X

Маріє! — Голос колишнього чоловіка пролунав як грім серед ясного неба. — Я от, на Святвечір до тебе прийшов. Можна? Марія здригнулася. — Ти адресою помилився, Григорію. Твоє свято в іншому місті, у молодої господині. Чого ж ти тут, під моїм порогом, сніг струшуєш? Григорій непевно пройшов до вітальні, потягнувши за собою запах дешевого диму та втоми. — Немає там більше нікого, Маріє. Виставила вона мене. Сказала, що старий став, бурчу багато, та й гроші скінчилися. Марія раптом коротко, сухо засміялася. — Отакої! Значить, як козакував, то Марія була «пройденим етапом», а як ноги почали підкошуватися і гаманець спорожнів, то згадав, де кутя найсмачніша? — Не будь такою жорсткою, — Григорій важко сів на стілець, навіть не знявши верхнього одягу. — Я ж не чужий. Ми ж двадцять років хліб ділили. — Ділили, — сумно жінка відповіла. — Поки ти не вирішив, що тобі мало однієї скибки

Надвечір’я перед Різдвом у маленькому містечку на Полтавщині видалося напрочуд тихим.

Сніг не просто йшов — він падав важкими, мокрими пластами, заліплюючи шиби й глушачи звуки рідкісних автівок.

Марія Данилівна, жінка з обличчям, що нагадувало витончену засушену троянду, стояла біля вікна.

Вона розгладжувала пальцями мереживо на старій скатертині, яку вишивала ще її мати.

У хаті пахло розпареним маком, медом і ледь відчутним духом сухої соломи, яку вона, за давнім звичаєм, поклала під стіл «на врожай».

Раптом хвіртка рипнула.

Марія напружилася.

Вона не чекала сина раніше сьомої вечора.

До вікна припала тінь — сутула, обважніла, у довгій дублянці, яка давно вийшла з моди.

Коли двері відчинилися, разом із клубами морозяного повітря до коридору ввалився Григорій.

Той самий чоловік, який сім років тому пішов «шукати себе» в компанії жінки на двадцять років молодшої.

— Маріє, — його голос пролунув глухо, наче з підземелля. — Я от, на Святвечір до тебе прийшов. Можна?

Марія здригнулася.

Вона повільно склала руки, дивлячись на нього так, як дивляться на розбиту тарілку, яку вже неможливо склеїти.

— Ти адресою помилився, Григорію. Твоє свято в іншому місті, у молодої господині. Чого ж ти тут, під моїм порогом, сніг струшуєш?

Григорій непевно пройшов до вітальні, потягнувши за собою запах дешевого диму та втоми.

Він поставив на підлогу пакунок, де вгадувалися контури пляшки ігристого.

— Немає там більше нікого, Маріє. Виставила вона мене. Сказала, що старий став, бурчу багато, та й гроші скінчилися.

Марія раптом коротко, сухо засміялася.

Цей сміх був схожий на хрускіт криги під ногами.

— Отакої! Значить, як козакував, то Марія була «пройденим етапом», а як ноги почали підкошуватися і гаманець спорожнів, то згадав, де кутя найсмачніша?

— Не будь такою жорсткою, — Григорій важко сів на стілець, навіть не знявши верхнього одягу. — Я ж не чужий. Ми ж двадцять років хліб ділили.

— Ділили, — згодилася вона. — Поки ти не вирішив, що тобі мало однієї скибки. Ти не просто пішов, Грицю. Ти пішов тоді, коли я після операції ледь на ноги вставала. Коли Артем в інститут вступав і йому батьківська підтримка була потрібна, а не твої сопливі повідомлення про «нове кохання».

У цей момент на подвір’ї почувся шум двигуна.

Приїхав Артем із дружиною Оленою та малими доньками.

Григорій помітно занервував, почав застібати ґудзики на дублянці.

Двері розчинилися, і до хати залетів вихор сміху, дитячого щебету та запаху хвої.

Артем, високий, міцний чоловік, завмер на порозі, коли побачив батька.

Його обличчя вмить перетворилося на кам’яну маску.

— Олено, веди дітей на кухню, — спокійно, але сталевим тоном сказав Артем.

Коли за дружиною та доньками зачинилися двері, Артем підійшов до столу.

Він не став вітатися. Він просто стояв і дивився на батька зверху вниз.

— Ти що тут робиш? — запитав Артем. — Мати тебе кликала?

— Синку, я просто хотів родинного свята, — пролепетав Григорій.

— Родинного? — Артем стиснув кулаки. — Родина — це ті, хто поруч у біді. Родина — це коли я ночами розвантажував вагони, щоб матері ліки купити, поки ти на курортах свою пасію вигулював. Де ти був, коли ми цю хату в кредит викуповували, щоб її не забрали за твої борги?

— Я допомагав, я ж передавав гроші через знайомих.

— Ті триста доларів раз на рік? Залиш їх собі на пам’ятник, — відрізав Артем. — Мамо, чому він ще тут?

Марія Данилівна підійшла до плити, зняла каструлю з узваром.

Її рухи були точними й спокійними.

— Бо він думає, Артеме, що пам’ять — це як старий светр: кинув у прання, і він як новий. Він хоче, щоб ми зараз сіли за стіл, заспівали колядку і зробили вигляд, що цих семи років пекла не було.

Вона повернулася до Григорія.

— Знаєш, що найстрашніше, Грицю? Я тебе не ненавиджу. Ненависть — це теж почуття, воно вимагає енергії. А в мене до тебе — пустка. Величезна, холодна пустка. Ти для мене — випадковий перехожий, який заблукав у хуртовину.

Григорій підвівся.

Його обличчя стало попелясто-сірим.

— То ви мене виганяєте? У таку ніч? Навіть вечері не дасте?

— Куті дамо, — Марія набрала у невелику піалу щедру порцію пшениці з горіхами. — Бо гріх на Святвечір подорожнього голодним лишати. На, бери. І йди собі. Їж її на вокзалі чи в готелі. Може, вона тобі нагадає смак того, що ти проміняв на коротку спідницю.

Григорій взяв піалу тремтячими руками.

Він озирнувся на затишну кімнату, на ялинку, що миготіла вогниками, на запах домашньої їжі.

Він зрозумів, що цей поріг він більше ніколи не перетне як господар.

Коли двері за ним зачинилися, у вітальні запала тиша.

Артем підійшов до матері й обійняв її за плечі.

— Ти в порядку, мамо?

— Так, синку. Тепер — так. Мені треба було це сказати. Бо я всі ці роки носила ту образу, як камінь за пазухою. А тепер наче дихнути стало легше.

З кухні вийшла Олена.

Вона обережно глянула на Марію Данилівну.

— Мамо, діти питають, чи можна вже сідати за стіл. Зірка вже зійшла.

Марія усміхнулася — вперше за цей вечір щиро і тепло.

— Звісно, рідні. Кличте дівчаток. Будемо вечеряти.

Вони сіли за стіл — Марія, Артем, Олена та двоє маленьких онучок.

Артем почав читати молитву.

У хаті було тепло, затишно і дуже спокійно.

А за вікном Григорій стояв біля хвіртки, тримаючи в руках теплу піалу з кутею.

Сніг замітав його сліди, і вже за хвилину здавалося, що під цим вікном нікого й не було.

Марія Данилівна дивилася на своїх дітей і думала про те, що справжнє Різдво — це не про те, щоб пробачити всіх підряд.

Це про те, щоб очистити свій дім від брехні та людей, які не варті твого тепла.

Тільки тоді в серці звільняється місце для справжнього дива.

Наступного ранку Марія виявила на порозі ту саму піалу.

Вона була порожня, а поруч лежала записка: «Ти була права. Кутя найсмачніша там, де є правда. Прости, якщо зможеш. Більше не турбуватиму».

Вона зім’яла папірець і кинула його в піч.

Вогонь весело підхопив папір, і за мить від минулого не лишилося навіть попелу.

Життя тривало, і воно було чесним.

Ця історія піднімає дуже непросте питання: чи зобов’язані ми прощати зрадників тільки тому, що настав час свята?

Чи має право людина на «другий шанс», якщо вона згадала про родину лише в скрутну хвилину?

Напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Марії Данилівни.

Ви б впустили таку людину до столу і знову в своє життя через те, що вона дійсно покаялася чи вчинили б так само?

Фото ілюстративне.

Z Oksana:
Related Post