Світлана пам’ятала, як пахне в маминій хаті: сухими травами, теплим хлібом і легким димом з печі.

Це був запах її дитинства, її коріння.

Але тепер, коли вона приїжджала у рідне село, цей запах змішувався з гіркотою провини та відчаю, який вона старанно ховала під маскою зайнятості.

Марія Іванівна, її мати, була втіленням сільської мудрості та незламності. Її руки, що пропрацювали все життя, знали ціну кожній картоплині та кожному колоску.

Але час не щадить нікого, і ось вже 71-річна Марія стала тендітною, як осінній листок, а ноги відмовлялися тримати її впевнено.

— Мамо, може, ти все-таки до нас? — питала Світлана щоразу, але без особливого ентузіазму.

Мама бачила, що донька запитує це зрідка, ніби для годиться, але було дуже добре видно, що вона не хоче, щоб старенька мама жила з ними. І мама, це добре бачила.

Мати часто задумувалася, щоб було, аби вона погодилася, адже донька ніколи й не розраховувала, що вона скаже так.

— Куди, доню? Куди в ваше місто? — відповідала Марія, приховуючи в голосі образу, бо знала справжню причину.

Світлана жила в трикімнатній квартирі, що була, за її словами, «переповнена». Двоє дітей-школярів, чоловік, постійна міська метушня.

— Мамо, ну куди ж ти в нас? Сама розумієш, троє нас, і так ледве поміщаємося. Навіть куточка для тебе не знайду, ти ж знаєш, як це. Але, якщо ти вже дуже захочеш, то їдь,  — її пояснення завжди звучали як виправдання, слабкі й непереконливі.

Вона пропонувала оплачувати трохи аптеку та присилати іноді гроші, вважаючи це достатньою компенсацією за свою відсутність.

Марія Іванівна кивала, приховуючи сльози.

Гроші — це добре, але хіба вони можуть замінити живе тепло?

Хіба може пачка купюр допомогти підвестися, коли недобре? Хіба вони обіймуть на ніч?

Час минав. Допомога Світлани ставала все більш епізодичною, а потреби Марії — щоденними.

Саме тоді до неї прийшло світло з несподіваного боку.

Олена, сусідка через дорогу, жінка років сорока, з двома своїми дітьми, почала навідуватися до Марії щодня.

Спочатку приносила свіжого молока, потім допомогла полагодити хвіртку, а згодом почала щоденно приносити обід і топити піч.

Діти Олени, Іванко та Марійка, бігали до «баби Мані» як до рідної.

Вони з радістю допомагали їй по господарству, читали вголос газети, а Іванко навіть навчився забивати цвяхи під її керівництвом.

Для них старенька Марія була не просто сусідкою — вона була уособленням доброти й тепла, яких так іноді бракує у світі.

Вони ніколи не питали про її доньку, для них вона була їхньою рідною бабусею, хоч і чужою людиною водночас.

Марія бачила цю турботу, щиру і безумовну.

Бачила, як Олена, сама ледве зводячи кінці з кінцями, ділилася з нею останнім.

Вона відчувала, що це — та любов і відданість, про які вона мріяла від своєї єдиної доньки.

Одного морозного дня, коли Марії було геть недобре, а Олена, не відходячи, виходила її, Марія прийняла важке, але рішуче рішення.

Вона викликала нотаріуса в село. Не заповіт — його легко оскаржити — а дарчу.

Вона переписала свою стару, але доглянуту хату з усім майном на Олену. Як подяку. Як визнання.

Як єдину нагороду за роки безкорисливої допомоги, що дозволили їй жити гідно у своєму домі до останнього часу.

Вона нічого не сказала доньці. Просто мовчала. Це був її тихий протест і її спосіб убезпечити тих, хто став для неї родиною.

Світлана дізналася про це за пів року. Не від матері, а від сільської пліткарки.

Спершу вона не повірила, потім розлютилася. Приїхала до матері відразу.

Замість привітання кинула:

— Мамо, як ти могла?! Ти чужим людям віддала те, що по праву моє! Ти залишила своїх онуків без спадщини! Невже ті кілька відер молока вартують нашого дому?!

Марія тихо дивилася на неї, і в її очах не було гніву, лише глибока, всеохопна втома.

— Доню, — прошепотіла вона, — хата того, хто в ній живе. Хата того, хто про неї дбає. Я просила тебе про куточок у твоїй хаті, ти сказала — місця немає. А в моїй для мене місця не стало, доки не прийшла Олена. Вона знайшла для мене місце — у своєму серці. Ти прислала мені гроші, а вона прислала своїх дітей, щоб мене обійняти. А діти твої онуки, доню, вони не приїжджали до мене. А її — називають мене бабусею.

Слова зачепили Світлану більше, ніж будь-яка суперечка.

Вона не витримала цієї правди. Зібрала речі, і, грюкнувши дверима, поїхала.

Пройшло два роки. Олена та її родина живуть у своїй хаті, а поки що доглядають хату Марії, як свою.

Марія Іванівна й досі живе у своїй кімнаті, оточена турботою, теплом та сміхом дітей, що стали її рідними.

Її доглядають не як тягар, а як найдорожчу реліквію. Вона сита, доглянута, її ліки завжди вчасно.

Але є те, чого не може вилікувати жоден догляд — материнський біль.

Донька більше не приїжджає. Не дзвонить.

Образа на матір за втрачену матеріальну вигоду виявилася сильнішою за будь-які родинні почуття.

Сидячи біля вікна, дивлячись на засніжений сад, Марія Іванівна часто думає про свою Світлану.

Її душа стискається від туги.

— Чи правильно я вчинила? — шепоче вона сама собі. — Чи варта ця вдячність за моє життя тієї ціни, що я заплатила — втратою власної дитини? Я не можу судити Світлану. Місто, робота, життя. Але коли я була хвора і потребувала тепла, прийшли чужі, а не рідні. Я віддала хату не за допомогу, а за любов. Але чи мала я право карати доньку такою втратою?

Вона гладить стару вишиванку, подаровану Оленчиною донькою, і сльози навертаються на очі.

Вона зробила все, щоб жити гідно. Вона отримала те, чого не дала їй рідна людина.

Але у свої 73 роки вона сидить у повному догляді та любові, але з каменем на душі через розірваний зв’язок з рідною донькою.

З ким їй порадитися? З мудрим деревом у дворі? З вечірньою зіркою?

З Оленою не можна, бо це її стосується. До доньки не додзвонитися.

Марія Іванівна не знає. Вона лише молиться, щоб колись у серці її Світлани знайшлося хоч трохи місця, не для хати, а для матері, яка її любить, незважаючи ні на що. І ця молитва — єдине, що залишилося у її старенькій душі.

Але хіба вірно мати вчинила, що нічого не залишила рідній дитині?

Фото ілюстративне.