Спершу свекруха потрапила в стаціонар, і я тижнями шукала кращих фахівців. Тільки-но її виписали — злягла бабуся. Я розривалася між двома лікарнями в різних районах, забувши про сон і власну дитину. Якби тоді у мене на руках було немовля, я б просто б не знати, щоб і робила. Коли малюк плаче від колік, а батько телефонує вночі з тиском — це вибір, який неможливо зробити.

Вікторія похитала головою, вважаючи, що подруга занадто драматизує.

— Але ж у всіх є батьки похилого віку, Світлано! Багато хто виховує трьох дітей і паралельно доглядає стареньких. Це ж не триває щодня по двадцять чотири години?

— У моєму випадку — майже так, — відказала Світлана. — Ось зараз мені потрібно везти батька на повне обстеження. Він впертий, як підліток: ігнорує недобрий стан, жартує, але боїться сам йти в поліклініку. Мені доводиться буквально за руку вести його кабінетами, вмовляти, платити величезні гроші за приватних фахівців, відпрошуватися з роботи, щоб він просто не втік з черги. Чим далі, тим більше уваги їм потрібно. Вони не стають молодшими, Віко. Я не можу привести в цей хаос немовля, бо воно просто не отримає моєї любові — я вся розчинена в їхніх проблемах.

Коли подруги розійшлися, Вікторія ще довго йшла парком, розмірковуючи про почуте.

Вона не могла погодитися з позицією Світлани.

Їй здавалося абсурдним відмовлятися від власного щастя та продовження роду заради надмірної опіки над тими, хто вже прожив своє життя.

«Чому ми маємо ставати заручниками своїх батьків? — думала Вікторія. — Життя минає надто швидко.

Поки ти молода і маєш ресурси, треба створювати своє майбутнє, а не витрачати всі сили на обслуговування старості, яка часто сама не хоче собі допомагати.

Чому батьки не можуть доглядати за бабусею самостійно?

Чому дорослі діти добровільно вдягають на себе це ярмо очікування чергового дзвінка з поліклініки?»

Вікторія була впевнена: присвячувати себе без залишку старшому поколінню — це шлях до передчасного старіння душі.

Вона вважала, що кожен має нести свій хрест сам, не перекладаючи його на плечі дітей, яким ще треба піднімати на ноги нове покоління.

А ви як вважаєте, кого потрібно ставити на перше місце: своїх стареньких батьків, чи маленьких дітей?

Фото ілюстративне.