Вечірній Київ дихав вологою та запахом липового цвіту, але в квартирі на Оболонській набережній панувала стерильна, майже лікарняна прохолода.

Мар’яна стояла біля вікна, вдивляючись у вогні міста, і механічно потирала зап’ястя.

На столі холонув запечений пиріг із розмарином. Вона готувала його рівно сорок хвилин, як того вимагав «ідеальний раціон», складений її чоловіком Вадимом.

— Мар’яно, ти знову забула про сервірування? — голос Вадима пролунав за спиною несподівано. — Ми ж домовлялися: ніж для риби має лежати праворуч, а не під кутом сорок п’ять градусів. Це ж не важко запам’ятати, правда? Чи твій мозок остаточно розм’як від неробства?

Мар’яна здригнулася. Вона не обернулася, бо знала: на обличчі чоловіка зараз та сама крижана гримаса розчарування, яку він носив останній рік.

— Вибач, Вадиме. Я просто милувалася заходом сонця.

— Заходом сонця? — він коротко, сухо засміявся. — Сонце заходить щодня, Мар’яно. А порядок у домі — це те, що тримає нас у купі. Але що з тебе взяти. Мисткиня. Тобі б тільки фарби розливати, а не родиною керувати.

У вітальні на дивані сиділа мати Мар’яни, Софія Андріївна.

Вона приїхала на кілька днів із Вінниці, офіційно — щоб провідати дітей, неофіційно — бо серце підказувало, що з донькою коїться щось лихе.

Софія Андріївна бачила, як її дитина, колись вибухова, талановита художниця, чиїми роботами захоплювалися на виставках, перетворилася на безголосу декорацію в цьому розкішному скляному будинку.

— Вадиме, — м’яко втрутилася Софія Андріївна, — риба пахне божественно. Мар’яна завжди мала хист до поєднання ароматів. Не будь таким суворим.

— О, мамо, ви її захищаєте, бо самі така ж, — Вадим сів за стіл, навіть не глянувши на дружину. — Ви дозволили їй повірити, що вона — особлива. А насправді вона — просто жінка, яка без моєї кредитки не зможе купити навіть хліба. Я створив для неї рай, а вона нездатна навіть серветки рівно покласти.

Мар’яна сіла навпроти, опустивши очі.

Вона відчувала себе мікробом під мікроскопом.

Кожен її рух, кожен ковток води оцінювався.

Вадим був успішним архітектором, він обожнював прямі лінії та ідеальний порядок.

Проблема була в тому, що Мар’яна не вписувалася в його архітектурний план.

Вона була «хаосом», який він намагався приборкати.

— До речі, Мар’яно, — Вадим відрізав шматочок риби, — я сьогодні бачився з Романом. Він сказав, що ти знову малюєш у тій комірчині, яку називаєш майстернею. Ми ж домовилися: ніякого бруду в квартирі. Твої фарби псують повітря. Якщо тобі нудно — запишись на курси менеджменту. Хоч якась користь буде.

Мар’яна відчула, як у горлі застрягла грудка. Її картини – це було єдине, що давало їй відчуття життя.

— Це не бруд, Вадиме. Це моє життя.

— Твоє життя — це я, — відрізав він, і в його очах спалахнув небезпечний вогник. — Без мене ти — ніхто. Пам’ятай про це, коли наступного разу захочеш проявити характер.

Софія Андріївна дивилася на зятя і не впізнавала в ньому того чарівного юнака, який три роки тому обіцяв носити її доньку на руках.

Тоді він здавався надійною скелею. Тепер ця скеля повільно чавила Мар’яну, перетворюючи її на пил.

Наступного ранку, коли Вадим пішов на роботу, Софія Андріївна зайшла до доньки в кімнату.

Мар’яна сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками.

— Доню, чому ти це терпиш? — тихіше спитала мати.

— Мамо, він не завжди такий. Він просто виснажений роботою. Він піклується про нас. Подивися, яка квартира, який одяг. Він каже, що я без нього пропаду.

— Він каже це, щоб ти нікуди не пішла, — Марія присіла поруч. — Це не піклування, Мар’яно. Це домашній контроль. Ти перестала сміятися. Ти перестала бути собою. Я бачу, як ти здригаєшся від кожного звуку ключа в замку.

— Я просто втомилася, мамо. Все минеться.

— Не минеться, — Софія Андріївна взяла обличчя доньки в долоні. — Буде гірше. Він забирає в тебе право на власну думку. Я не для того тебе виховувала вільною, щоб ти стала рабинею в золотих кайданках.

Софія Андріївна була жінкою старої гарту, але з дуже гострим розумом.

Вона зрозуміла: словами тут не допоможеш. Потрібно було щось таке, що змусило б Мар’яну саму побачити прірву, в яку вона котиться.

Того ж дня мати Мар’яни випадково (а може, й ні) зустріла свою давню подругу, яка працювала в престижній юридичній фірмі.

Розмова була короткою, але змістовною. Софія Андріївна дізналася, що фірма Вадима зараз проходить серйозний аудит, і що він, попри зовнішній успіх, має величезні борги, про які Мар’яна навіть не здогадувалася.

Більше того, він почав оформлювати кредити на ім’я дружини, використовуючи її підписи на документах, які вона підписувала «не дивлячись», бо «Вадим знає краще».

— Він готує собі шлях для відступу за твій рахунок, Мар’яно, — сказала мати ввечері, розклавши перед донькою копії документів, які їй допомогли дістати.

Мар’яна дивилася на цифри і не вірила своїм очам. Суми були астрономічні.

— Це не може бути правдою. Він казав, що ми збираємо на будинок у Португалії.

— Будинок буде, але не для тебе. Подивися на ці виписки. Оренда ще однієї квартири в центрі. Навіщо йому квартира, якщо ми живемо тут?

Мар’яна відчула, як земля виходить з-під ніг. Але справжній удар чекав попереду.

Софія Андріївна, діючи рішуче, найняла людину, яка за один день зробила кілька знімків Вадима біля тієї самої «орендованої квартири».

На фото він був не один. Молода, амбітна дівчина, одна з його помічниць, притулялася до нього, а він посміхався їй тією теплою, щирою посмішкою, яку Мар’яна не бачила вже кілька років.

Коли Мар’яна побачила ці фото, вона не плакала.

У неї просто зникли всі емоції. Замість них прийшов холодний, прозорий спокій.

— Він називав мене нездарою, — прошепотіла вона. — Казав, що я розплилася, що я нудна. А сам.

— Він нищив твою самооцінку, щоб ти ніколи не запідозрила правду, — додала мати. — Йому було зручно мати вдома безмовну тінь, яка підпише будь-який папірець.

Увечері Вадим повернувся додому в особливо «наставницькому» настрої.

— Чому в передпокої стоїть запах дешевих парфумів? Хто тут був? Мар’яно, я ж казав: ніяких візитів без мого дозволу. Ти знову порушуєш правила.

Мар’яна вийшла до нього. На ній була та сама сукня, в якій вона колись була на своїй першій виставці. Вона виглядала спокійною.

— Ти правий, Вадиме. Правила порушені. Але не мною.

Вона поклала на стіл теку з документами та фотографіями.

— Що це за сміття? — він навіть не нахилився. — Знову твої малюнки?

— Це твоє майбутнє, Вадиме. Майбутнє, в якому ти не маєш наді мною влади. Я знаю про кредити. Я знаю про квартиру на Печерську. І я знаю про Олену.

Вадим зблід. Його маска «ідеального чоловіка» тріснула, оголивши щось дріб’язкове і зле.

— Ти звідки це взяла? Ти не мала права лізти в мої справи! Ти — ніхто без мого дозволу!
— Я — людина, яка прямо зараз викликає поліцію, якщо ти не підпишеш папери про розірвання шлюбу на моїх умовах. І повернеш мамі гроші за ту ділянку, яку ти «вклав у бізнес».

Софія Андріївна стояла в дверях, схрестивши руки. Вона була готова до будь-якого сценарію, але знала: її донька вже перемогла.

Вадим, зрозумівши, що його притиснули до стіни, почав кричати.

Він кидав образи, казав, що вона «гнитиме в злиднях», але Мар’яна лише дивилася на нього з жалем.

Він був схожий на зламану іграшку, яка продовжує видавати звуки, хоча батарейки вже сіли.

Тієї ж ночі Мар’яна з матір’ю поїхали. Вони не брали з собою ні меблів, ні дорогої техніки — лише картини, фарби і право знову дихати.

У центрі Києва відкрилася невелика галерея «Відродження». На стінах висіли полотна, наповнені світлом, повітрям та неймовірною енергією.

Це були роботи Мар’яни. Вона більше не носила «ідеально випрасуваних» суконь — тепер на її джинсах часто були плями від олії, а в волоссі застрягали пензлі.

Але вона сяяла.

Вадим втратив свою фірму після гучного скандалу.

Його «ідеальна» помічниця пішла від нього, як тільки гроші закінчилися.

Кажуть, він досі шукає винних у своєму краху, але ніколи не дивиться в дзеркало.

Софія Андріївна часто заходить до доньки в галерею.

Вони п’ють каву, сміються і ніколи не говорять про ножі, що лежать під кутом сорок п’ять градусів. Бо в житті, як і в мистецтві, головне — не ідеальна лінія, а щирість почуттів.

— Мамо, — сказала одного разу Мар’яна, закінчуючи новий портрет. — Ти знаєш, той скляний будинок був важкою кліткою, бо я сама побудувала стіни зі свого страху.

— Головне, доню, що ти знайшла в собі силу розбити це скло.

Мар’яна посміхнулася. Вона знала, що тепер її життя — це не чужий архітектурний план, а її власний шедевр. І жоден «творець ідеалу» більше не зможе наблизитися до її полотна.

Ця історія — про те, що іноді найрідніші люди бачать те, що ми відчайдушно намагаємося приховати навіть від самих себе.

Чи винна Мар’яна в тому, що в неї зовсім не склався шлюб? Чи є її провина в тому та чи можна було ще щось зробити, щоб його зберегти.

Фото ілюстративне.