Мамо, ти мене зрадила! — ці слова я почула від доньки й не могла повірити власним вухам.

Зрада?

Я, яка носила її дев’ять місяців, яка залишилась одна після того, як не стало чоловіка, яка тягнула все на собі й допомагала, чим могла.

І тепер моє єдине бажання — не бути самотньою — стало для Лізи, моєї єдиної доньки, справжньою зрадою?

Ввечері я сиділа на кухні, п’ючи чай, і дивилася на фотографію в рамці.

На ній були я, моя донька, Ліза, і її чоловік, Олексій.

Це фото було зроблене на їхньому весіллі, і ми всі були такі щасливі.

Ліза вийшла заміж в іншому місті, і рік тому подарувала мені онука, Артема.

Я завжди була з нею як подруга. Ми ділилися секретами, радилися одна з одною, і я завжди була поруч.

Сім років тому не стало чоловіка, батька Лізи.

Це було важко, але я знайшла в собі сили жити далі.

Мені ще немає 50 років, і я відчувала, що я ще молода жінка, яка має право на своє жіноче щастя.

Я зустріла чоловіка, Олега.

Ми багато спілкувалися, здавалося стали спорідненими душами. Згодом ми стали жити разом.

Перший час, влітку, коли я була у відпустці, я постійно їздила до Лізи.

Я допомагала їй, чим тільки могла: готувала їсти, прибирала, гуляла з онуком.

І, коли я зустріла своє власне щастя, то думала, що вона буде щаслива і за мене. Але я помилялася.

Одного разу, коли я була у неї в гостях, ми сиділи на кухні, і вона запитала:

— Мамо, а хто цей чоловік, з яким ти живеш?

— Це Олег, моя споріднена душа, — відповіла я. — Ми з ним живемо разом.

— Я не хочу, щоб він жив у тебе, — сказала вона.

— Чому? — запитала я.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Просто не хочу. Я хочу, щоб ти жила сама, мені здається, що він зайва людина в твоєму житті, мені він чомусь не подобається здається, що він недобрий.

Я не знала, що відповісти. Я була здивована, розгублена і розчарована водночас, адже я ніколи не думала, що донька не стане на мій бік, не подумає про мене, як це постійно все життя бути одній. У неї є своя сім’я, вона мене не розуміє, живе собі щасливе життя і хоче, щоб я сама вдома сиділа, бо, бачте, вона гадає, що так буде краще для мене лише.

І якось поступово вона розгнівалася на мене, стала звинувачувати, що я не допомагаю виховувати онука.

— Ти мене покинула! — казала вона по телефону. — Ти мене зрадила!

— Лізо, — відповідала я. — Я ж допомагала тобі! Я ж приїжджала!

— Ти приїжджала, — казала вона, — але ти мене не розумієш. Тобі легко говорити, ти ж не сидиш 24 години з дитиною.

Я сама була мамою, і розумію, що їй дуже важко.

Але я не могла зрозуміти, чому вона так реагує.

Раніше донька мені нічого подібного не говорила, не докоряла ніколи, але коли в моєму житті з’явився Олег – її наче підмінили.

Я ж маю право на своє життя. Я ж маю право на своє особисте щастя.

З кожним днем ​​гірше і гірше, зараз і їздити мені до них заборонила.

Ні фото, ні відео онука не присилає. Якесь замкнуте коло.

Я телефонувала їй, але вона не відповідала. Я писала їй, але вона не відповідала.

Я не знала, що робити. Я не знала, як мені з нею поговорити.

Я не знала, як мені пояснити, що я її люблю, що я її не покинула, але теж хочу бути щасливою.

Якось я вирішила поговорити з її чоловіком, Олексієм.

— Олексію, — сказала я. — Що сталося? Чому Ліза на мене так злиться?

— Я не знаю, — відповів він. — Я не можу її зрозуміти.

— Ти ж бачиш, що я її люблю, — сказала я. — Ти ж бачиш, що я її не покинула.

— Я бачу, — відповів він. — Але вона думає інакше.

Я не могла знайти вихід. Я не могла зрозуміти, що відбувається.

Я сиділа вдома, і мені було дуже важко. Я сумувала за онуком, за Лізою, за нашими стосунками.

Вона хоче, щоб я жила сама і всю себе присвячувала її сім’ї і дитині.

— Мамо, — казала вона. — Ти повинна бути поруч, я звикла, що завжди можу розраховувати на тебе, бо мені важко одній.

— Я ж поруч, — відповідала я. — Я ж телефоную тобі.

— Ти повинна бути поруч, — казала вона, — але ти не поруч. Ти з іншим чоловіком вже створила сім’ю.

Я не могла знайти слів.

Я не могла зрозуміти, чому вона так відноситися стала до мене. Я не могла зрозуміти, чому вона так ображається на мене, адже я щаслива була б, якби не докори власної доньки.

Я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені бути. Я не розумію, чому донька так реагує.

Я ж теж ще молода жінка і маю право на своє жіноче щастя.

Чи є хтось, у кого була подібна ситуація? Що мені робити?

Як мені знайти вихід з цього замкнутого кола?

Як мені пояснити дочці, що я її люблю, але я маю право на своє життя?

Я хочу запитати у вас, люди, чи правильно я вчинила, що знайшла собі чоловіка? Чи я дійсно винна, що не хочу бути самотньою?

Я сиджу в темній кухні, дивлюся на фотографію, де ми всі щасливі, і в думках розмовляю з нею.

“Лізо, доню, я тебе люблю. Я не вибирала між тобою й Олегом. Я просто вибрала щасливе для себе життя. Я хочу бути поряд, але не як тінь у твоєму домі, а як мама, яка має право на радість”.

Може, колись вона це зрозуміє. Чи справді материнське щастя для дітей вимірюється самотністю?

Чи я маю право на своє жіноче щастя, навіть, якщо донька відвернеться від мене? Але чому?

Фото ілюстративне.