Ранок у квартирі на Оболоні почався не з аромату кави, а з крижаного тону невістки.

Галина Петрівна стояла біля плити, помішуючи вівсянку для онука, коли до кухні зайшов Антон.

Він не дивився в очі, довго порпався в холодильнику, а потім, нарешті, витиснув із себе:

— Мамо, збирай речі. Марічка сказала, що до кінця тижня кімната має бути вільною.

Ополоник завмер у повітрі. Галина Петрівна повільно повернулася. Їй здалося, що вона недочула або це якийсь невдалий жарт.

— Антоне, ти це серйозно? Сьогодні вівторок. Куди я маю йти?

— Ну, мамо, — він нарешті підняв погляд, але в ньому не було каяття, лише роздратування. — Ти ж розумієш, Марічка чекає на другу дитину. Нам потрібна дитяча. Ми не можемо тулитися вчотирьох, поки ти займаєш цілу кімнату.

— Цілу кімнату? — Галина поклала ополоник на стільницю, залишивши на ній липкий слід. — Антоне, це трикімнатна квартира! І куплена вона, нагадаю тобі, на мої гроші. Повністю.

— Ой, не починай знову цю стару пісню, — він відмахнувся, втупившись у телефон. — Ти сама вирішила нам допомогти. Це був твій внесок у наше майбутнє. Добровільний.

У цей момент на порозі з’явилася Марічка.

Вона була в шовковому халаті, з ідеальним манікюром і виразом обличчя людини, якій усі щось винні.

— Знову ці драми? — вона скривилася, погладжуючи живіт. — Галина Петрівна, лікар сказав, що мені не можна нервувати. Ваш голос занадто гучний, у мене від нього голова болить.

— Марічко, ми просто обговорюємо переїзд, — Галина намагалася говорити спокійно, хоча серце калатало десь у горлі. — Я не можу просто так піти. Ми ж домовлялися, коли я продавала свою «сталінку» на Печерську, що це буде наш спільний дім. Що я доживатиму віку з вами.

— Доживати? — Марічка видала короткий, сухий смішок. — Ви ще молода жінка, вам лише шістдесят два. А ми вас фактично утримуємо! Ви хоч знаєте, які зараз рахунки за опалення? А продукти? Ви ж їсте те саме, що й ми.

— Я віддаю вам вісім тисяч зі своєї пенсії щомісяця! — вигукнула Галина. — Я готую, прибираю, забираю Дениска з садочка, поки ви по салонах краси ходите! Це, по-твоєму, «утримуєте»?

— Вісім тисяч — це смішно, — відрізала невістка. — Оренда такої кімнати в цьому районі коштує п’ятнадцять. Тож вважайте, що ми займаємося благодійністю. Але тепер досить. Нам потрібен простір для нашої сім’ї. Справжньої сім’ї.

Галина Петрівна відчула, як стіни кухні почали стискатися.

Вона згадала, як три роки тому Антон стояв перед нею на колінах. Його бізнес з перевезень тоді ледь дихав, борги за оренду складів душили. «Мамо, — благав він, — продай квартиру. Ми купимо велику загальну, я розширю справу, я все поверну! Ти будеш королевою в нашому домі!».

Вона вірила. Продала родове гніздо, де прожила тридцять років, віддала синові кожну копійку. А тепер вона — лиш зайва меблі в цій блискучій новобудові.

Галина Петрівна зачинилася у своїй кімнаті.

Марічка вже почала приносити сюди коробки з дитячими речами, ніби натякаючи, що час вийшов. Галина сіла на ліжко, відчуваючи порожнечу всередині.

Вона згадала свого покійного чоловіка, Віктора. Він завжди казав:

«Галю, довіряй, але оформлюй папери». Вона тоді сміялася: «Вітю, це ж наш син! Хіба рідна людина може зрадити?».

Вона підвелася і підійшла до шафи.

На дні старої сумки, серед фотоальбомів, лежала синя папка.

Вона рідко її відкривала, бо сам факт її існування здавався їй образою для сина. Але тепер.

Тремтячими пальцями вона витягла документи.

Договір купівлі-продажу. І ще один папірець — договір інвестування в статутний капітал ТОВ «Громов-Транс».

Вона згадала той день у нотаріуса.

Антон тоді поспішав, нервував, але вона наполягла:

«Тошо, давай зробимо все офіційно. Я вкладаю гроші в твій бізнес, нехай це буде моя страховка».

«Добре, мамо, як хочеш, підпишу будь-що», — сказав він тоді, навіть не читаючи.

За умовами договору, Галина Петрівна Громова вносила 3 000 000 гривень і ставала власницею 45% чистого прибутку підприємства.

Назавжди.

Або до моменту викупу її частки за ринковою ціною.

Вона підійшла до вікна. Надворі сірів типовий київський листопад.

Антон тепер їздив на новому кросовері, Марічка купувала брендові речі, Дениско ходив у приватний садок.

Бізнес «Громов-Транс» процвітав, у них було вже десять фур, що їздили на Європу.

Галина дістала телефон.

— Алло, Людо? — покликала вона подругу. — Твій зять ще працює в тій юридичній фірмі на Золотих Воротах? Мені потрібна консультація. Дуже термінова.

Наступного дня Галина Петрівна сиділа в офісі, де пахло дорогою шкірою та успіхом.

Сергій, зять її подруги, уважно вивчав папери.

Він кілька разів перечитував пункт про розподіл прибутку, а потім зняв окуляри.

— Галино Петрівно, ви розумієте, що у вас на руках?

— Я розумію, що я дала синові гроші, — тихо відповіла вона.

— Ні, ви не просто дали гроші. Ви — мажоритарний інвестор. Ваш син за три роки жодного разу не виплатив вам дивіденди. Згідно з реєстром, прибуток компанії за минулий рік склав понад вісім мільйонів гривень. Ваша частка — це майже чотири мільйони. Плюс пеня. Плюс право на аудит.

Галина похитнулася. Чотири мільйони?

А вона випрошувала в сина гроші на нові окуляри, бо її зламалися, і слухала від Марічки про «дорогу комуналку».

— Сергію. Вони виселяють мене до кінця тижня. Кажуть, що я нахлібниця.

Юрист нахмурився.

— Якщо ми зараз подамо позов про виплату дивідендів і накладемо арешт на рахунки компанії, його бізнес зупиниться за два дні. Він не зможе заправити жодну фуру, не виплатить зарплату водіям.

— Я не хочу його нищити, — прошепотіла вона. — Я просто хочу мати дах над головою. Свій власний. Який у мене був, поки я не повірила в «родинне щастя».

— Галино Петрівно, — Сергій нахилився до неї. — У таких справах немає «сина». Є партнер, який порушив умови угоди. Він вигнав вас із дому, який ви купили. Це не мораль, це право. Ви готові діяти?

— Готова.

Увечері Галина Петрівна повернулася додому.

В її кімнаті вже не було штор — Марічка їх зняла, бо вони «тхнули старістю».

Скрізь стояли рулони нових шпалер з ведмедиками.

— О, ви прийшли? — Марічка вийшла в коридор, жуючи яблуко. — Я знайшла вам кімнату в гуртожитку біля метро «Академмістечко». Недорого, шість тисяч. Якраз ваша пенсія покриє, ще на хліб залишиться. Завтра поїдемо дивитися.

Галина повільно роздяглася, повісила пальто.

— Нікуди ми не поїдемо, Марічко. Де Антон?

— У кабінеті, працює. Не заважай йому, у нього важливий контракт.

Галина пройшла до кабінету сина, не стукаючи.

Антон сидів у шкіряному кріслі, щось вираховуючи на макбуці.

— Тошо, нам треба поговорити.

— Мамо, ну я ж сказав — Марічка все вирішила! — він навіть не підняв голови. — Ми не можемо жити в комуналці. Тобі буде краще окремо.

— Я сьогодні була у юриста, — сказала вона спокійно.

Антон завмер. Повільно закрив ноутбук.

— У якого ще юриста? Навіщо?

— Я згадала про наш договір. Про «Громов-Транс».

Син розсміявся, але сміх був нервовим.

— Мамо, ти що, серйозно? Те папірця трирічної давнини? Та я вже й забув про нього. Це була просто формальність для банку, ти ж знаєш.

— Для банку? — Галина підійшла до столу. — Ні, Антоне. Це був реальний інвестиційний договір. Ти не платив мені три роки. За моїми підрахунками — точніше, за підрахунками спеціалістів — ти винен мені дуже великі гроші з урахуванням усіх штрафів.

У кабінет забігла Марічка, яка підслуховувала за дверима.

— Які мільйони?! Ви зовсім не думаєте на старості?

— Сядь, Марічко! — раптом сказала Галина. Невістка від несподіванки присіла на диван. — Я мовчу три роки. Я мию ваші унітази, я терплю твої образи, я слухаю, яка я «дорога пенсіонерка». Але сьогодні це закінчиться.

— Мамо, ти не зробиш цього, — Антон зблід. — Це ж моя компанія. Мій хліб. Твої онуки.

— Мої онуки будуть пишатися бабусею, яка не дала себе розтоптати. У тебе є три дні. Або ти купуєш мені двокімнатну квартиру в цьому ж районі, з ремонтом і меблями, і оформлюєш її на мене. Або Сергій подає позов. І ти втратиш не тільки квартиру, а й усі свої фури, контракти і репутацію.

— Це ненормальні вимоги! — верескнула Марічка.

— Це розрахунок за боргами, — відрізала Галина. — До речі, Антон, я також вимагаю 15% від прибутку щомісяця. Як дивіденди. На гідну старість. Бо на ваші «десять тисяч» я більше не розраховую.

Наступні два дні були пеклом.

Антон кричав, благав, потім знову кричав.

Марічка намагалася грати на почуттях, підсилала Дениска: «Бабусю, а мама каже, що ми тепер будемо бідними через тебе».

Ганна брала онука на руки, цілувала в маківку і казала: «Ні, серденько. Ми просто вчимося бути чесними».

Родичі з Вінниці та Житомира почали обривати телефон.

— Галю, як ти можеш? — плакала в трубку сестра. — Він же твій єдиний син! Як можна судитися з рідною дитиною? Це ж гріх!

— Гріх — це виганяти матір на вулицю, коли вона віддала тобі все, — відповідала Галина і вимикала телефон.

Вона відчувала неймовірну легкість.

Вперше за довгі роки вона не була «зручною».

Вона була людиною, яка має право на повагу.

На третій день Антон прийшов до неї в кімнату. Він виглядав постарілим на десять років.

— Я знайшов квартиру. П’ять хвилин звідси. Завтра їдемо до нотаріуса. Але знай. Марічка ніколи тобі цього не пробачить.

— Знаєш, Антоне, — Галина подивилася на сина з жалем. — Твоя дружина не пробачить тобі того, що ти дозволив мені стати сильнішою за вас. А мені її прощення не потрібне. Мені потрібен спокій.

Минуло два місяці.

Галина Петровна сиділа на своїй новій кухні.

Вона була невелика, але світла, з вікнами на парк.

Скрізь пахло свіжістю — жодних коробок, жодних чужих претензій.

На столі лежав свіжий номер журналу «Економіка України».

Вона тепер уважно стежила за ринком перевезень.

Дивіденди від «Громов-Транс» приходили вчасно — Антон знав, що Сергій пильнує кожен звіт.

Задзвонив домофон.

Це був Антон з Дениском.

Марічки з ними не було — вона так і не змогла переступити поріг «відібраної» квартири.

— Бабусю! — малий кинувся їй в обійми. — У тебе такі гарні квіти на балконі!

Антон стояв у дверях, мнучи в руках ключі.

— Привіт, мамо. Я привіз твої старі книги, ми їх знайшли в гаражі.

— Дякую, синку. Проходь, чай питимемо.

Вони сиділи за столом, і розмова вперше за довгий час була не про гроші чи побут, а про життя.

Антон розповідав про нові маршрути, про складнощі на кордоні.

Галина слухала, давала поради — її бухгалтерський досвід нікуди не подівся.

Коли вони пішли, Галина Петровна підійшла до дзеркала.

Вона бачила в ньому жінку, яка змогла захистити себе.

Вона не була «бідною бабусею».

Вона була Галиною Громовою — жінкою, яка навчила свого сина найголовнішому уроку: любов — це не самопожертва до самознищення, а взаємна повага.

Вона відкрила вікно, впускаючи вечірнє київське повітря.

Попереду була зима, але їй було тепло.

Вперше у своєму житті вона була вдома. По-справжньому вдома.

правильно. Хіба не варто дітей іноді ставити на місце? Щоб вони до батьків не лише по гроші приходили, а мали їх за людей?

Фото ілюстративне.