Мар’яна повільно опустила кухонний рушник на край стільця.

Повітря у квартирі, здавалося, вмить стало густим і гарячим, хоча за вікном панувала прохолодна київська весна.

Навпроти, за маленьким скляним столом, сиділа її молодша сестра Галина.

Вона щойно допила каву і, недбало відставивши чашку, з якої на білу скатертину впала брудна крапля, виголосила те, що не вкладалося в голові.

— Отже, Мар’яно, я все підрахувала. Твоя однокімнатна на Оболоні зараз добре піднялася в ціні. Ти її продаєш, половину грошей віддаєш мені. Це не обговорюється, бо ситуація критична.

Мар’яна відчула, як у скронях почало пульсувати.

Вона дивилася на сестру, яка розслаблено гойдала ногою у дорогому кросівку, ніби мова йшла про купівлю квитка в кіно, а не про єдиний дах над головою.

— Галю, я, мабуть, недочула. Ти пропонуєш мені продати мою власну квартиру, в якій я живу вже десять років після розлучення, і просто віддати тобі половину суми?

— Ну а як інакше? — Галина звела брови, демонструючи щире здивування. — Ти ж знаєш, мій Денис вступив до університету в Празі. Там навчання безкоштовне, але житло, страховка, харчування — це космос! Ми не витягуємо. А в тебе дітей немає, чоловіка немає, тобі одній стільки метрів навіщо? Тобі вистачить і половини суми, щоб винайняти якусь кімнатку в передмісті або купити щось зовсім маленьке десь у Фастові. А племіннику треба дати старт! Це ж родина!

Мар’яна відчула, як спиною пробіг холод.

Це не був жарт.

Галина дивилася на неї з тією особливою впертістю, яка зазвичай притаманна людям, впевненим у своїй безкарності.

— Мені п’ятдесят два роки, Галю, — тихо сказала Мар’яна. — Ця квартира — все, що я маю. Я заробляла на неї, працюючи на двох роботах, відмовляючи собі в усьому. Це мій спокій. Моя безпека.

— Ой, почнеться зараз! «Мій спокій», «моя праця», — Галина підхопилася з місця. — А як же совість? Мати сказала, що ти зобов’язана допомогти! Я тобі п’ять років тому, коли ти балкон засклила, позичила двадцять тисяч гривень, пам’ятаєш? Ти їх повернула, звісно, але ж я тоді допомогла! Тож тепер твоя черга бути людиною. Сім’я — це коли один за всіх, розумієш?

Коли двері за Галиною з гуркотом зачинилися, Мар’яна залишилася стояти посеред кухні.

Вона дивилася на свої руки — вони тремтіли.

Її погляд зупинився на вікні.

Там, за склом, шумів проспект, цвіли каштани, а вдалині виднілася смуга Дніпра.

Це був її краєвид. Її дім.

Після розлучення з Олесем вона залишилася ні з чим.

Те, як вона вигризала ці тридцять шість квадратних метрів, знала лише вона сама.

Ночі без сну, підробітки бухгалтером, економія на одязі.

Кожен сантиметр цього житла був оплачений її нервами та здоров’ям.

Увечері, як вона і очікувала, зателефонувала мати, Галина Романівна.

— Мар’яночко, доню, що ж ти сестру до сліз довела? — голос матері в слухавці був солодким, але з тим металевим відтінком, який не віщував нічого доброго.

— Мамо, Галя хоче, щоб я залишилася без даху над головою. Ви вважаєте це нормальним?

— Ну навіщо ти так перебільшуєш? Яка вулиця? Переїдеш до мене в Боярку. У мене будиночок старий, звісно, але ж вдвох веселіше буде. А Денису треба вчитися. Він у нас такий розумний, один на всю родину вибився в люди. Та й в Україні зараз його нічого доброго не чекає, неспокійно в нас тут. Хай освіту здобуде гарну за кордоном, а потім повернеться і за плечима матиме добрий старт. Невже тобі шкода для рідної дитини нашої?

— Мамо, мені за п’ятдесят! Я не хочу жити в Боярці в одній кімнаті з вами, де навіть гаряча вода через раз! Я хочу жити у своїй квартирі!

— Жадність тебе згубить, Мар’яно. Галя ось останню сорочку віддасть, а ти. Вся в батька свого покійного, така ж суха була душа. Серце в мене болить через тебе. Якщо внук через твій егоїзм нікуди не поїде — не дзвони мені більше.

Мар’яна відклала телефон.

Вона відчувала себе так, ніби її затягує у трясовину.

Найближчі люди, які мали б бути її опорою, раптом перетворилися на хижаків, що відчули слабкість.

Наступного тижня життя перетворилося на облогу.

Галина щодня надсилала фото Дениса з підписами:

«Він так мріє про майбутнє, а ти його руйнуєш».

Мати не брала слухавку, демонструючи погане самопочуття.

Але справжній шок чекав на Мар’яну в четвер.

Повертаючись з роботи, вона побачила біля своїх дверей молодого чоловіка з планшетом.

Він щось зосереджено занотовував і фотографував вхідні двері та спільний коридор.

— Ви до кого? — запитала Мар’яна, відчуваючи недобре.

— Доброго дня. Я оцінювач від агентства нерухомості. Мені надійшло замовлення на термінову оцінку цієї квартири. Пані Галина сказала, що власниця зараз на роботі, але дозволила оглянути об’єкт ззовні, поки готуються документи.

Мар’яна відчула, як під нею хибнулася підлога.

— Пані Галина не є власницею. Я власниця. І я нічого не продаю. Ідіть звідси, поки я не викликала поліцію!

Хлопець зніяковів і швидко зник у ліфті.

Мар’яна забігла у квартиру, зачинилася на всі замки і розридалася.

Її власна сестра вже привела ріелторів!

Вона вже розпоряджалася її майном, ніби Мар’яни взагалі не існувало.

Вона набрала номер сестри.

Та відповіла миттєво, голос був бадьорим і зухвалим.

— О, Мар’яно! Ну що, бачила фахівця? Хороший хлопець, каже, що за твій ремонт можна накинути пару тисяч доларів.

— Ти при глузді?! — закричала Мар’яна. — Як ти посміла прислати сюди когось без мого відома? Це не нормально, Галю!

— Ой, не лякай мене! Мати все вирішила. Ми вже і покупця попереднього знайшли, знайомі знайомих. Тобі навіть робити нічого не треба, просто прийдеш і підпишеш папери. Ми все за тебе зробимо.

— Я нічого не підпишу! Чуєш мене? Ніколи!

— Ну-ну, побачимо, як ти заспіваєш, коли від тебе вся родина відвернеться. Мати вже заповіт переписує, Боярку Денису залишить, а тобі — нічого. Думай, Мар’яно, думай.

Минуло три дні.

Мар’яна майже не спала.

На роботі подруга Тетяна, вислухавши цю історію, сказала твердо:

— Міняй замки. Негайно. І ні в якому разі не бери нічого з їхніх рук. Ні на що не погоджуйся.

Але Галина пішла далі.

Вона з’явилася в суботу вранці, коли Мар’яна збиралася до магазину.

Сестра була не одна — з нею був якийсь чоловік у сірому костюмі, що тримав шкіряну папку.

— Ось, знайомся, це наш юрист, — Галина без запрошення пройшла у вітальню. — Ми підготували попередній договір купівлі-продажу. Тут уже і твій підпис є, ми просто зробили копію з твоєї заяви на відпустку, щоб показати серйозність намірів покупцеві. Завтра йдемо до нотаріуса, підтвердиш оригіналом.

Мар’яна вихопила папери.

На документі справді красувався підпис, дуже схожий на її власний.

— Ти розписалася за мене? — прошепотіла Мар’яна. — Галю, це не можна так робити. Ти розумієш це?

— Хто на рідну сестру заяву писати буде? — Галина засміялася, і в цьому сміху було стільки зневаги, що Мар’яні стало гидко. — Ти просто перехвилювалася. Ми ж про тебе дбаємо. Отримаєш свої гроші, купиш собі щось маленьке. Десь на околиці. Скільки тобі одній потрібно? А Денис поїде в Прагу. Хіба це не щастя?

Мар’яна подивилася на сестру.

Вона бачила перед собою не ту маленьку дівчинку, якій колись витирала носика, а холодну, розрахункову особу, для якої близькі були лише ресурсом.

— Вийди, — тихо сказала Мар’яна.

— Що ти кажеш? Підписуй давай, не тягни час!

— Геть з моєї квартири! — Мар’яна раптом закричала так сильно, що юрист у сірому костюмі здригнувся. — Іди геть і ніколи більше не смій наближатися до моїх дверей! Я завтра ж іду в поліцію з цим папірцем!

— Ти не посмієш! — Галина поблідла. — Мати тебе прокляне!

— Нехай! — Мар’яна відчинила двері. — Якщо сім’я — це люди, які хочуть бачити мене в злиднях заради свого комфорту, то мені не потрібна така сім’я. Вимітайтеся!

Після відходу сестри Мар’яна не сповзла на підлогу.

Навпаки, вона відчула дивну, сталеву міцність усередині.

Вона зателефонувала майстру.

За годину старий замок, який стояв тут ще з часів забудови, був демонтований.

На його місці з’явилася важка броньована система з трьома ступенями захисту.

— Багато крадіжок у під’їзді? — запитав майстер, вкручуючи останній болт.

— Гірше, — відповіла Мар’яна. — Спроба забрати моє житло від найрідніших.

Майстер розуміюче кивнув і подав їй нові ключі.

Вони були важкими і холодно блищали на сонці.

Протягом наступного місяця Мар’яна пройшла через справжнє пекло соціального тиску.

Племінник Тарас писав їй гнівні повідомлення, звинувачуючи в тому, що він тепер «зруйнований».

Мати дзвонила з чужих номерів, щоб проклясти.

Галина намагалася підкупити сусідів, щоб ті сказали, ніби Мар’яна «не при собі».

Але Мар’яна трималася.

Вона подала заяву про заборону будь-яких реєстраційних дій з її нерухомістю без її особистої присутності.

Вона звернулася до справжнього адвоката, який надіслав Галині офіційне попередження про відповідальність за неправильне складання документів і підпис сестри.

Тиша настала раптово.

Коли родичі зрозуміли, що Мар’яна не зламається, вони просто зникли.

Жодних дзвінків, жодних проклять. Наче їх і не було.

Одного вечора Мар’яна сиділа на своєму балконі.

Вона дивилася на нічний Київ, на вогні мостів і вікна сусідніх будинків.

На столі лежав підручник з англійської мови — вона нарешті вирішила здійснити давню мрію і змінити роботу на міжнародну компанію.

На стіні висіли нові штори — яскраві, сонячно-жовті, про які вона мріяла роками, але боялася купувати, бо «сім’ї треба гроші».

Телефон задзижчав.

Повідомлення від племінниці Ірини: «Тітонько Мар’яно, пробачте за все. Я не знала, що мама хотіла вас виселити. Вона нам казала, що ви самі хочете переїхати до бабусі. Я на вашому боці».

Мар’яна посміхнулася.

Світ не був таким безнадійним.

Вона зробила ковток ароматного чаю і відчула, як її огортає спокій.

Її квартира була її фортецею. Її сорок років праці не були марними.

Вона вперше за життя належала сама собі.

— Моє життя, — прошепотіла вона в нічну тишу. — Нарешті воно тільки моє.

Важкі ключі на столі були не просто інструментом для відкриття дверей.

Вони були символом її свободи, яку вона виборола в найважчій битві — битві за право бути людиною, а не ресурсом.

Мар’яна лягла спати і вперше за довгий час заснула миттєво.

Їй снилася Прага — але не та, де вчився Денис, а та, куди вона поїде наступного року в подорож. За власні кошти. Зі свого власного дому.

Чому так часто в питаннях майна родичі стають найзапеклішими ворогами? З родичами найважче ділити гроші і майно?

Хі ба не так? І чому так?

Фото ілюстративне.