— Мамо, у суботу зранку будь удома. Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин, — Олег поклав ключі на кухонний стіл і так упевнено розгорнув на телефоні план подвір’я, наче господарем тут був саме він. — Дивись: від воріт буде широка доріжка, тут плитка, далі зона для відпочинку. А ці твої грядки треба прибрати. Ну кому зараз потрібні п’ять рядків помідорів?

Сімдесятирічна Марія Степанівна саме діставала з духовки пиріг із яблуками. Вона поставила його на дерев’яну дошку, зняла рукавиці й лише тоді повернулася до сина.

— А мене ти коли збирався запитати?

— Про що?

— Про мою теплицю. Про мої грядки. Про мій двір.

— Мамо, та не починай. Я ж для добра роблю. Скільки можна жити так, наче надворі досі дев’яності? Будинок великий, місце чудове, до Івано-Франківська недалеко. Тут можна так усе облаштувати, що люди милуватимуться.

Його дружина Інна, яка до цього розглядала старий буфет біля стіни, теж озвалася:

— І кухню треба оновити. Оці шафки вже давно своє відслужили. Ми бачили дуже гарний світлий гарнітур. А замість великого столу можна поставити острівець.

Марія Степанівна провела долонею по стільниці.

— Цей стіл ваш тато сам зробив.

— От тому ти й тримаєшся за кожну стару річ, — невдоволено відповів Олег. — Мамо, треба рухатися вперед.

— Рухайся. Хто тобі заважає?

— Та я про цей будинок!

— А я про твій. У тебе є квартира в місті. Там і рухай усе, що хочеш.

Олег відклав телефон.

— Ти серйозно?

— Цілком.

Двері в коридорі відчинилися, і до кухні зайшла молодша донька Марії — Соломія. Вона приїхала після роботи з Коломиї, привезла матері продукти й два пакети землі для вазонів.

— О, усі в зборі. А я думаю, чия машина так стала біля хвіртки, що мені довелося боком проходити. Олеже, посунь її потім, будь ласка.

— Тобі тільки машина заважає? — фиркнув брат. — Ми тут важливі речі вирішуємо.

— Які?

— Будемо двір переробляти.

Соломія глянула на матір.

— Мамо, ти захотіла?

— От і я щойно дізналася, чого я захотіла.

Соломія повільно поставила пакети на підлогу.

— Олеже, якщо мама не погодилася, про що тоді мова?

— Тебе взагалі ніхто не питав.

— А маму, бачу, теж.

Інна поправила волосся.

— Соломіє, не треба одразу робити суперечку. Ми хочемо привести все до ладу. Олег — син. Колись цей будинок усе одно залишиться дітям.

Марія Степанівна випросталася.

— Я ще тут живу.

— Мамо, ніхто тебе нікуди не жене, — Олег розвів руками. — Ти матимеш свою кімнату, кухню. Просто великим господарством треба займатися.

— Я ним і займаюся.

— До певного часу.

Марія подивилася на сина так уважно, що він замовк.

— Ти пам’ятаєш, звідки у вас з Інною квартира?

— До чого це зараз?

— До того, що свою частину допомоги ти вже отримав. Я продала квартиру, яку багато років здавала, додала заощадження й дала вам гроші на перший внесок. Тоді ти обіймав мене на цьому самому місці й казав: «Мамо, більше нічого в тебе не проситиму».

— Я не прошу грошей.

— Ти хочеш мій будинок.

— Не зараз же!

— А коли?

Олег підвівся.

— Добре. Суботу скасовувати не буду. Приїду — тоді ще поговоримо.

— Ніхто сюди не заїде.

— Побачимо.

— Побачимо, — спокійно повторила Марія.

Коли Олег з Інною поїхали, Соломія поставила чайник і сіла біля матері.

— Мамо, він давно таке говорить?

— Уже кілька місяців.

— Чому мені не сказала?

— А що ти зробиш? Ви брат і сестра. Не хочу ставити вас один проти одного.

— Він сам чудово з цим справляється.

Марія відрізала два шматки пирога.

— Їж. Ти після роботи.

— Не переводь розмову.

— Соломійко, я все вирішу.

— Тільки не підписуй нічого, що він принесе.

Марія раптом усміхнулася.

— Доню, ти думаєш, твоя мама зовсім нічого не розуміє?

Соломія взяла її за руку.

— Я думаю, що ти любиш його й через це можеш поступитися там, де не треба.

Марія нічого не відповіла. Вона лише подивилася у вікно на стару яблуню, під якою багато років тому її чоловік поставив лавку. Олег не знав одного. Мати вже давно зробила те, що вважала правильним.

У суботу ніякі майстри не приїхали. Соломія зранку поставила свою машину просто перед воротами й чекала брата. Олег з’явився близько десятої.

— Це що за вистава?

— Яка?

— Забери машину.

— Не можу. Мама попросила допомогти яблука перебрати.

— Соломіє, не дратуй мене.

— А ти не командуй у чужому дворі.

Олег зайшов до хати.

— Мамо, через твою доньку люди розвернулися й поїхали.

— Я сама їм сказала не їхати.

— Ти дзвонила моїм майстрам?

— Так.

— Звідки номер узяла?

— Ти вчора залишив на столі папірець.

Олег кілька секунд дивився на матір.

— Добре. Тоді інакше. Оформи будинок на мене, і я вже сам вирішуватиму.

— Не оформлю.

— Чому?

— Бо не хочу.

— Я твій син!

— Я пам’ятаю.

— А кому ти його залишиш? Соломії?

Марія не відповіла. Олег засміявся.

— От воно що! Тепер усе зрозуміло. Вона тобі тут чай возить, продукти носить, квіточки пересаджує, а сама, виходить, уже на будинок дивиться?

Соломія, яка саме зайшла з веранди, поставила кошик яблук на підлогу.

— Повтори.

— Чула.

— Я ніколи в мами нічого не просила.

— Бо розумна. Навіщо просити, коли можна тихенько сидіти поруч і чекати?

Марія різко встала.

— Досить. У моєму домі ви через майно сваритися не будете.

— То скажи прямо: кому будинок?

— Мені.

— Поки що!

Марія мовчки відчинила двері.

— Іди додому, Олеже.

— Мамо…

— Іди.

Він поїхав.

Минуло два місяці.

Наприкінці листопада Марія одного ранку невдало потягнула важку коробку з комори й після того кілька днів ледве давала собі раду по господарству. Вона не хотіла турбувати дітей, та Соломія почула по телефону, що мати говорить тихіше, і ввечері приїхала.

— Чому мовчала?

— Та минеться.

— А продукти?

— Є ще.

Соломія відкрила холодильник.

— Мамо, тут молоко, три яйця й половина банки варення.

— Крупа є.

— Все. Я залишаюся до понеділка.

— У тебе робота.

— Я домовилася.

Соломія прибрала в хаті, принесла дрова, приготувала їжу на кілька днів, випрала постіль. Увечері вони сиділи на кухні, і Марія раптом сказала:

— Олег сьогодні телефонував.

— І?

— Сказав, що заїде завтра.

— Провідати?

Марія помовчала.

— Не знаю.

Наступного дня син приїхав із великою папкою.

— Мамо, як ти?

— Уже краще.

— Добре. Тоді маю пропозицію.

Соломія, яка мила чашки, навіть не повернулася. Олег дістав папери.

— Я хочу відкрити невелику майстерню. Є партнер. Потрібні кошти. Якщо будинок буде оформлений на мене, зможу використати його як забезпечення для фінансування.

Марія повільно відсунула папери.

— Ти приїхав до мене чи до будинку?

— Не починай.

— Я запитала.

— І до тебе теж.

— Тоді привіз би хліба.

Олег глянув на стіл.

— У вас є.

— Бо Соломія привезла.

— Знову вона!

— Не кричи.

— Мамо, ти сама все робиш так, щоб я виглядав поганим! Я хочу розвиватися, заробляти, забезпечувати дітей. А ти сидиш у величезній хаті сама й тримаєшся за неї.

Марія повільно підвелася.

— Я тримаюся не за стіни. Я тримаюся за право вирішувати, що робити зі своїм.

— Я ж не чужий!

— Саме тому мені так боляче це чути.

Олег зібрав папери.

— Наступного разу приїду, коли ти будеш готова нормально говорити.

— Приїдь без папки. Тоді поговоримо.

Він грюкнув дверима. Соломія витерла руки рушником.

— Мамо…

— Не треба. Постав чайник.

— Ти плачеш?

— Цибуля очі пече.

— Яка цибуля? Ми чай робимо.

Марія засміялася крізь сльози.

— От бачиш, уже й вигадати нічого нормально не можу.

Соломія обійняла її.

— Не віддавай йому дім лише через те, що боїшся втратити сина.

Марія притулилася до доньки.

— Я його вже не віддам.

За два тижні Олег приїхав з Інною та її батьками. Марія саме накривала на стіл до обіду, а Соломія розкладала у коморі банки з консервацією.

До кухні першою зайшла Інна.

— Маріє Степанівно, ми вирішили все владнати спокійно. Без зайвих суперечок.

— Дуже добре. Чаю будете?

— Не до чаю зараз, — озвався Олег.

За ним увійшов Іннин батько, Богдан Михайлович.

— Маріє Степанівно, ви не подумайте нічого поганого. Молодим треба допомагати. Ми зі свого боку теж готові вкласти кошти. Але вкладати їх у чуже майно ніхто не буде.

— А хто вас просив вкладати?

Чоловік розгубився.

— Олег казав, що ви погодилися передати йому будинок.

Марія перевела погляд на сина.

— Казав?

— Мамо, я казав, що ми домовляємося.

— Ми не домовлялися.

Інна зітхнула.

— Маріє Степанівно, Олег єдиний син. Кому ще має залишитися батьківський дім?

Із коридору зайшла Соломія.

— Цікаве запитання. А донька вже до родини не належить?

— Я не це мала на увазі.

— А прозвучало саме так.

Олег дістав документи.

— Все. Досить. Мамо, тут звичайний договір. Ти залишаєшся жити тут стільки, скільки хочеш. Для тебе нічого не зміниться.

Марія навіть не глянула на папери.

— Забери.

— Прочитай хоча б!

— Не треба.

— Чому ти така вперта?

— Бо навчилася.

— Мамо, підпиши, і закриємо цю тему.

— Не можу.

— Що значить «не можу»?

Марія сіла біля столу.

— Саме те й значить.

Олег нахилився до неї.

— Тобі ручку дати?

— Вона не допоможе.

— Мамо!

Марія відкрила шухляду старого буфета й дістала зелену папку.

— Ось. Подивися.

Олег узяв її, відкрив першу сторінку, пробіг очима кілька рядків і раптом замовк.

— Що це?

— Документи.

— Я бачу! Чому тут ім’я Соломії?

Сестра теж здивувалася.

— Мамо, що ти зробила?

Марія спокійно склала руки на столі.

— Півтора року тому я передала будинок Соломії.

— Півтора року?!

— Так.

Олег різко перегорнув сторінку.

— І ти мовчала?

— А навіщо мала розповідати? Ти ж не питав, як я хочу розпорядитися своїм майном. Ти тільки повідомляв, що тут зробиш.

— Соломія тебе вмовила!

— Вона про це дізналася зараз.

Соломія стояла біля дверей і не могла вимовити слова.

— Мамо, навіщо?

— Бо хотіла бути спокійною. У документах усе оформлено так, щоб я жила тут і користувалася домом. А ти, доню, пообіцяла мені колись одну річ, навіть не знаючи про моє рішення.

— Яку?

— Що ніколи не дозволиш нікому мене звідси виселити.

Олег кинув папку на стіл.

— А я, виходить, хто?

— Мій син.

— Дуже зручно! Квартиру мені допомогла купити й тепер будеш усе життя цим дорікати?

— Ніколи не дорікала.

— А хату їй!

— Так.

— За що?

Марія подивилася на нього.

— Не «за що». Я не роздавала нагороди. Я вирішувала, кому можу довірити місце, у якому хочу спокійно жити.

— А мені не довіряєш?

— Ти хотів закласти мій дім заради своєї справи.

— Я все повернув би!

— Можливо. А можливо, ні. Я не хочу перевіряти це власною стріхою.

Богдан Михайлович кашлянув.

— Олеже, ти казав зовсім інше.

— Не втручайтеся!

— Я якраз через тебе сюди приїхав. Ти сказав, що питання майже вирішене.

Інна подивилася на чоловіка.

— Ти мені теж казав, що мама погодилася.

— Та яка тепер різниця?!

— Велика.

Олег повернувся до матері.

— Тобто все? Ти вже все вирішила?

— Так.

— І мені нічого?

— У тебе є квартира, сім’я, робота. А головне — у тебе є мати. Була б охота бачити в мені саме матір, а не квадратні метри.

— Не перекручуй!

— Я нічого не перекручую. Коли мені було важко самій по господарству, ти приїхав із паперами. Соломія приїхала із сумками продуктів. Я нікого не просила проходити випробування. Ви самі показали, хто з чим приходить.

Соломія підійшла до столу.

— Мамо, я не хочу, щоб через мене ви перестали спілкуватися. Якщо треба, можемо все переглянути.

— Ні.

— Але це ваш син.

— Саме тому я хочу, щоб він приходив до мене не за будинком.

Олег мовчки взяв куртку.

— Зрозуміло.

— Олеже, — покликала мати.

Він зупинився.

— Я тебе люблю. І це не змінилося.

— Дуже дивна любов.

— Любов не вимірюється площею будинку.

— Можеш тепер розповідати це Соломії.

Він вийшов. Інна поспішила слідом. Її батьки чемно попрощалися й теж поїхали. У хаті стало тихо. Соломія сіла навпроти матері.

— Чому ти мені не сказала?

— Боялася, що відмовишся.

— Звісно, відмовилася б!

— От тому й не сказала.

— Мамо!

— Що «мамо»? Я теж іноді можу бути хитра.

Соломія не витримала й усміхнулася.

— І що мені тепер із тобою робити?

— Чай налий.

— Оце весь твій план?

— Ні. Навесні теплицю треба полагодити.

— Мамо, тільки не кажи, що знову посадиш сорок кущів помідорів.

— Тридцять.

— Двадцять.

— Двадцять п’ять.

— Домовилися.

Марія взяла чашку й раптом подивилася на доньку.

— Тільки одне пообіцяй.

— Що?

— Якщо Олег колись прийде просто так, без паперів, без планів на двір і без розмов про майно, ти його впустиш.

Соломія мовчала кілька секунд.

— Це твій дім, мамо. Поки ти тут, вирішуєш ти.

— От за це я тобі й довірилася.

Через місяць Олег матері не телефонував. На Різдво Марія сама набрала його номер. Він відповів не одразу.

— Так?

— Сину, я кутю зробила. Приїдете?

— Не знаю.

— Я не про будинок телефоную.

— А про що?

— Про тебе. Інну. Дітей. Хочу вас побачити.

Олег довго мовчав.

— Подумаю.

— Добре.

— І ти не передумаєш?

Марія зрозуміла, про що він.

— Ні.

— Тоді навіщо мені їхати?

— Якщо ти сам не знаєш відповіді, я за тебе її не знайду.

Вона завершила розмову.

Увечері Соломія привезла продукти й почала накривати стіл.

— Олег буде?

— Не знаю.

— Ти дзвонила?

— Дзвонила.

— І?

Марія поправила вишитий рушник біля образів.

— Сказала, що двері відчинені. Далі його рішення.

За вікном повільно сипав сніг. Біля старої яблуні стояла та сама лавка. Теплиця залишилася на місці. На кухні пахло випічкою, а на столі стояло чотири зайві тарілки — для Олега, Інни та дітей. О дев’ятій вечора у дворі спалахнуло світло автомобільних фар. Соломія підійшла до вікна.

— Мамо…

Марія не побігла до дверей. Вона лише поправила скатертину. За хвилину пролунав дзвінок. На порозі стояв Олег із родиною. Без папки. Без креслень. Без майстрів. У руках він тримав великий пакет із мандаринами.

— Можна?

Марія відступила від дверей.

— Заходьте. Діти, швидше до хати, бо холодно.

Олег зайшов останнім.

— Мамо…

— Сьогодні не будемо.

— Я тільки хотів сказати…

— Якщо про хату — не треба.

— Не про хату.

Марія подивилася на нього.

— Тоді кажи.

Олег зняв куртку й повісив її біля дверей.

— Я скучив.

Марія нічого не відповіла. Поставила перед сином тарілку й посунула до нього миску з кутею. Будинок вона йому не повернула. Свого рішення не змінила. Але місце за родинним столом залишила. І теплицю навесні теж ніхто не прибрав.

А як вважаєте ви: чи правильно зробила Марія, коли завчасно передала будинок доньці, яка була поруч і нічого не вимагала? Чи мав Олег право сподіватися на батьківську хату лише тому, що він син? І чи варто матері після всього зберігати стосунки з ним, якщо він усе-таки зміг прийти до неї без документів і розмов про майно? Що б ви порадили цій родині?

Фото ілюстративне.