Весняний дощ ліниво стукав у шибки квартири в місті Дунаївці, що на Хмельниччині. У затишній, сучасній квартирі на четвертому поверсі замість звичного сімейного спокою сьогодні вирувала справжня гроза. Олена стояла посеред коридору, її обличчя почервоніло від гніву, а на висках чітко проступили напружені вени. Вона вже не контролювала свій голос, який зірвався на відвертий крик.
— Мамо! Я тебе благаю, припини ганьбити мене перед усім світом! Скільки разів мені ще доведеться повторювати одне й те саме, щоб до тебе нарешті дійшло?! — кричала Олена, важко дихаючи.
Літня жінка, Ганна Василівна, стояла біля кухонних дверей, розгублено притискаючи до серця стару кухонну серветку. В її очах світилися страх і нерозуміння.
— Але ж, донечко, я абсолютно нічого поганого не зробила. Я лише хотіла допомогти, просто збиралася.
— Та мені байдуже, що ти там собі збиралася і чого хотіла! — перебила її Олена, задихаючись від емоцій. — Якщо ти ще хоч один раз висунеш свій ніс на вулицю без мого дозволу — я зачиню тебе в чотирьох стінах! У твоїй кімнаті! І ти не те що на подвір’я, ти навіть до вбиральні не зможеш вийти, поки я не дозволю! Ти мене добре почула?!
— Почула, — ледь чутно прошепотіла Ганна Василівна.
Вона повільно розвернулася, згорбившись ще більше, ніж зазвичай, і попрямувала до своєї кімнати. На ходу вона по-дитячому, тильною стороною долоні, витирала сльози, які великими краплями котилися по її зморшкуватих щоках.
Олена забрала матір до свого міського помешкання близько року тому. Тоді, минулої весни, це рішення здавалося єдино правильним, логічним і таким, що полегшить життя всім. Ганна Василівна жила сама в далекому селі, транспортне сполучення з яким ставало дедалі гіршим, та й здоров’я старої жінки помітно здавало. Самотність і вік брали своє.
Перші кілька місяців Олена з чоловіком Ігорем просто не могли нарадуватися такому переїзду. Мати, попри свій вік, взяла на себе купу домашніх справ, на які в молодіжжя після важкого робочого дня просто не залишалося сил. Вона і в квартирі прибере, і смачний гарячий борщ до вечора зварить, і зустріне зі школи внучку Христину. Це був ідеальний період, коли всі почувалися щасливими та захищеними.
Проте останнім часом з Ганною Василівною почало відбуватися щось дивне й незрозуміле. Вона стала наче сама не своя, втрачаючи зв’язок із реальністю. Спочатку це були дрібниці: вона забувала речі, які їй говорили буквально п’ять хвилин тому, перепитувала одне й те саме по десять разів. Згодом з’явилася дивна звичка ховати залишки їжі по найнесподіваніших кутках. А найгіршим стало те, що вона могла просто вийти з квартири й зникнути на кілька годин у невідомому напрямку, змушуючи родину сивіти від розпачу.
Одного разу Олена повернулася з роботи раніше і застала матір біля під’їзду. Ганна Василівна сиділа на лавці поруч із місцевою пліткаркою, бабою обізнаною в усіх гріхах будинку, і в фарбах розповідала їй, як важко і голодно їй живеться в рідної доньки, ніби її тримають у вдома й не дають навіть шматка хліба.
Саме після того ганебного випадку Олена, згораючи від сорому перед сусідами, суворо заборонила матері самостійно виходити за поріг квартири. Але, як виявилося, обмеження простору не зупинило дивацтва літньої жінки — тепер вона почала влаштовувати «сюрпризи» в межах чотирьох стін.
Того дня Олена зустріла на подвір’ї свою доньку Христину. Дівчина стояла біля дитячого майданчика, насупившись, і ледь не плакала від обурення.
— Мам, ну це вже просто нестерпно! — з ходу випалила Христина, щойно побачила матір. — Бабуся знову залізла до моєї шафи й вирішила самостійно випрати мої речі! Усі підряд, розумієш? Скинула в машинку кольоровий одяг і мою нову білу блузку, яку ти мені на свято купила! Вона тепер брудно-сіра, схожа на якусь ганчірку для підлоги. Мені в школі соромно буде з’явитися. Скажи їй нарешті, щоб вона взагалі не чіпала мої речі! Я ж тебе стільки разів просила поговорити з нею!
Олена втомлено заплющила очі й потерла перенісся.
— Христю, та я вже розмовляла з нею, і не один раз. Поговорю ще, що ж мені робити. Не переживай так сильно, підемо на вихідних і купимо тобі нову блузку. Але з іншого боку, ти б і сама могла вчасно запускати прання, а не розкидати свій одяг де попало.
— Так я нічого й не розкидала! — вигукнула донька, захищаючись. — Я акуратно склала все на стілець, бо планувала влаштувати велике прання в суботу, коли буде вільний час. А бабуся просто прийшла, забрала все з моєї кімнати, вигребла навіть чисті речі з полиць і запхала до барабана!
Почувши це, Олена відчула, як всередині неї закипає лють. Вона піднімалася сходами до своєї квартири, наче розпечений локомотив, готовий знести будь-яку перешкоду на своєму шляху. Переступивши поріг, вона одразу попрямувала на кухню і застала матір на гарячому. Ганна Василівна намагалася запхати відкриту пачку майонезу під стару чавунну батарею опалення.
— Мамо! Що ти знову виробляєш?! — Олена підскочила й силою вирвала пластиковий пакет із рук старої.
Лише кілька днів тому вона випадково знайшла за тією самою батареєю палицю дорогої сирокопченої ковбаси. Продукт пролежав там стільки часу в теплі, що встиг покритися пліснявою і поширював по всій кімнаті жахливий, гнильний сморід.
— Я? — Ганна Василівна злякано кліпала очима, щиро не розуміючи, чому на неї кричать, і дивлячись на свої порожні руки. — Нічого я не роблю. Просто поклала на місце.
— На яке місце, мамо?! Під батарею?! Ти що, робиш це мені назло, щоб просто довести мене до сказу? Тобі що, настільки нудно сидіти цілими днями вдома, що ти вирішила знайти собі таку розвагу — щодня мотати мені нерви?!
Олену вже до краю дістала ця щоденна війна з незрозумілими витівками матері. Вона відверто не могла збагнути, за які гріхи мати так жорстоко знущається з неї та її родини. Найгіршим було те, що через цю ситуацію в домі почалися постійні, виснажливі скандали з чоловіком. Ігор, який завжди відрізнявся спокійним характером, теж почав втрачати терпіння, адже дрібні капості літньої жінки почали стосуватися і його особистих речей.
Ганна Василівна могла без жодних причин взяти його дорогий станок для гоління і викинути у відро для сміття, або видавити весь тюбик нової зубної пасти прямо в раковину. Найцікавіше, що коли її ловили, як кажуть, на гарячому, вона ніколи не визнавала своєї провини. Вона одразу ображалася, вигадувала якісь виправдання, заперечувала очевидне й починала гірко плакати, виставляючи себе жертвою.
Окрім цього, вона повністю перестала допомагати по господарству. Тобто, спроби готувати їжу вона не покидала, але результати цієї праці були просто катастрофічними. Страви, які вона подавала на стіл, були або настільки пересолені, що виїдало очі, або абсолютно сирі, або ж згорілі до стану чорного вугілля. Сама літня жінка куштувати свої шедеври навріз відмовлялася.
— Олено, ти взагалі при своєму розумі? Це ж неможливо їсти, цим зіпсувати здоров’я можна! Коли ти вже нарешті навчишся нормально готувати їжу для родини? — емоційно розмахуючи руками перед обличчям доньки, Ганна Василівна щиро обурювалася, щиро вірячи, що це Олена зіпсувала продукти.
— Мамо, схаменися, це ж ти сама сьогодні приготувала! Ти що, знущаєшся з мене?
— Я не могла такого зробити! — впевнено відбивалася мати. — Я взагалі весь день спала у своїй кімнаті, бо в мене тиск упав, не було сил навіть з ліжка піднятися. Може, це Христинка твоя начудила, поки нікого не було?
— Христина взагалі ночувала в подруги, її вдома не було! — зривалася на крик Олена. — Через твою поведінку дитина вже боїться друзів до хати запросити! Вона просто соромиться, що ти знову вийдеш і ляпнеш якусь дурницю або влаштуєш чергову пакость на їхніх очах!
Мати у відповідь лише знову підтискала губи й зі сльозами йшла до себе.
Невдовзі й Ігор почав відверто висловлювати Олені все, що думає про цю ситуацію. Він дедалі частіше натякав на те, що в тещі серйозні проблеми і її поведінка стає небезпечною. Проте Олена категорично відмовлялася вірити в те, що у її матері, яка за віком була ще відносно молодою жінкою, можуть бути якісь розлади. Вона була свято переконана: це звичайна помста. Мати просто так карає їх за те, що вони змусили її виїхати з села та продали її стару батьківську хату. Там вона почувалася повноправною господаркою, а тут, у місті, просто грає роль нещасної мучениці, щоб викликати жалість.
Одного зимового вечора Олена повернулася з роботи абсолютно виснаженою. Переступивши поріг квартири, вона застигла на місці від побаченого. Половина свіжих продуктів, які вона купувала вчора, знову була дбайливо розпихана під гарячими батареями опалення. Але це було ще не все. По всій підлозі в коридорі була товстим шаром розсипана звичайна кухонна сіль, причому біла доріжка тягнулася від самої кухні прямо до вхідних дверей.
— Мамо! Іди сюди негайно! Поясни мені, що це таке! — закричала Олена на всю квартиру.
З кімнати повільно, ледь човгаючи ногами, вийшла Ганна Василівна. На її ногах були старі, затерті до дірок домашні капці. Олена вже тричі викидала це лахміття на смітник, але мати щоразу дивним чином знаходила їх і повертала назад до своєї шафи.
— Що сталося, донечко? Чому ти так кричиш? — лагідно, з якоюсь дивною, майже дитячою посмішкою запитала мати, розводячи руками.
— Ти ще й питаєш, що сталося?! Що за свинарник ти знову влаштувала на кухні? Вечеря не готова, я після важкої зміни ледь ноги волочу, перла цей важкий пакет із супермаркету на власному горбу, а вдома такий жах! Ти знову заховала їжу, половина м’яса вже протухла й смердить на всю квартиру!
— Але це не я, — жалібно, тремтячим голосом пролепотіла Ганна Василівна, а в її очах знову з’явилися сльози. — Я взагалі до вашого холодильника останні дні навіть не підходжу, боюся.
— Та краще б ти дійсно до нього не підходила! А з сіллю що це за обряди? Навіщо ти її по всій хаті розсипала?
— Так я ж на вулицю гуляти хотіла піти. А там, на східцях, так слизько, крига суцільна. От я й вирішила посипати сіллю, щоб ніхто не впав і нічого собі не зламав, — абсолютно серйозно пояснила старенька.
— Гуляти?! Ти знову виходила на вулицю?! — Олена відчула, як земля тікає з-під ніг від люті. — Я ж тобі чітко, українською мовою сказала: нікуди не виходити без мене! Жодного кроку за поріг! Інакше нарікай на себе!
— Ну мені просто дуже захотілося на свіже повітря і їсти дуже захотілося. Ви ж мені самі заборонили брати продукти з холодильника. От я й подумала, що піду сама в магазин, куплю собі щось. Хотіла Христинку дочекатися, щоб її попросити, але її так довго не було зі школи.
— Я заборонила тобі ховати й псувати їжу, а не їсти її! Досить уже прикидатися дурною і грати цю комедію! — Олена розуміла, що її крик через тонкі стіни панельного будинку чує вже весь під’їзд, але зупинитися вже не могла. Їй здавалося, що мати просто знущається з неї, прикриваючись маскою ангельської невинності.
— Донечко, я ж не навмисно, чесне слово, — тихо плакала старенька.
Злісно заштовхавши залишки врятованих продуктів назад до холодильника, Олена схопила сумку й знову побігла до магазину, на ходу проклинаючи все на світі, свою долю і ці безглузді материнські витівки.
Минуло ще два тижні, але ситуація лише погіршувалася. Дивацтва Ганни Василівни вже виходили за будь-які межі здорового глузду. Після чергового гучного скандалу чоловік Олени, Ігор, поставив питання руба.
— Олено, ти або заплющуєш очі на очевидне, або просто не хочеш бачити правду. У твоєї матері реально проблеми, і це стає небезпечним для нас усіх. Вона ж, чого доброго, колись підпалить квартиру і тоді буде чудово.
— Та все з нею нормально! — нервово відбивалася Олена, ховаючи обличчя в долонях. — Вона просто так робить! Мстить за те, що ми забрали її з рідного села й продали її нерухомість. Там вона була одноосібною господаркою, а тут будує з себе нещасну жертву, щоб змусити мене почуватися винною.
— Мені байдуже, які в неї мотиви! — відрізав чоловік. — Я так більше жити не можу і не буду. Або ти ведеш її до спеціаліста на обстеження, або я збираю свої речі, забираю доньку і йду жити на зйомну квартиру. Обирай.
Опинившись у безвиході перед загрозою розпаду власного шлюбу, Олена була змушена поступитися. Вже за кілька днів вони разом із матір’ю сиділи в кабінеті досвідченого лікаря. Ганна Василівна вкотре образилася на доньку за цей візит, тому сиділа на стільці мовчки, дивлячись у вікно. Після первинного огляду та кількох тестів лікар попросив літню жінку почекати в коридорі, залишившись з Оленою наодинці.
— Ну що там, лікарю? Що з нею не так? Ви змогли зрозуміти причину цієї поведінки? — одразу випалила Олена, сподіваючись почути, що мати просто симулює.
— Я-то все чудово зрозумів, — спокійно відповів лікар, уважно дивлячись на жінку поверх своїх окулярів. — Але мені щиро незрозуміло інше: невже ви та ваша родина не помічали цих очевидних симптомів раніше? Чому ви так затягнули?
— Звичайно помічала, тому я тут! Чоловік каже, що вона з’їхала з глузду. А я впевнена — вона просто грає на моїх нервах, робить усе спеціально, щоб допекти мені! — знову почала заводитися Олена.
— Вона не робить це спеціально, заспокойтеся, — тихо, але дуже серйозно промовив лікар. — У вашої матері проблеми. І ви маєте усвідомити: її стан ніколи не покращиться, далі буде лише гірше.
Олена на секунду замовкла, переварюючи почуте, а потім нервово засміялася.
— Що? Про що ви взагалі говорите? Моїй матері нещодавно виповнилося лише шістдесят чотири років! Вона ще зовсім молода жінка за сучасними мірками! Її однолітки ще на роботах працюють, бігають, дітям фінансово допомагають, онуків виховують. А моя мати лише сидить удома й псує мені життя!
— Це важке старече, — терпляче продовжив спеціаліст, не звертаючи уваги на її емоційний сплеск. — З часом буде гірше. Вона перестане впізнавати вас, власну внучку, забуде своє ім’я і взагалі перестане розуміти, де вона перебуває і що навколо відбувається. І це, на жаль, буває не лише в глибокій старості.
— Та припиніть ви говорити ці дурниці! — Олена підскочила зі стільця, її всю трясло. — Які ще вікові проблеми? Вона все чудово розуміє, кожен свій крок контролює! Вона просто діє мені на нерви, спеціально влаштовує ці пакості, щоб посварити мене з чоловіком і вижити його з квартири. У мене таке враження, що вона просто банально заздрить моєму сімейному щастю!
— Чому ви так налаштовані? Ви ж самі не заперечуєте, що всі ці дивацтва з’явилися раптово і раніше такого не було.
— Тому що вона постійно на мене дується! — кричала Олена, вже не стримуючи себе. — Я забрала її з того занедбаного села до міста, забезпечила комфорт, продала ту розвалюху! А вона замість вдячності просто не хоче зрозуміти, що так усім зручніше! Так, дивацтва з’явилися не так давно. Але характер у неї завжди був не цукор, вона завжди була егоїсткою. А зараз це просто якийсь жах! Плаче, скандалить, ображається через кожну дрібницю. Поводиться як вередлива мала дитина!
— Ви дуже глибоко помиляєтеся, — зітхнув лікар, дивлячись на неї з жалем. — Ваша мати зараз як ніколи потребує вашої підтримки, любові та тепла. За нею дійсно тепер потрібен постійний догляд, як за маленькою дитиною. Її потрібно доглядати, оберігати й просто любити, попри все.
— Та годі вже тиснути на мою жалість! — відрізала Олена, прямуючи до дверей. — Просто випишіть їй якісь заспокійливі, щоб вона більше не чудила, і все на цьому!
— Жодні ліки в цій ситуації вже не допоможуть, зрозумійте це нарешті. Їй залишилося не так багато часу на цьому світі. Подаруйте їй свою увагу, подбайте про неї. Це ж ваша рідна мама, яка дала вам життя!
— Да невже? А про мене хтось подумає в цьому домі?! — розвернулася Олена. — Я важко працюю з ранку до вечора, чоловік вимагає уваги, донька-підліток потребує постійного контролю, щоб дурниць не натворила. І тут ще моя матуся вирішила влаштувати цей щоденний цирк із конями!
— Все зрозуміло. Моя справа — попередити вас про наслідки, — сухо відповів лікар, закриваючи медичну картку.
Коли Олена вже трималася за ручку дверей, він додав наздогін:
— Я б наполегливо не рекомендував вам залишати її саму або випускати з дому. Вона може легко заблукати в трьох соснах або просто забути дорогу назад.
— Зачиню її в кімнаті на замок, нехай сидить там і злиться, скільки їй влізе, — кинула Олена й вийшла з кабінету.
Попри те, що Олена на словах запевняла всіх, ніби не вірить у жодні обстеження, вона не могла не помітити, що після візиту до лікарні мати почала змінюватися ще швидше. Ганна Василівна почала робити вигляд, ніби взагалі не впізнає власну доньку та внучку, постійно плакала й жалілася уявному комусь, що її тижнями тримають голодною. Крім того, вона взагалі перестала митися, чистити зуби й стежити за своєю гігієною.
— Мам, ну зроби з цим щось, застав бабусю нарешті піти в душ! — Христина заходила на кухню, зморщивши ніс від огиди. — Я більше не можу перебувати з нею в одній кімнаті.
— Христю, ну як я можу її силою змусити? Вона ж не маленька дитина, якій три роки. Я їй говорю щодня, а вона мене просто не чує. Каже, що вже милася зранку, і все.
— Тоді купи їй підгузки для дорослих! А ще краще — здай її в якийсь спеціалізований заклад. Я так більше жити не можу, весь мій шкільний одяг просяк цим запахом старості!
Олена бачила, що її мати на очах втрачає залишки розуму, але її гордість і внутрішня образа все ще блокували співчуття. Їй досі здавалося, що це просто така затяжна, продумана роль, у яку мати занадто сильно «загралася», намагаючись її покарати.
Одного дня, коли Ганна Василівна вкотре спробувала потайки поцупити зі столу шматок хліба й понести до своєї кімнати, щоб сховати в подушку, Олена остаточно втратила контроль над собою.
— Мамо, та коли ж ти нарешті припиниш ці свої безглузді знущання?! Скільки можна це терпіти? Все! Наша комедія закінчилася! Ми всі все чудово зрозуміли! Обіцяю тобі: завтра ж я їду в твоє село, знайду покупців, викуплю твою хату назад і відвезу тебе туди! Живи там сама, як хочеш, і мотай нерви своїм сусідкам по городу! Ти з мене за ці пів року всю душу витягла. Я ж чудово бачу, що ти при своєму розумі, ти просто робиш усе це назло нам! І нас ти чудово пам’ятаєш, і всі ці капості прораховуєш. Але ти не на ту напала, я тобі більше не вірю ні на грош!
Ганна Василівна раптово зупинилася посеред кухні, повільно повернула голову й подивилася на Олену абсолютно порожнім, чужим поглядом. Вона сиділа за столом і тривалий час просто дивилася у вікно, де кружляв перший грудневий сніг.
— А ти взагалі хто така? — несподівано запитала мати тихим, абсолютно спокійним і чужим голосом.
— Що?! — Олена аж поперхнулася від обурення. — Давай ти хоч зараз обійдешся без цих своїх театральних номерів. Досить! Аншлаг, завіса, аплодисменти. Завтра ж я вирішую питання з будинком у селі.
— Припини на мене кричати, галаслива жінко! Я тебе взагалі вперше в житті бачу! Хто ти така і за яким правом ти зайшла до моєї хати й господарюєш тут?
Після цих слів Ганна Василівна повільно піднялася й пішла до своєї кімнати, тихо причинивши за собою двері. Олена в повному ступорі опустилася на пуфик у коридорі. У неї більше не було фізичних і моральних сил скандалити чи щось доводити. «Хоче жити сама в селі? Чудово. Нехай живе, мені ж легше буде!» — подумала вона.
— І навіщо мені чекати до завтра? — раптом промайнула думка в голові Олени. — Зателефоную новим господарям її хати прямо зараз, спробую домовитися, можливо, вони погодяться продати її мені назад за ті ж гроші.
Вона витягла з кишені телефон, знайшла потрібний номер і, повністю занурившись у розмову з покупцем, вийшла на сходовий майданчик, щоб у квартирі не було чути її криків. У цей момент, через власну неуважність та емоційну напругу, вона просто забула зачинити вхідні двері на замок, залишивши їх злегка причиненими.
Розмова з новою власницею виявилася абсолютно безглуздою та безрезультатною — жінка навріз відмовилася продавати щойно відремонтований будинок, але пообіцяла скинути контакти сусідів, які теж планували виставити свої ділянки на продаж у цьому ж селі.
По обіді на телефон Олени зателефонував чоловік Ігор і попередив, що вони разом із донькою Христиною вирішили поїхати на вихідні до його батьків у передмістя.
— Оленко, ми побудемо в них до вечора неділі, хоч трохи відпочинемо від цього постійного стресу і твоєї мами. Христина вже просто плаче щодня, не хоче додому повертатися зі школи. Давай після вихідних нарешті якось вирішувати питання з тещею, так далі жити не можна.
— Як вирішувати?! Які ви всі молодці! — зі сльозами в голосі вигукнула Олена. — Зібралися, поїхали, відпочиваєте, а я знову маю все це розгрібати сама в чотирьох стінах! Я б теж, можливо, з радістю поїхала з вами від усього цього кошмару.
— Так у чому проблема? Збирайся і приїзди до нас, батьки будуть лише раді. Хоч трохи розвієшся. Їжі в холодильнику повно, двері в квартирі зачинені, куди твоя мати сама дінеться? Нехай посидить сама, подумає.
— Добре. Заїдь за мною на роботу, я поїду з вами.
— Додому за речами заїжджати будемо?
— Ні, не хочу туди повертатися! Вона сьогодні мені в очі заявила, що взагалі не знає, хто я така, і вимагала, щоб я забралася з її хати, — схлипнула Олена, витираючи туш під очима.
— Оленко, а може, той лікар все ж таки мав рацію? Може, вона дійсно має проблеми і їй потрібна допомога, а не наші крики? — невпевнено запитав чоловік.
— Та нічого він не мав рації! — розізлилася Олена. — Йому просто хотілося виставити мене монстром, присоромити й на жалість надавити! Або просто натякав на хорошу грошову винагороду для нього від мене, а я, бачиш, така недогадлива виявилася й нічого йому в кишеню не сунула!
За два дні, у неділю ввечері, Олена разом із родиною повернулася до міста. Піднявшись на свій поверх, вони з подивом виявили, що вхідні двері до їхньої квартири були злегка причинені, а в коридорі панувала повна тиша. Матері в помешканні не було.
— Ну супер! Вона просто втекла! І що нам тепер робити, куди бігти її шукати?! — в паніці закричала Олена, оббігаючи порожні кімнати.
— Треба негайно починати пошуки, інших варіантів у нас немає, — тихо й серйозно відповів Ігор, оглядаючи замок на дверях. — Ми навіть приблизно не знаємо, в який саме день чи час вона вийшла. Ти перевір, чи всі цінні речі на місці, поки двері дві доби стояли відчиненими для кожного зустрічного.
Олена разом із донькою обійшли всі навколишні двори, опитали підлітків на майданчиках, перевірили місцевий парк і магазини, але Ганни Василівни ніде не було. Чоловік у цей час розмовляв із сусідами по під’їзду, але ніхто нічого підозрілого не бачив. Перші самостійні пошуки не дали жодного результату. Довелося йти до поліції та писати заяву про те, що мами немає.
Лише через добу важкі й виснажливі пошуки закінчилися важкою звісткою. На телефон Олени надійшов дзвінок від слідчого. Голос у слухавці сухо повідомив, що її матір було виявлено на далекій околиці міста, у занедбаній лісосмузі біля траси.
Літня жінка пішла з дому абсолютно босоніж, в одних лише старих капцях і легкому домашньому халаті поверх нічної сорочки. Як Ганна Василівна змогла в такому стані дійти так далеко від дому — залишалося повною загадкою для всіх. Жодних грошей чи документів при собі вона не мала, а пішки в таку даль у лютий мороз нормальна людина просто не пішла б.
Олена більше не чула подальших розсудливих пояснень чи якихось юридичних деталей. У її голові, наче заїжджена платівка, знову і знову прокручувалася лише одна перша фраза, яка повністю зруйнувала її світ: «Вашої матері більше немає».
Олена не тямила себе перестала сприймати навколишній світ, голоси чоловіка та доньки долинали до неї наче крізь товщу води. Як же так сталося? Як вона могла бути настільки черствою, егоїстичною і сліпою до чужого горя? Як вона могла не вірити власній матері, не помічати очевидних речей, ігнорувати попередження досвідченого лікаря і лише без кінця злитися, вимагаючи вдячності?
З її очей в один момент спала та страшна пелена егоїзму й образи, яка затуляла розум увесь цей рік. Вона повільно, втрачаючи сили, сповзла спиною по холодній стіні коридору прямо на підлогу і заридала в голос — так важко, ридала від невимовного, запізнілого каяття, яке тепер палитиме її душу до останнього подиху.
А потім було важке, гнітюче поховання. Мати здавалася такою маленькою, худенькою, крихітною, наче якась забута дитяча іграшка. Олена в розпачі дивилася на це бліде обличчя і досі відмовлялася вірити, що весь це відбувається з ними в реальному житті. Адже ще якихось кілька днів тому її мама була поруч, сиділа на кухні, дивилася у вікно, була живою людиною. А вона, рідна донька, абсолютно не цінувала цього, вважаючи матір своїм головним ворогом і тягарем!
— Мамочко моя рідна! Мамусю, благаю тебе, прости мені, якщо зможеш! Я, лише я одна винна в усьому, що сталося! Яка ж я була дурна, яка егоїстична! Прости мене, дурну! — кричала Олена, падаючи на коліна перед матір’ю.
Але Ганна Василівна більше не могла почути цих запізнілих криків розпачу та сліз своєї дитини. Вона лежала вся така спокійна, умиротворена, з легкою, ледь помітною посмішкою на вустах. Судячи з усього, там, куди пішла її душа, їй нарешті стало так добре, затишно й тепло, як уже дуже давно не було вдома поруч із рідною, але такою сліпою до чужого болю донькою.
Як ви вважаєте, чи можна повністю звинувачувати Олену в тому, що сталося, зважаючи на те, що вона ніколи раніше не стикалася з такою проблемою і щиро вважала поведінку матері звичайною помстою?
Фото ілюстративне.