Київська весна того року була особливо ранньою та ніжною, але на кухні типової «панельки» на Троєщині панувана важка, наелектризована атмосфера.

Вечеря щойно скінчилася. Пані Галина, жінка з втомленими очима та натрудженими руками, ховала залишки недоїденого вінегрету в холодильник.

Молодша донька, Мар’яна, ліниво допивала чай, гортаючи стрічку соцмереж, а старша, Тетяна, стояла біля раковини, механічно витираючи тарілку.

— Мамо, я маю новину. Ми з Михайлом вирішили розписатися, — тихо, але впевнено промовила Тетяна.

Галина завмерла, не зачиняючи дверцята старого, гучного «Дніпра».

— Розписатися? Таню, тільки не кажи мені, що ти про того хлопця з сусіднього під’їзду, Михайла Нестеренка.

— А що не так з Михайлом? — дівчина нарешті підняла очі на матір.

— А що в ньому так? — Галина нарешті закрила холодильник і сперлася на стіл. — Ні освіти вищої, ні квартири власної, ні перспектив. Працює десь на об’єктах, вічно в пилюці. Оце твій ідеал?

— Ми спочатку будемо орендувати житло. У Михайла є професія — він будівельник, закінчив коледж, має розряд. Він руками заробляє, і заробляє чесно.

— Будівельник! — гірко всміхнулася мати. — Це сьогодні він будівельник, а завтра — звичайна роботяга з хворою спиною та вічно брудними руками. Будеш все життя його роби прати та копійки рахувати до зарплати. Ти молода, красива, могла б знайти когось із офісу, солідного, в білій сорочці, з ким не соромно в люди вийти.

— Біла сорочка не завжди означає чисту душу, мамо, — відрізала Тетяна.

Увечері, коли Мар’яна вже пішла у свою кімнату, Галина продовжила «виховну годину»:

— Таню, подивися навколо. Ми живемо втрьох у цій однокімнатці вже десять років. Ви дорослі дівчата, і я хочу, щоб ви вирвалися з цієї злиденності. Кохання в наметі — це гарна казка, але в реальному житті той намет має бути хоча б трикімнатним і в новобудові. Я ж не зі зла тобі це кажу. Пам’ятаєш, як я вам на новорічні свята сукні шила з підфарбованої синькою марлі? Ви бігали щасливі, а мені серце краялося, бо поруч були діти в атласі та мереживі з дорогих крамниць. Я відчувала себе винною, що не можу дати вам того, що мають інші.

— А я пам’ятаю інше, мамо, — м’яко відповіла Тетяна. — Я пам’ятаю, як у другому класі мій костюм «Лісової мавки» визнали найкращим саме тому, що він був унікальним, зробленим твоїми руками. Я ніколи не соромилася. Навпаки, я пишалася тобою.

— Це зараз ти так кажеш. А коли твої діти будуть плакати, бо у всіх однокласників нові айфони, а у них — техніка з комісійних магазинів, ти згадаєш мої слова. Я мріяла, що ви вийдете заміж за заможних чоловіків, будете жити в достатку, і мені на старість спокійніше буде.

— Мамо, яка старість? Тобі всього сорок вісім! Ти ще сама можеш долю зустріти, — спробувала пожартувати донька.

— Сорок вісім, а почуваюся на всі дев’яносто. Я просто втомилася. І за що те весілля справляти? У нас на трьох дві мінімалки, Мар’яні ще вчитися і вчитися. Навіть пристойну сукню тобі купити нізащо.

— А нам не потрібна пишна весільна вечірка, — заспокоїла її Тетяна. — Ми просто розпишемося в четвер. Михайло вже знайшов невеличку квартиру, ми перевеземо речі. Ніяких лімузинів, кульок і натовпу родичів.

— Без сукні? Без фотографій? — Мар’яна, яка почула розмову, розчаровано вигукнула з дверей. — Таню, це ж сором! Я б за такого жебрака ніколи не пішла. Якщо чоловік не може влаштувати свято, то нащо він взагалі треба?

— Я люблю його, — коротко відповіла Тетяна, і в її голосі була така сила, що суперечка вщухла.

Минуло вісім років.

Сьогодні в житті Тетяни та Михайла був особливий день.

Вони стояли посеред порожньої, ще пахнучої фарбою та новою підлогою двокімнатної квартири. Власної.

Попереду — п’ятнадцять років кредиту, але це було їхнє перше справжнє гніздо, де ніхто не міг раптово підняти ціну або попросити з’їхати за тиждень.

За ці роки вони пройшли через справжнє горнило.

Було три переїзди з орендованого житла, були місяці, коли Михайло працював на двох об’єктах без вихідних.

Найбільшою радістю стала поява сина Івасика.

Але були й темні часи: коли Івасику виповнилося півтора року, основна державна допомога скінчилася, а в садок дитину ще не брали.

Тоді Тетяну врятувало її вміння шити, яке вона перейняла від матері.

Вона знайшла невелике ательє, яке шило штори на замовлення.

Господиня дозволила працювати вдома. Тетяна шила ночами, під тихе сопіння сина, втомлювалася до запаморочення, але вони вистояли.

Тепер Івасик у садочку, Михайло став виконробом, а Тетяна відкрила свій невеличкий кабінет з ремонту одягу.

Водночас у Галини була інша радість — молодша донька Мар’яна виходила заміж.

Її вибір мати схвалила без жодних вагань.

Кирило був «перспективним»: мав власну квартиру в престижному районі, солідне авто і працював топменеджером у великій торговельній мережі.

Галина роками відкладала кожну копійку, щоб хоч молодшу доньку видати заміж «по-людськи».

Сукню обрали королівську, хоч і довелося влізти в борги.

Весілля гуляли в дорогому ресторані, який оплатили батьки Кирила.

Після урочистостей молодята полетіли на медовий місяць у Туреччину.

Галина нарешті відчула полегшення. «Ось воно, — думала вона. — Чорна смуга скінчилася.

Тетяна, звісно, живе скромно зі своїм будівельником, але хоч не просять нічого.

А от Мар’янка — моя опора. Кирило — людина ділова, солідна, вони мені на старість допоможуть».

Але доля мала на цей рахунок свої плани.

Під час планового огляду у Галини виявили щось недобре зі здоров’ям.

Фахівці наполягали на терміновому поглибленому обстеженні.

Безкоштовна медицина пропонувала чергу на два місяці вперед, а час грав проти неї.

В приватній клініці все можна було зробити за тиждень, але сума виявилася для Галини непідйомною — майже три її місячних зарплат.

Вона, переступаючи через свою гордість, зателефонувала Мар’яні.

— Донечко, поговори з Кирилом. Може, позичите мені на обстеження? Я з зарплати потім буду потроху віддавати. Боюся час згаяти.

Мар’яна була впевнена, що чоловік допоможе — для їхнього бюджету ця сума не була критичною.

Але Кирило, вислухавши дружину, навіть не відірвався від планшета.

— Мар’яно, давай будемо реалістами. Твоя мати вже немолода. Навіть якщо ми зараз вкладемо ці гроші, де гарантія результату? Я не звик інвестувати в безнадійні проєкти. Віддасть з зарплати? Це смішно. Вона за все життя нічого не відклала, а зараз і поготів не зможе. У нас є пріоритети. Я вже домовився про обмін машини на нову модель, і ми забронювали путівки в Єгипет, на який ти сама так чекала. Нехай лікується через державну поліклініку, ми ж податки платимо.

Мар’яна спробувала заперечити, але Кирило був непохитний: у його світі все вимірювалося доцільністю та вигодою.

Машина була відчутною цінністю, а здоров’я тещі — сумнівним видатком.

Все обстеження та подальше лікування Галини оплатили Тетяна та Михайло.

Вони якраз відклали гроші, щоб облаштувати дитячу кімнату в новій квартирі та купити холодильник.

Дізнавшись про біду, Михайло без вагань забрав гроші з банку.

— Мамо, не переживайте. Меблі почекають. Головне, щоб ви були здорові, — сказав він, передаючи конверт.

Обстеження провели вчасно, маму пролікували.

Галина лежала в лікарняній палаті, дивлячись у вікно, і в її голові відбувався справжній злам.

Вона згадувала, як колись називала Михайла «невдахою» та «роботягою».

А виявилося, що саме цей чоловік, який знає ціну кожній заробленій копійці, виявився найбільш людяним.

Він не рахував рентабельність її життя. Він просто допоміг, бо вважав її своєю родиною.

А Кирило. Кирило таки купив нову машину. І вони з Мар’яною побували в Єгипті.

Повернувшись, донька прийшла провідати матір. Вона з захватом розповідала про блакитну воду, білосніжні пляші та розкішний лайнер, показуючи на смартфоні яскраві фотографії.

Галина дивилася на ці екзотичні краєвиди, на усміхнену доньку в дорогому капелюсі, але чомусь не відчувала ні радості, ні захоплення.

Картинки на екрані здавалися їй такими ж холодними та штучними, як і блискуча біла сорочка її зятя Кирила.

Того вечора, коли Тетяна принесла матері домашнього бульйону, Галина взяла її за руку.

— Пробач мені, доню, — тихо сказала вона. — Я все життя вчила вас шукати достатку, а не людину. Я думала, що щастя — це коли гаманець повний. А виявилося, що щастя — це коли тебе не списують з рахунків, як стару річ, заради нової машини.

Галина зрозуміла: справжній «двоповерховий палац» — це не нерухомість, а та надійна опора, яку здатна дати лише людина з великим серцем, незалежно від того, чи носить вона офісний костюм, чи робочу робу будівельника.

А як ви вважаєте, чи повинна була молодша донька більше наполягати перед чоловіком?

Чи можна виправдати Кирила його «прагматизмом»?

Чому матір так хотіла багатих чоловіків донькам? Бо сама бідно прожила все життя?

Але хіба в багатстві щастя? Та чи може старша донька пробачити матері, що вона так недобре відносилася до її чоловіка і сім’ї?

Фото ілюстративне.