Щоразу, коли колеса моєї автівки з’їжджають з рівного асфальту на путівцеву дорогу, вкриту сивим пилом українського літа, серце починає вистукувати особливий ритм.

Це не просто шлях до географічної точки на мапі Київщини — це подорож углиб власної пам’яті.

Минуло вже понад півтора десятиліття від того дня, як душа моєї мами, Софії, відлетіла у вирій, але її затишна садиба продовжує дихати, плекаючи спогади в кожній тріщинці старого дерева.

Хвіртка озвалася знайомим протяжним скрипом.

Цей звук не змінився за тридцять років — відтоді, як я, п’ятирічна Ганнуся, вперше переступила цей поріг.

Мама ніколи не дозволяла батькові змащувати завіси.

Вона з усмішкою казала, що цей стогін заліза — найкраща «вартова пісня».

Завдяки йому вона завжди знала, коли додому повертаються ті, кого вона любить.

Першими мене зустрічають яблуні — старі крислаті берегині роду.

Їхні стовбури, вкриті лишайником, наче порізані зморшками руки старого хлібороба, пам’ятають усі наші сімейні вечори.

Під тією розлогою красунею праворуч ми з братом колись закопали свою «скриню майбутнього» — звичайну металеву бляшанку з-під льодяників, куди сховали наші дитячі скарби: скляні кульки, зламану брошку та записку з мріями.

Цікаво, чи вціліла вона під товщею землі? Мама тоді весело спостерігала за нашою «секретною операцією», примовляючи:

«Відкопаєте через двадцять років — і вмиєтеся сльозами розчулення».

Минуло значно більше, але я досі не наважуюся торкнутися тієї землі лопатою.

Боюся, що разом із бляшанкою розсиплеться магія того сонячного надвечір’я.

Будинок виглядає стомленим від вітрів та самотності.

Волошкова фарба на віконницях потьмяніла й взялася пухирями, а дубовий ґанок трохи похилився на лівий бік, ніби присідаючи від втоми.

Але для моїх очей немає споруди величнішої.

Тут, під цим шиферним дахом, мама виростила не лише квіти та городину — вона випестила наші душі.

Саме в цьому дворі ми вчилися відрізняти шляхетний білий гриб від поганих грибів.

Тут ми вперше пізнали смак справжньої полуниці — тієї, що пахне сонцем і вологою чорнозему, а не магазинним пластиком.

Я піднімаюся на ґанок, відчуваючи під ступнями знайоме рипіння дощок.

Ключ у замку повертається з ледь помітним опором, двері відчиняються з глибоким зітханням, і мене миттєво огортає хмара рідних ароматів: запах висушеного чебрецю та м’яти, які мама зв’язувала в тугі пучечки й підвішувала під стелею, ледь вловимі нотки яблучного підвалу та старого паперу.

У сінях усе залишилося так, ніби вона щойно вийшла за водою.

Її гумові чоботи, акуратно поставлені біля порога, вицвілий солом’яний капелюх на кованому гачку, робочі рукавички, що зберегли форму її пальців.

Я повільно проводжу долонею по спинці стільця — того самого, на який вона присідала щовечора, знімаючи втому разом із взуттям після довгого дня на грядках.

На кухні час наче застиг у бурштині.

Старенька плита, на якій у великому мідному тазу повільно впрівало мамине фірмове варення з аґрусу та листя вишні.

Дерев’яний стіл, потемнілий від безлічі чаювань, але такий рідний кожному моєму нерву.

За цим столом колись вирувало життя: батько жартував, бабуся розповідала повір’я, а ми з братом змагалися, чий вареник буде гарнішим.

Мама була терплячою вчителькою.

Вона клала свої теплі руки поверх моїх незграбних дитячих пальців і тихо шепотіла:

«Не поспішай, доню. Тісто любить спокій. Трохи любові — і твої руки самі знатимуть, як ліпити досконалість».

На підвіконні, припорошена пилом, стоїть її гордість — колекція керамічних куманців та чайників.

Вона ніколи не викидала старий посуд, навіть якщо на ньому з’являлася тріщинка.

«Кожна чашка має свою долю, — казала вона. — Викинеш її — і обірвеш ниточку спогадів».

І це була чиста правда.

Ось у цьому синьому горнятку з надбитим краєм вона заварювала липовий цвіт, коли в нас починалася застуда.

А в тому великому чайнику з розписаними маками завжди був узвар для дідуся, коли той повертався з поля.

Я виходжу в сад, де мамина присутність відчувається найсильніше. Троянди, її найбільша любов, трохи здичавіли без щоденного нагляду, але продовжують несамовито цвісти.

Червоні, ніжно-кремові, сніжно-білі — вона пам’ятала назву кожного сорту, знала характер кожного куща.

Я не успадкувала її «зелених рук», але намагаюся підтримувати цей квітник, як умію.

Для мене це не просто рослини — це живий діалог із нею через простір і час.

Город, який колись вражав ідеальними рядками, тепер затягнуло травою.

Колись тут панувала сувора геометрія помідорів та огірків.

Мама прокидалася ще до того, як роса висихала на спориші, і йшла до своїх «підопічних».

Вона розмовляла з ними, наче з живими істотами.

Часто з відчиненого вікна я чула її лагідний голос:

«Ну що, мої золоті, як вам спалося? Тримайте водички, набирайтеся сили, не бійтеся сонця».

Я присідаю на стару дубову лаву під черешнею.

Звідси відкривається краєвид на всю нашу маленьку державу.

Мама обожнювала це місце.

Вечорами, коли сонце починало сідати за горизонт, вона сідала тут із гарячим чаєм і просто мовчала, вбираючи красу світу.

Інколи вона ділилася зі мною своєю тихою мудрістю.

«Розумієш, Ганнусю, — сказала вона якось, коли мені було шістнадцять, — сад — це не про врожай і не про закрутки на зиму. Це про те, як ти вчишся чекати. Це школа терпіння, де кожен паросток вчить тебе розуміти закони буття: щось народжується, щось в’яне, але життя не зупиняється. Це про те, як важливо цінувати те, що ти створив власною працею».

Тоді, у полоні підліткового бунту, я не сприймала ці слова серйозно.

Мені здавалося, що дача — це перепона, яка заважає мені гуляти з друзями у великому місті.

Я гнівалася, коли треба було збирати смородину чи полоти моркву.

Боже, як же нестерпно боляче тепер за кожен той вияв невдоволення, за кожне роздратоване «ну мамо!».

Тільки зараз до мене прийшло розуміння.

Садиба була маминим храмом, її способом медитації, її шляхом до внутрішньої гармонії.

Тут вона лікувала душу від міської метушні та нескінченних турбот. Тут вона була справжньою, вільною і по-справжньому щасливою.

Я підводжуся і йду до скляної теплиці.

Всередині панує густе, вологе тепло.

Мама сама проектувала її, хоча важку роботу — тягати бруси та кріпити скло — виконували батько з братом.

Помідори в цій теплиці завжди були солодшими за мед.

Вона плекала особливий сорт — «Волове серце», насіння якого дісталося їй ще від її матері, моєї прабабусі з Полтавщини. Це була наша сімейна реліквія.

У кутку теплиці помічаю стару залізну лійку.

Беру її за холодну ручку, і раптом мене накриває хвиля невимовного суму.

Сльози самі котяться щоками.

Перед очима — чітка картина: мама, схилена над розсадою, тримає цю саму лійку, обережно підливаючи воду під корінь, і ледь помітно посміхається власним думкам.

Я неймовірно сумую за нею.

За її засмаглими руками, які завжди пахли кропом та землею.

За її сміхом, коли вона знаходила огірок цікавої форми.

За її порадами, які колись здавалися нудними повчаннями, а тепер стали моїми найголовнішими орієнтирами в житті.

Витираю обличчя і виходжу на свіже повітря.

Диск сонця вже торкається верхівок дальніх сосен.

Час повертатися до мегаполіса, до щоденного бігу, до справ.

Але я точно знаю: я повернуся.

Наступної суботи я привезу сюди своїх дітей.

Я покажу їм мамині троянди, розповім про «скриню майбутнього» під яблунею.

Ми обов’язково посадимо щось нове — молоду вишню чи кущ калини.

Не має значення що саме, важливо лише одне — не дати згаснути вогню, який вона запалила в цьому місці.

Мене багато людей просить, щоб я продала цю дачу. Тут дуже гарно. Телефонують, пропонують гарну ціну.

Але я не можу її продати, просто не можу і ніколи її не продам, хоча вона вже трохи хилиться.

Можливо моїм дітям легше буде її продати. А, можливо, й ні. Бо вона теж їм нагадуватиме мене.

Замикаю двері будинку, на мить притискаю долоню до одвірка — це наш з нею таємний ритуал прощання.

«До зустрічі, мамина оселе», — шепочу ледь чутно і йду до виходу.

Хвіртка знову скрипить мені вслід, наче обіцяє чекати мого повернення.

От як можна продати її?

Фото ілюстративне.