На кухні старої львівської кам’яниці пахло чебрецем та свіжоспеченим житнім хлібом.

Софія Петрівна, жінка з тонкими рисами обличчя та передчасно сивим волоссям, повільно помішувала борщ у великій емальованій каструлі.

Пара від страви піднімалася до стелі, де по кутах уже давно почала облуплюватися ліпнина.

— Мамо, ти знову ігноруєш ліки! Скільки можна повторювати? Твій тиск — це не іграшки! — Ярина влетіла в кухню, наче вихор, розмахуючи шкіряною сумочкою.

Вона демонстративно схопила зі столу краплі і дала їх матері.

Софія Петрівна лише втомлено зітхнула.

Вона звикла до такого тону доньки, хоча в ньому завжди було більше роздратування, ніж справжньої турботи.

— Та пам’ятаю я, доню, просто закрутилася біля плити, — лагідно відповіла жінка.

— Закрутилася вона! — Ярина всілася на стілець і почала прискіпливо оглядати кухню. — Подивися на ці стіни! Тут же грибок скоро заведеться. Труби гудуть, вікна пропускають такий протяг, що взимку хоч кожух у хаті носи. Мамо, ти взагалі розумієш, що ця квартира тягне з тебе всі соки? Комуналка за центр міста — це ж половина твоєї пенсії!

Софія Петрівна промовчала.

Вона знала, що пенсії в чотири тисячі гривень ледь вистачає на аптеку та хліб.

Але ця квартира була її фортецею, місцем, де вона прожила сорок років, виростила дітей, поховала чоловіка.

— Ми тут з Арсеном радилися, — голос Ярини став несподівано медовим. — Ти переїдеш до нас. У нас нова трикімнатна на Сихові, там ліфт працює як годинник, консьєрж, індивідуальне опалення. А цю квартиру ми здамо в оренду. Ти ж знаєш, зараз у центрі Львова житло на вагу золота. Матимеш щомісяця додаткові десять-п’ятнадцять тисяч до пенсії. Хіба це погано?

Софія Петрівна нахмурилася.

Пропозиція звула логічно, але серце чомусь стислося від незрозумілої тривоги.

Через кілька днів Ярина знову була на порозі, але цього разу вона прийшла не сама.

Її чоловік, Арсен, людина з жорстким поглядом і діловою хваткою, стояв поруч із папкою документів.

— Мамо, щоб усе було законно і нам не довелося щоразу бігати за твоїм підписом для оренди, треба оформити дарчу, — Арсен розклав папери на столі. — Так простіше. Ярина стане власницею, сама займатиметься податками, договорами, ремонтом. А ти просто житимеш у шоколаді.

— Дарчу? — перепитала Софія Петрівна. — Але ж тоді квартира вже не належатиме мені.

— Мамо, ну що за старі забобони? — Ярина театрально закотила очі. — Ми ж твої діти! Хіба ми тобі вороги? Це просто юридична формальність, щоб полегшити тобі життя. Ти ж бачиш, як тобі важко ходити по інстанціях. А я все зроблю сама.

Софія Петрівна згадала про сина.

— А як же Остап? Вони ж теж мають право.

— Остап? — Арсен засміявся, і цей сміх був неприємним. — Остап приїздить раз на рік, посидить годину і біжить назад. Йому до твоїх проблем діла немає. А Ярина тут, вона щодня біля тебе. Хіба це не справедливо?

У нотаріальній конторі було душно.

Софія Петрівна погано чула, що говорив нотаріус — юридичні терміни зливалися в суцільний гул.

Вона дивилася на Ярину, яка ободряюче стискала її руку.

«Для твого ж блага, мамочку», — шепотіла донька.

Рука тремтіла, але підпис було поставлено.

Того дня Софія Петрівна офіційно перестала бути власницею своєї оселі.

Переїзд запланували на наступні вихідні.

Софія Петрівна почала пакувати речі — старі фотоальбоми, улюблену кришталеву вазу, книги. Ярина допомагала, але якось поспіхом, постійно повторюючи:

«Це старе сміття не бери, у нас усе нове, сучасне».

У п’ятницю ввечері Софія Петрівна вирішила занести доньці сумку з літніми речами, щоб звільнити місце в машині.

Двері у квартирі Ярини були прочинені — мабуть, Арсен забув замкнути, коли заносив продукти. Жінка вже хотіла гукнути доньку, але почула голоси з кухні.

— Арсене, риелтор сказав, що за квартиру в такому районі дадуть мінімум шістдесят тисяч доларів, — голос Ярини звучав не просто бадьоро, а переможно. — Уявляєш? Ми нарешті закриємо кредит за твій бізнес і ще на машину Нестору вистачить.

— А стара? — грубо спитав Арсен. — Куди ми її дінемо? Трикімнатна не гумова, вона мені там заважатиме.

— Та не переймайся, — відмахнулася Ярина. — Поживе в нас місяць-другий, поки документи на продаж готуються. А потім. Ну, знайдемо їй якийсь будиночок у селі. Скажемо, що так для здоров’я краще — свіже повітря, кози, спокій. Вона ж довірлива, повірить. Головне, що дарча вже в кишені, і вона нічого не доведе.

Софія Петрівна відчула, як холодний піт проступив на лобі.

Світ навколо похитнувся.

Вона безшумно вийшла з під’їзду, мало не впавши на сходах.

Обманули. Рідна людина, її дівчинка, яку вона пеленала, якій співала колискові, — обміняла матір на залізну бляшанку з колесами.

Наступного ранку Ярина прийшла за речами.

Вона була в доброму гуморі, навіть наспівувала якусь мелодію.

— Ну що, мамо, готова до нового життя? — спитала вона, витягуючи коробку зі стрічками.

— Готова, Ярино, — тихо відповіла Софія Петрівна, дивлячись доньці прямо в очі. — Тільки не до вашого з Арсеном плану. Я чула все. Про шістдесят тисяч доларів, про будиночок у селі і про те, що я тобі «стара», яка заважає.

Ярина зблідла.

Її обличчя на мить перетворилося на маску розгубленості, яка швидко змінилася на маску гніву.

— Та ти все неправильно зрозуміла! — закричала вона. — Ми просто обговорювали варіанти! Ми ж про тебе дбаємо!

— Дбаєте? — Софія Петрівна вперше за багато років підвищила голос. — Ти виманила в мене квартиру, щоб покрити борги свого чоловіка! Геть звідси, Ярино. Зараз же.

— Куди геть? — Ярина підняла голову, і в її погляді з’явилася небезпечна крижана впевненість. — Мамо, ти забула? Ця квартира — моя. Юридично. Я можу викликати поліцію і виставити тебе за поріг прямо зараз. Через тиждень сюди прийдуть покупці на огляд. Тож збирай речі і не роби сцен.

Коли двері захлопнулися, Софія Петрівна опустилася на стілець.

Її руки тремтіли. Вона набрала номер Остапа.

— Сину, допоможи.

Остап прилетів першим же потягом. Він не був багатим, але був людиною честі.

Разом із ним прийшла сусідка Софії Петрівни, пані Стефанія, яка чула скандали Ярини через тонкі стіни кам’яниці.

— Мамо, ми так цього не залишимо, — твердо сказав Остап. — Це шахрайство.

Судовий процес тривав майже чотири місяці.

Ярина та Арсен найняли дорогого адвоката.

— Вона не усвідомлювала своїх дій! — кричав захисник Ярини. — А тепер, під впливом сина, хоче забрати подарунок назад!

Але Софія Петрівна була готова.

На засіданні виступила пані Стефанія.

— Я чула, як Арсен казав Софії Петрівні вивезти її в село, якщо вона не замовкне! — заявила сусідка. — І як Ярина казала, що мати їй більше не потрібна після підпису.

Головним доказом став запис розмови, який Остап зміг зробити, коли Ярина вкотре прийшла вимагати ключі.

На записі вона відкрито визнавала, що обманула матір заради грошей.

Суддя, сива жінка з проникливим поглядом, довго вивчала матеріали справи.

Вона бачила перед собою зломлену, але не скорену жінку, і жадібну доньку, яка навіть у залі суду не виявляла жодного розкаяння.

— Договір дарування визнати недійсним. Право власності повернути Софії Петрівні.

Ярина вибігла із залу суду, навіть не озирнувшись на матір.

Вона втратила не лише квартиру, а й останню нитку, що пов’язувала її з рідним домом.

Софія Петрівна повернулася до своєї кам’яниці.

Остап допоміг їй зробити косметичний ремонт — не такий розкішний, як хотіла Ярина, але теплий і світлий.

Вони поміняли труби і встановили нові вікна, щоб більше ніякий протяг не тривожив жінку зимовими вечорами.

— Мамо, ти впевнена, що хочеш залишитися тут сама? — спитав Остап перед від’їздом.

— Я не сама, сину, — посміхнулася Софія Петрівна. — У мене є моя гідність. І є ти.

Того вечора Софія Петрівна знову варила борщ.

Тепер вона робила це не тому, що на неї кричали, а тому, що хотіла жити — довго і вільно у своєму власному домі.

Чому діти хочуть дарчу при живих батьках? Що їх спонукає до такого поспіху?

Ви вірите, що це з добрих намірів?

Хіба якщо діти люблять батьків то вони не зможуть дочекатися заповіту? Для чого так поспішати?

Чи ситуації в житті бувають різні?

Фото ілюстративне.