— Цьогоріч ми святкуватимемо без твоєї матері, — Оксана поставила важку каструлю на плиту з таким гуркотом, що кришка ледь не злетіла на підлогу.

Андрій відірвав погляд від ноутбука.

У повітрі пахло не святом, а грозою, яка назрівала в їхній квартирі на Позняках останні кілька тижнів.

— Оксано, ти серйозно? Що знову не так?

— Усе не так, Андрію! Я більше не маю сил терпіти ці вічні «майстер-класи». Минулого Різдва твоя мама пів вечора розповідала мені, що я неправильно затираю кутю. Кутю, Андрію! Казала, що мак недостатньо втертий, а горіхи надто великі. Вона повчає мене на кожному кроці.

— Але ж вона просто хотіла поділитися досвідом.

— Досвідом? — Оксана різко розвернулася, тримаючи в руках тарілку для овочів. — Вона приходить у наш дім і поводиться так, ніби я — практикантка, а вона — ревізор із міністерства побуту. «Ой, Ксюшенько, а чому в тебе рушники не за кольором складені?» або «Андрійку, ти такий блідий, мабуть, дружина зовсім тебе не годує нормальними борщами». Це не допомога, це нав’язливі повчання!

Андрій зітхнув і підійшов до вікна.

За склом вечірній Київ мерехтів вогнями, а на підвіконні вже стояла маленька ялинка, яку вони наряджали разом із сином Павлусем.

— Вона — єдина бабуся нашого сина. Вона хоче бути поруч у такі моменти.

— А я хочу бути господиною у власній хаті! — голос Оксани затремтів. — Хочу накрити стіл так, як подобається нам. Без її домашніх консервів, які вона привозить сумками, бо «ти ж, певно, не встигла закрутити». Я втомилася бути другою роллю у власному житті.

Телефон Андрія пискнув.

Він глянув на екран і відчув, як по спині побіг холодок.

Галина Степанівна вже складала плани.

— Мама пише. Спрацювала на випередження. Питає, о котрій годині прибуває прийти з її фірмовими голубцями.

— Напиши їй, що все скасовується, — відрізала Оксана. — Скажи, що ми йдемо в гості. Або що ми захворіли. Хоч щось, Андрію, прояви нарешті характер!

— Я не можу брехати матері, — він опустився на стілець, відчуваючи себе між двома вогнями. — Вона ж образиться на все життя. Вона виростила мене сама, на Черкащині, працюючи на пошті у дві зміни, щоб я міг вчитися в столиці. Ти ж знаєш її історію.

— Знаю. І дуже поважаю її за це. Але її жертовність у минулому не дає їй права руйнувати моє теперішнє. Розумієш? Вона намагається прожити твоє життя замість тебе і моє життя замість мене.

Оксана сіла навпроти чоловіка.

Її очі були червоними від недосипу та емоційного вигорання.

— Пам’ятаєш, як я виписувалася з пологового? Вона приїхала на тиждень, а залишилася на місяць. Вона не давала мені годувати сина спокійно, вічно заглядала через плече. Казала: «У тебе молока немає, дитина плаче, бо голодна». Я тоді ледь трималася від тих докорів постійних, а ти просто казав: «Мама знає краще».

Андрій мовчав. Тепер, через шість років, він почав розуміти, яку ціну Оксана заплатила за його спокій.

Наступного дня ситуація загострилася.

Галина Степанівна, не дочекавшись чіткої відповіді, зателефонувала сама.

— Андрійку, соколе мій, я вже й квиток на маршрутку взяла на ранок тридцять першого! Привезу вам домашньої качки, бо в тих ваших супермаркетах одна хімія. І Павлусеві зв’язала нові шкарпетки, а то він у вас вічно босий бігає.

Андрій відчув, як у горлі пересохло.

Поруч стояла Оксана і пильно дивилася на нього.

— Мамо, знаєш, ми з Ксюшею вирішили, що цього року хочемо зустріти Новий рік тільки втрьох. Павлусь підріс, ми хочемо започаткувати власні традиції.

На тому кінці повисла тиша.

Така важка, що Андрій майже чув, як прискорилося серцебиття матері.

— То я вже заважаю вам? — голос Галини Степанівни став тонким і тремтливим. — Своя сім’я, свої традиції. А я хто? Відпрацьований матеріал? Я ж для вас усе, я ж найкраще везу.

— Мамо, справа не в качці. Просто ми хочемо тиші.

— Тиші вони хочуть від рідної матері! — голос жінки зірвався на ридання. — Добре. Сидіть самі. Буду я, стара, в порожній хаті над телевізором сльози лити. Хай вам смакує та ваша «тиша».

Вона кинула слухавку.

— Ну що, задоволена? — Андрій поклав телефон на стіл. — Вона тепер плаче. Тобі легше?

— Мені не легше, Андрію. Мені боляче. Але якщо ми не зробимо цього зараз, ми ніколи не будемо сім’єю. Ми будемо лише філіалом її квартири.

Тридцяте грудня минуло в похмурій тиші.

А тридцять першого, коли Оксана почала готувати легку вечерю, у двері подзвонили.

На годиннику була лише п’ята вечора.

Андрій відчинив двері й остовпів.

На порозі стояла Галина Степанівна.

Вона виглядала втомленою, але в очах горіла та сама незламна рішучість, з якою вона виховувала сина в дев’яності.

У руках — дві величезні сумки.

— Я не могла інакше, — сказала вона, протискуючись у коридор. — Серце болить. Не можу я знати, що ви тут голодні й холодні без материнського слова. Павлусю! Бабуся прийшла!

Син вибіг із кімнати, радісно вигукуючи, і вчепився в бабусю.

Оксана вийшла з кухні, витираючи руки об рушник.

Її обличчя було кам’яним.

— Галино Степанівно, ми ж просили,— почала вона.

— Ой, Ксюшо, не починай! Свято на носі! Дивись, що я привезла: м’ясце, кров’яночка, грибочки лісові. Орендарі мої передали. Зараз я швиденько тут розгребуся, — вона вже знімала пальто, по-господарськи оглядаючи кухню.

— Ви нічого не будете розгрібати, — спокійно, але дуже твердо сказала Оксана.

Андрій застиг між двома найважливішими жінками свого життя.

— Мамо, я ж казав тобі по телефону.

— Ти казав дурниці, синку! Якісь «кордони», «плани». Які плани можуть бути важливіші за рідну матір? Павлусю, йди-но сюди, бабуся тобі зараз справжній салат зробить, а не ту зелень, що мама дає.

Це була остання крапля.

Оксана глибоко вдихнула.

— Галино Степанівно. Я дуже ціную вашу турботу. Правда. Ви виростили чудового сина. Але це мій дім. Це мій чоловік. І це мій син. Якщо ви зараз не поважаєте наше прохання залишитися самим, це означає, що ви не поважаєте нас як дорослих людей.

— Та як ти смієш мені таке казати! — Галина Степанівна сплеснула руками. — В моєму віці.

— Я смію, бо хочу зберегти нашу сім’ю, — Оксана повернулася до чоловіка. — Андрію, вибирай. Або ми зараз вечеряємо втрьох, як домовлялися, і твоя мама їде до своєї сестри в Бровари, я знаю, вона її кликала, або я збираю речі й сина, і ми їдемо до моїх батьків. Прямо зараз.

В кімнаті запала така тиша, що було чути лише цокання настінного годинника.

Павлусь, відчувши напруження, притих і сховався за диван.

Андрій дивився на матір — вона здавалася такою маленькою і беззахисною у своїй образі.

Потім він глянув на Оксану.

В її очах він побачив не злість, а відчай людини, яка бореться за своє право на самостійне спокійне життя.

— Мамо, — тихо почав Андрій, підходячи до Галини Степанівни. — Оксана права.

Жінка ахнула, притиснувши руку до скроні.

— Ти виганяєш матір на вулицю? У новорічну ніч?

— Ніхто тебе не виганяє. Я зараз викликаю таксі, допоможу тобі довезти сумки до тітки Валі в Бровари. Вона на тебе чекає, я знаю, вона мені дзвонила вранці. Ми приїдемо до тебе першого січня. Привеземо подарунки, посидимо разом. Але сьогодні — тільки ми троє. Це не обговорюється.

Галина Степанівна почала збирати свої речі, демонстративно витираючи сльозу.

— Дожилася. Рідний син виставляє за двері. Ох, Андрію, згадаєш ти мої слова.

Коли таксі поїхало, Андрій повернувся у квартиру. Оксана стояла біля вікна.

— Тобі було важко це зробити? — запитала вона, не обертаючись.

— Дуже. Мені здається, я щойно образив дорогу мені людину. Але знаєш, мені вперше за вісім років стало легше дихати.

Вечір пройшов дивовижно спокійно.

Не було критики, не було запаху чужих страв, які перекривали аромат їхнього власного затишку.

Павлусь допомагав мамі розкладати серветки, а Андрій вперше сам запікав м’ясо, постійно запитуючи поради в дружини.

Коли годинник пробив дванадцяту, вони стояли на балконі.

Небо було всипане зорями.

— З Новим роком, — прошепотіла Оксана, притулившись до плеча чоловіка.

— З нашим роком, — відповів він, обіймаючи її та сина.

Наступного дня вони, як і обіцяли, поїхали до Галини Степанівни.

Вона зустріла їх трохи надутою, але без звичної агресії.

Вона ніби вперше побачила, що Андрій — це не її маленька дитина, а чоловік, у якого є власна фортеця.

І хоча вона все ще намагалася дати пораду щодо шкарпеток Павлуся, вона робила це вже не як командир, а як гість.

Бо кордони були розставлені, а повага — відвойована.

Це був найважчий Новий рік у їхньому житті, але він став початком справжньої свободи.

Адже любов — це не контроль.

Любов — це вміння дати іншому бути собою у власному домі.

Але чи правильно зробили діти, коли віднеслися так до мами в Новорічну ніч?

Ви б так зробили?

Фото ілюстративне.