— Мамо, його звати Денис. Де-нис! Невже так важко запам’ятати бодай на один вечір? — голос Марії тремтів від роздратування, яке вона вже не намагалася приховати.

— Ой, доню, — мати навіть не підвела голови від великої миски з овочами, — я його знову Петром назвала, чи що? Вони мені всі на одне лице, ці твої кавалери. Ходять, мовчать, тільки стільці займають.

Марія лише важко зітхнула і пішла до своєї кімнати.

Суперечки з матір’ю були подібні до спроб загасити багаття вітром — марна праця.

Життя їхньої родини нагадувало безкінечний вир: четверо дітей, величезний город, що вимагав щоденного поклону землі, та робота на місцевому ринку від світанку до сутінків.

Мати просто не мала розкоші тримати в голові імена всіх кавалерів своїх дочок.

Крім того, вона зовсім не поспішала віддавати дівчат заміж.

Зайві робочі руки в господарстві цінувалися вище за будь-які романтичні пориви.

Марія була другою дитиною. Її дитинство пройшло під знаком нерозлучності зі старшим братом Остапом.

Різниця в чотири роки не стала перепоною — дівчинка всюди слідувала за ним, наче тінь.

Коли Остап з хлопцями обладнав у підвалі стару «качалку», Марія теж прийшла туди.

Спочатку сміялися: тендітна дівчинка з величезними очима та довгими віями здавалася чужою серед заліза.

Але згодом звикли, що вона завжди поряд, що вона своя.

Вона стала для них «своїм хлопцем», другом, при якому не соромилися міцного слівця чи обговорення інших дівчат.

Проте час невблаганний.

Марія виросла, перетворившись на справжню красуню.

Тепер погляди хлопців, які раніше бачили в ній лише «сестру Остапа», стали іншими.

Проте сама Марія залишалася байдужою до всіх, крім одного.

Павло. Він завжди був трохи осторонь — мовчазний, із глибоким поглядом, який, здавалося, бачив людину наскрізь.

Марія, зазвичай говірка й весела, поруч із ним втрачала дар мови і заливалася зрадницьким рум’янцем.

Друзі помічали це, але мовчали, поважаючи неписані закони дворової дружби.

Той вечір пахнув акацією так густо, що паморочилося в голові.

Весна господарювала у дворі, розливаючи навколо передчуття щастя.

Компанія згуртувалася в старій альтанці.

Гітара подорожувала по колу, наповнюючи сутінки мелодіями про вірність і розлуку. Коли черга дійшла до Павла, Марія затамувала подих.

— Це для тебе, — тихо сказав він, дивлячись їй прямо в очі.

Павло заспівав про далеку зорю, яка світить лише одному мандрівнику.

У його голосі було стільки несказаного, стільки прихованої ніжності, що Марії здалося — світ навколо зупинився.

Тієї ночі він проводжав її до під’їзду, і вона відчувала, що це початок чогось великого.

Але життя розпорядилося інакше.

Чи то Павло злякався почуттів до сестри найкращого друга, чи то поява нової дівчини, білявої Олени, змінила його наміри, але більше пісень для Марії не було.

Вона бачила з вікна, як він проводжає Олену, як вони сміються, і серце її вкривалося кригою.

— Гарна пара, — кинула мати, зазирнувши в кімнату. — Павло — хлопець хазяйновитий, не пропаде Оленка з ним.

Марія не відповіла.

Вона лише сильніше притиснулася лобом до холодного скла, ковтаючи гіркі сльози, що заважали дихати.

Потім настала осінь, і Павла проводжали до армії.

На стіні під’їзду хтось написав: «Чекаємо на героя!».

Марія теж прийшла на проводи.

— А ти будеш чекати? — запитав він напівжартома, хоча в очах блиснув сум.

— Олена чекатиме, — кинула Марія і швидко зникла в тіні будинків.

Півтора року пролетіли, як одна мить.

Марія вже була студенткою педагогічного інституту, коли Павло повернувся.

Він з’явився на порозі їхньої квартири з оберемком квітів.

— Остапе, Павло прийшов! — закричала Марія, і від несподіваної радості кинулася старому другові на шию.

— Здорово, брате! — вигукнув Остап, виходячи з кімнати. — Заходь, розповідай, як справи!

Павло зайшов у знайому кімнату, але його погляд був прикутий лише до Марії.

Вона розквітла, стала ще витонченішою.

Він згадував цей сміх тисячі разів холодними вечорами, марив цим золотавим волоссям.

— Маріє, ти прийдеш сьогодні ввечері до нашої альтанки? — запитав він, з надією дивлячись на дівчину.

— Не прийде, — замість сестри відповів Остап, і в його голосі почулося співчуття.

— Вона сьогодні на побаченні. У неї серйозно все з Денисом, ну, ти знаєш його — боксер із сусіднього мікрорайону.

Павло зблід.

Він пам’ятав Дениса — надійного, міцного хлопця. Такого кавалера бажали б будь-якій дівчині.

Але не Марії. Не його Марії.

Вечір у колі друзів був шумним, але для Павла він став сумним зовсім.

Кожен спогад про минуле відгукувався болем.

Він намагався знайти спокій у праці, але ноги самі несли його до того під’їзду.

— Де сестра? — запитав він Остапа за кілька днів.

— Марія поїхала з Денисом до Полтави. Він там отримав кімнату, будуть пробувати жити разом. Якщо за літо не розбіжаться — восени весілля. Кидай це, Павло. Час пішов. Поїхали зі мною на будівництво до столиці, там робота грошова, розвієшся.

Але у молоді роки серце не знає логіки.

Павло вирішив, що має сказати останнє слово. Він дізнався адресу гуртожитку і вирушив у дорогю

— Привіт, — він стояв перед нею, наче привид із минулого.

— Павле? Що ти тут робиш? — Марія була щиро вражена.

Він не став ховатися за натяками.

Він розповів усе: як кохав її з молодих років, як боявся зіпсувати дружбу з Остапом, як бачив її обличчя в кожному сні під час служби.

— Виходь за мене. Я зроблю тебе найщасливішою, — ці слова, про які вона колись так мріяла, тепер звучали як відлуння з іншого життя.

— Я вже не кохаю тебе, Павле, — тихо, але впевнено відповіла вона. — Те, що було, згоріло давно. Тепер у мене інше життя.

Він прийняв відмову мовчки. Тільки жовна заходили на обличчі.

— Маріє, тоді подаруй мені щось на спомин. Щоб я знав, що ти була в моєму житті.

Вона зняла з пальця тонке срібне кільце і вклала в його долоню.

Павло розстебнув ланцюжок на шиї і нанизав каблучку поруч із ладанкою.

Тепер воно лежало біля самого серця — символ любові, яка стала його таємницею.

Марія повернулася до рідного міста через довгих п’ятнадцять років.

Старший син уже бігав знайомитися з місцевими підлітками, а молодший тримав її за руку біля старої альтанки.

Все здавалося таким самим і водночас зовсім іншим.

На тій самій лавці сиділа стара сусідка, лускаючи насіння.

Життя Марії склалося добре, вона була задоволена своєю долею, але іноді, в хвилини тиші, вона згадувала ту весну і запах акації.

— Ой, Маріє, це ти? — почувся знайомий голос.

Це була Олена. Час змінив її, але очі залишилися тими ж.

— Привіт, Олено. Як ти? Як Павло? — запитання вирвалося саме собою.

Олена здивовано підняла брови.

— То ти не знаєш? Павла немає вже три роки.

Не стало його під час дорожньої пригоди, коли рятував людей з автобуса.

Марія йшла до свого під’їзду дуже повільно.

Світ навколо раптом став чужим.

Ті самі стіни, та сама альтанка, але повітря стало важким від усвідомлення незворотності.

Те, що колись здавалося лише епізодом юності, тепер постало перед нею як велика, трагічна історія, що закінчилася десь там, на селуеті чоловіка, який до останнього подиху носив її срібне кільце біля серця, адже він так і не одружився.

Марі в душі винуватила себе: можливо доля склалася б інакше, якби вона тоді погодилася стати його дружиною і не відштовхнула його?

Минуле не повертається, як би сильно ми не благали, залишаючи нам лише гіркий аромат акації в пам’яті.

Але чи винна вона, що так склалося? Хіба щире кохання в юності має закінчуватися шлюбом, коли людина стала дорослою і змінилися повністю її погляди на життя?

Чи знаєте ви багато пар, які одружуються і створюють сім’ї ще з першого кохання? Чи щасливі вони?

Фото ілюстративне.