— Мамо, тільки не пакуй мені з собою ті котлети у контейнер! Світлана знову почне допитуватися, і знову спалахне сварка, ти ж її знаєш, — Тарас ледь помітно притримав зморшкувату руку матері над пластиковою коробочкою і стурбовано глянув на вхідні двері, ніби дружина могла якимось дивом матеріалізуватися на порозі за секунду.

Олена Петрівна повільно опустила столову ложку на стіл. На маленькій затишній кухні ще густо пахло смаженою цибулею та свіжим домашнім хлібом, дорослий син сидів перед порожньою тарілкою, а їй раптом стало так соромно за власні котлети, за цей пластиковий контейнер, і за те, що вона з такою дитячою радістю зустріла його візит.

— А чого вона почне? Ми ж просто вечеряємо, — Олена намагалася надати своєму голосу максимально байдужого і буденного тону, але кришка ніяк не хотіла закриватися рівно: край постійно чіплявся за паперову серветку.

Тарас важко зітхнув і втомлено потер пальцями перенісся.

— Мам, ну ти ж розумієш. Вона чомусь упевнена, що я бігаю до тебе виключно скаржитися на наше спільне життя. До неї ніяк не дійде проста річ: я приходжу просто тому, що хочу нормально поїсти домашньої їжі.

Йому було вже тридцять два роки. Він працював старшим майстром у великому автомобільному сервісі, міг із заплющеними очима перебрати складний двигун чи розібрати чужий гаджет так, що після складання не лишалося жодного зайвого гвинтика, але зварити собі звичайнісінький бульйон чомусь вважалося для нього завданням космічної складності.

Олена Петрівна чудово знала цю його особливість і все одно щоразу, ледь син переступав поріг її квартири, одразу ж починала метушитися біля плити, намагаючись догодити.

Поки підігрівалася їжа, вона не зводила з нього очей: чи не схуд за останній тиждень, чи немає під очима темних кіл від втоми, чи не сталося чогось поганого на роботі.

Після того, як чоловіка не стало, у неї залишилося занадто багато вільного часу і занадто багато нічим не заповненої тривоги.

Тарас одружився зі Світланою менш ніж рік тому. На їхньому скромному весіллі наречена майже не торкалася їжі і весь час нервово смикала манжети своєї світлої сукні, немов боялася посадити на неї хоча б одну випадкову пляму.

Коли запрошений фотограф попросив родичів зібратися разом для спільного знімка, з її боку підійшла лише колишня вихователька з дитячого будинку — тендітна літня жінка з величезною дорожньою сумкою, з якої стирчав яскравий подарунковий пакет.

Згодом Олена Петрівна ще довго згадувала у тиші вечорів, як самотньо Світлана стояла серед їхніх численних родичів, двоюрідних братів та сусідів.

Усі навколо обіймалися, сміялися, голосно сперечалися, хто де стоятиме, а дівчина просто мовчки чекала, поки хтось увічливо вкаже їй хоч якесь місце.

Про те, що Світлана виросла без батьків, Тарас попереджав заздалегідь. Тоді мати промовчала, хоча в глибині душі майнула тривожна думка: невідомо, яка генетика закладена, які звички чи риси характеру передалися людині, котра не знала родинного тепла.

Тепер їй було неймовірно соромно за той ранковий сумнів. Жодної чужої чи небезпечної людини перед нею не було — перед нею стояла доросла, самостійна дівчина, яка сама закінчила коледж, влаштувалася працювати адміністратором у велику компанію і звикла розраховувати виключно на власні сили.

Молоде подружжя оселилося у власній квартирі Світлани, яку вона отримала за державною програмою.

До весілля дівчина вже встигла навести там лад: придбала зручний диван, повісила гарні штори, власноруч перефарбувала старий дерев’яний стіл.

Олена Петрівна принесла їм у подарунок якісну сковорідку та комплект м’яких махрових рушників.

Світлана дякувала так насторожено і стримано, начебто ці скромні подарунки були прихованим авансом за якісь майбутні непідйомні зобов’язання.

Свекруха одразу вирішила для себе ні в якому разі не нав’язуватися. Вона не називала її донечкою, не розпитувала про минуле, не давала непроханих порад щодо побуту.

Лише одного разу, коли молода жінка якось поскаржилася на зіпсочену вечерю через пригорілу гречку, Олена Петрівна лагідно запропонувала показати кілька простих кулінарних секретів.

— У вас, мабуть, усе виходить само собою з самого дитинства, — зітхнула тоді дівчина, ховаючи обпечений палець у долоні. — А нас у закладі годували за розкладом. Я навіть гадки не мала, скільки суміші чи крупи треба насипати у воду.

Мати тоді мовчки дістала дві чарки і точно відміряла пропорції. Їй щиро здавалося, що вони знайшли чудовий спосіб бути поруч без зайвих важких розмов — просто на кухні, де повільно закипала вода у каструлі.

Але на наступний кулінарний урок Світлана не прийшла. Син тоді пояснив коротко: втомилася після напруженої зміни.

Згодом Тарас почав заїжджати до мами все частіше сам. То біля її будинку випадково з’явився клієнт, то маршрутка їхала якраз повз, то до початку робочої зміни залишалася зайва година.

Він їв швидко, із задоволенням, а перед самим виходом незмінно зупинявся біля дзеркала в передпокої.

— Мам, позич п’ять тисяч гривень до наступного тижня? — Тарас вимовляв це зазвичай тим самим прохальним голосом, яким колись у школі просив гроші на квиток до кінотеатру. — Зарплату на підприємстві трохи затримали, а нам якраз треба за комунальні послуги платити.

Вона завжди давала не роздумуючи. Іноді він вчасно повертав борг, іноді просто забував, а нагадувати про це самій здавалося чимось дріб’язковим та недоречним.

Того вечора, коли син категорично відмовився брати котлети з собою, раптово зателефонував мобільний. Тарас спочатку не хотів брати слухавку, але під настирливу мелодію все-таки неохоче провів пальцем по екрану.

Олена Петрівна демонстративно відвернулася до мийки, але дзвінкий голос невістки було чутно навіть крізь шум води з крана.

— Ти де зараз ходиш? — у короткому запитанні вже чітко відчувалося роздратування та напруга.

Тарас знервовано відповів, що перебуває у мами, і відразу спробував виправдатися, що вже збирається йти. Дружина навіть не дала йому договорити речення.

— У тебе є власний дім! Якого біса ти знову тягаєшся до своєї матусі? Я сиділа голодна, чекала на тебе, ми ж домовлялися про спільну вечерю!

Син болісно поморщився, кинув вибачливий погляд на матір і вискочив у коридор. Звідти ще довго доносилося його притишене, виправдувальне бурмотіння.

Олена Петрівна повільно перекрила кран. На тарілці залишився невеликий шматочок м’якого хліба, яким син щойно витер смачну підливу.

Вона навіщось підняла його, кілька секунд потримала в зморшкуватих пальцях і різко кинула у відро для сміття.

Коли син повернувся до кімнати за курткою, стриматися вже не вдалося:

— Навіщо ж ти взагалі приходив до своєї матусі, якщо тебе вдома чекає дружина? Поїв би спокійно там.

Тарас різко смикнув за блискавку на куртці.

— Мам, ну починається! Вдома ще треба готувати, стояти біля плити, а я з самого ранку на ногах кручуся.

Він грюкнув дверима, залишивши пластиковий контейнер відкритим на столі.

Мати мовчки сховала котлети в холодильник і лише тоді подумала про те, що Світлана, мабуть, теж весь день працювала на ногах.

Але ця справедлива думка чомусь зовсім не заглушила гіркого присмаку від того принизливого слова «матуся», кинутого з таким роздратуванням.

За кілька днів невістка надіслала їй коротке повідомлення. Без жодних привітань, суворими, ретельно вивіреними фразами: Тарас повинен остаточно подорослішати і звикатися зі своєю власною сім’єю; годувати його окремо не потрібно; і приїжджати до їхнього дому поки що теж не варто.

Олена Петрівна перечитала текст тричі, не вірячи власним очам. Потім повільно набрала у відповідь: «Добре, Світлано. Я не буду втручатися у ваше життя».

Їй так хотілося дописати туди ж, що вона нікого силою не закликала і ні в кого не збиралася віднімати чоловіка.

Хотілося запитати, невже звичайна тарілка гарячого супу здатна вщент зруйнувати міцну родину. Але вона ретельно стерла всі зайві слова і відправила тільки ці два сухі рядки.

Спершу Олена Петрівна щиро сподівалася, що син завітає вже за тиждень.

Потім — що хоча б зателефонує у неділю.

Вона вже не готувала спеціально на велику компанію, але в холодильнику завжди тримала щось із його улюбленого: тушковану капусту з овочами, ніжне куряче філе чи м’які сирники.

Якось ці сирники довелося повністю віднести сусідці по поверху.

— Ти знову наготувала цілу гору на цілу роту? — Зоя Семенівна здивовано підняла кухонний рушник над глибокою мискою. — Ніно, твій син уже давно дорослий самостійний чоловік. Захоче — сам знайде дорогу і зателефонує.

Олена Петрівна відчула, як гаряча хвиля образи підступила до самого горла.

— Та я ж не вимагаю від нього щоденних візитів. Мені б просто знати, що він живий, здоровий і все гаразд.

Зоя пом’якшила погляд, мовчки посунула їй стібок до столу, але жаліти подругу не стала. За цю чесність Олена Петрівна була їй вдячна, хоч і не одразу це зрозуміла.

Вона все-таки не витримала і набрала номер сина сама. Тарас розмовляв дуже тихо, кудись постійно поспішав, запевняв, що на роботі та вдома все чудово.

На пряме запитання, коли він зможе зайти на годинку, відповів невиразно: надто багато замовлень, Світлана зараз втомлюється, краще поки що трохи перечекати.

Олена Петрівна не стала питати, скільки саме часу матері потрібно чекати на власну дитину.

На його день народження вона переказала гроші на картку і написала тепле привітання.

Він сухо подякував пізно ввечері, приславши стандартний смайлик.

На її власний день народження прийшов короткий суховатий рядок: «Здоров’я тобі, мамо, міцно обіймаю». Жодного телефонного дзвінка не пролунало.

Вона довго дивилася на це віртуальне «обіймаю». Від написаного слова чомусь віяло таким холодом, що краще було б повне мовчання: Тарас чудово знав, як вона чекає на його живий голос, але вирішив відбутися формальністю.

Зимою Олена Петрівна нарешті наважилася розібрати речі у великій шафі кімнати, яку за звичкою продовжувала називати синовою.

Там досі лежали старі шкільні зошити, пожовклі конспекти, коробка від давно зламаної ігрової приставки.

Спочатку вона складала все дуже акуратно, немов Тарас завтра ж збирався повернутися у свої п’ятнадцять років.

Потім несподівано сіла просто на підлогу серед кімнати і тихо розсміялася — нічого вечелого в цьому сміху не було, лише гіркого усвідомлення реальності.

Чоловік колись часто бурчав, що вона перетворила квартиру на склад непотрібних речей. Сергія не стало, а його улюблений теплий светр так і лежав на тій самій полиці.

Олена Петрівна не викинула його і зараз. Натомість вона звільнила старий дерев’яний стіл біля вікна, де Тарас колись робив уроки.

На цьому столі несподівано з’явилися фарби. Малювати її тягнуло ще в юності, вона навіть купувала колись чистий альбом, але потім народився син, захворіла мати, і завжди знаходилися важливіші побутові справи.

У міській художній студії їй дали широкий пензель і попросили зобразити звичайнісіньку грушу в розрізі.

Груша на папері чомусь більше нагадувала кутасту картоплину. Викладач навіть не намагалася її втішати.

— Ви дивитеся на неї прямо зараз, а малюєте те, що колись запам’ятали про грушу, — спокійно пояснила вона, трохи повертаючи натюрморт. — Спробуйте побачити її справжню форму у цю хвилину.

Олена Петрівна ввечері поставила перед собою просту керамічну чашку. Сергій любив пити з неї міцний чай, хоча ручка на ній була давно підклеена.

Вона малювала цю чашку до пізньої ночі і за весь цей час жодного разу не підійшла до мобільного telefonu.

Зоя вмовила її записатися на курси іспанської мови для дорослих. Подруга якраз збиралася в гості до сестри за кордон і мріяла навчитися хоча б ввічливо замовляти каву без допомоги онука.

Олена Петрівна спочатку категорично відмовлялася: куди їй у шістдесят два роки братися за нову мову. Але вже через місяць вона старанно сиділа з товстим зошитом і натхненно вимовляла звуки, які ніяк не хотіли слухатися.

У неї з’явилися дні, розписані по хвилинах. Вранці — студія, у четвер — мовні заняття, у суботу — виставка сучасного мистецтва з новою знайомою Іриною.

Велика трикімнатна квартира раптом перестала здаватися порожнім місцем, де люди лише мовчки чекають на чуже повернення.

В одній кімнаті тепер сохли нові живописні роботи, в іншій стояли полиці з книгами, а на кухні Олена Петрівна готувала виключно те, що подобалося їй самій.

Вона все ще сумувала за сином. Іноді вечорами брала телефон, знаходила знайоме ім’я і надовго залишала палець над кнопкою виклику.

Їй так хотілося запитати про щось зовсім незначне: яка погода за вікном на тому кінці міста, чи вдалося полагодити зламану машину.

За будь-ким із цих питань незмінно ховалося зовсім інше: «Тарасе, невже я тобі більше зовсім не потрібна в житті?»

Але вона щоразу вчасно відкладала гаджет, боячись почути у слухавці холодне роздратування.

Так непомітно минуло півтора року.

Коли Тарас зателефонував знову, Олена Петрівна від несподіванки випустила з рук пензель. Він закотився кудись під шафу, і вона навіть не намагалася його дістати.

— Мам, можна ми приїдемо до тебе в неділю на обід? — голос сина звучав легко і невимушено, ніби вони розлучилися лише вчора. — Я вже соромно сказати скільки в тебе не був.

Вона сиділа за столом, дивлячись на недомальовану гілку червоної горобини. Яскраві ягоди розпливалися перед очима.

— Можна, звісно. Тільки приходьте обов’язково зі Світланою, — Олена Петрівна зробила коротку паузу, щоб голос звучав рівно. — Я не хочу, щоб через мій дім у вас знову виникали сварки.

Тарас негромко і добродушно засміявся у слухавку.

— Разом прийдемо. Ми якраз обидва вільні у вихідні.

Після дзвінка вона обійшла всю квартиру, ретельно перевіряючи, чи скрізь порядок. Поправила покривало, протерла чисту полицю, зазирнула до холодильника.

І вже біля самого супермаркету раптом спіймала себе на думці: вона знову збирається наготувати стільки їжі, скільки чотири дорослих чоловіки не з’їдять за тиждень.

У неділю Світлана принесла гарні тюльпани у прозорій упаковці.

Вона стояла на порозі поруч із чоловіком, робітничо посміхалася і здавалася Олені Петрівні трохи старшою, ніж у день весілля.

— Це вам від нас. Тарас казав, що ви любите саме такі квіти, — невістка простягнула букет обома руками.

Олена Петрівна взяла квіти, запросила молодих проходити до кімнати і відразу потягнулася за вішалкою.

Коли Світлана розстебнула пальто, свекруха мимоволі помітила округлий живіт під вільним одягом.

Їй так сильно захотілося обійняти дівчину. Запитати, як вона себе почуває, коли очікують поповнення, що вже встигли придбати для немовляти.

Але свіжа пам’ять про те категоричне повідомлення зупинила її. Олена Петрівна надзвичайно боялася зруйнувати крихкий мир одним невчасним словом.

Світлана помітила її погляд і дещо знічено розгладила складки сукні.

— Проходьте до столу, пироги ще гарячі, — господиня поспішно відвернулася, несучи квіти до кухні.

Поки вона набирала воду у високу вазу, на обличчі сама собою з’явилася щаслива усмішка. У неї скоро з’явиться онук або онучка.

У кімнаті Сергія стояв чудовий широкий диван, туди можна буде поставити ліжечко, якщо молодим знадобиться додаткова допомога.

Звісно, заняття в художній студії доведеться трохи скоротити. І з іспанською теж доведеться призупинити: курси коштували грошей, а малюку напевно знадобиться безліч речей.

Ці рішення вона приймала блискавично, з тією давньою материнською готовністю вкотре відмовитися від власного комфорту заради сина.

Потім вона глянула на власні долоні, досі забруднені синьою фарбою з учорашнього уроку, і раптом подумала про те, що поки що ніхто ні про що її не просив.

За столом Тарас щиро нахвалював пироги. Світлана їла з апетитним задоволенням, уважно розглядала картини у коридорі і щиро здивувалася, дізнавшись, що Олена Петрівна у її віці серйозно вивчає іноземну мову.

— А вам справді цікаво цим займатися? — дівчина з цікавістю глянула на зошит біля вікна.

— Дуже. Хоча домашні завдання інколи бувають складнішими за університетські, — Олена Петрівна радісно усміхнулася, відчуваючи дитячу гордість від того, що може розповісти їм хоч щось нове про своє сучасне життя.

Тарас уважно оглянув кімнату навколо.

— Ти тут усе кардинально переставила. Навіть мій старий стіл кудись прибрала.

У його голосі звучав легкий подив, але мати чомусь квапливо почала пояснювати, що його зошити та речі дбайливо складені в коробці і нічого цінного вона не викинула.

Молоді пішли вже надвечір. Світлана сама допомогла зібрати тарілки зі столу, а Тарас виніс сміття. На прощання вони запевнили, що обов’язково завітають знову за тиждень.

Олена Петрівна стояла біля вікна і довго дивилася у двір, як син дбайливо допомагає дружині обійти калюжу. Цей простий рух чомусь зворушив її до сліз. Значить, турбується. Значить, у них усе гаразд.

Тепер Тарас почав телефонувати чи не щодня. Розпитів про самопочуття, пропонував завезти важкі продукти, цікавився, чи не потрібно полагодити щось у квартирі.

— Мам, тобі ж напевно важко одній утримувати таку велику квартиру, — син сказав це якось під час чергового дзвінка, коли вона прасувала сукню перед походом до студії. — І генеральне прибирання, і комунальні платежі шалені. Все-таки роки йдуть.

Олена Петрівна мовчки вимкнула праску з розетки.

— Мені зовсім не важко, Тарасе. Я поки що чудово справляюся самостійно з усім.

— Ти тільки не геройствуй даремно, — у його голосі з’явилися нотки непривичної покровительської інтонації. — Ми ж тепер поруч, будемо допомагати в усьому.

Вона вирішила промовчати і не ображатися. Люди часто просто не вміють нормально висловлювати власну турботу.

Можливо, син просто не знав, як інакше спокутувати своє довге мовчання, тому й завів розмову про допомогу.

Під час наступного візиту він прискіпливо оглянув балкон, потім раптом поцікавився загальною площею квартири.

Олена Петрівна спокійно нагадала, що він провів тут більшу частину свого дитинства і юності.

— Та я просто забув точні цифри, — відмахнувся Тарас, відчиняючи двері у колишню дитячу кімнату. — Гарна кімната. Світла, простора.

Світлана тим часом мовчки стояла в коридорі. На її обличчі застиг такий вираз, ніби розмова навколо квартири йшла набагато повільніше, ніж їй хотілося б.

До четвертої неділі невістка перестала навіть вдавати, що посміхається. Вона майже нічого не їла, тривожно дивилася на чоловіка, а він, роблячи вигляд, ніби нічого не помічає, захоплено розповідав матері про нового начальника на роботі.

Олена Петрівна лагідно запитала, який чай заварити. Світлана лише байдуже потиснула плечима.

Тоді свекруха принесла іншу тарірку з яблучним пирогом, вирішивши, що цей шматок пропеклася краще. Дівчина навіть не глянула на частування.

— Світланко, у тебе щось сталося? — Олена Петрівна сіла навпроти, обережно поклавши руки на край столу. — Може, тобі зле? Я так хотіла спитати, з дитиною все гаразд?

Тарас різко перестав жувати бутерброд.

Світлана перевела погляд на чоловіка, а потім на свекруху. Кілька довгих секунд панувала повна тиша, і Олена Петрівна встигла серйозно перелякатися: раптом справді сталася біда, а вона тут зі своїми пирогами лезе.

— З дитиною все добре. З житлом нашим повна катастрофа, — невістка різко відсунула тарілку, і металева виделка дзвінко вдарилася об фарфор.

Мати чекала продовження.

— Ми втрьох маємо ютитися в одній крихітній кімнаті! Дитячу коляску навіть ніде поставити. А ви одна займаєте величезну трикімнатну квартиру! — Світлана вже не приховувала накопиченого роздратування. — Невже самій не соромно і треба все це пояснювати?

Господиня відчула, як під столом п’ята вперлася у важку перекладину стільця.

Вона міцніше притисла ноги до підлоги, немов це могло допомогти їй втримати рівновагу в цій розмові.

— Поясни мені, будь ласка, спокійно, — попросила вона, все ще щиро сподіваючись, що просто неправильно зрозуміла слова дівчини.

Світлана різко піднялася з місця.

— Квартиру треба негайно продавати! Вам купити невелику однокімнатну десь на околиці, а нам нормальну площу, щоб у дитини була своя дитяча. Ми скільки разів уже натякали, Тарас увесь час говорить здалеку, а ви сидите тут, наче нічого навколо не відбувається!

Олена Петрівна повільно перевела погляд на сина. Тарас знайшов на столі крихту хліба і почав нервово розтирати її пальцями по скатертині. На матір він дивитися уникав.

Вона все ще чекала, що Тарас зупинить дружину. Хоча б скаже найпростіше: вони прийшли в гості не для цього, а про житло думали говорити окремо.

Але син мовчав, і від цього мовчання ставало моторошно зрозуміло те, чим вона ще хвилину тому намагалася опір.

Усі ці раптові телефонні дзвінки про здоров’я. Огляди балкона. Питання про квадратні метри. Турбота про те, чи не важко їй одній у великих стінах.

Вона чітко пригадала, як після їхнього першого приходу сиділа на кухні перед вазою з тюльпанами і щиро раділа, що дочекалася сина.

Квіти ще навіть не встигли зів’янути, коли він почав турбуватися про її вік та зайві кімнати.

— Тарасе, ти теж цього хочеш? — Олена Петрівна звернулася виключно до нього, бо думка невістки зараз уже нічого не змінювала в її свідомості.

Син важко провів долонею по обличчю.

— Мам, ну ти ж сама посуди логічно. Тут цілих три кімнати. Тобі одній стільки просто не потрібно. Ми ж не виганяємо тебе на вулицю ночувати.

Він заговорив нарешті, і краще б він і далі мовчав.

Олена Петрівна повільно оглянула кухню.

На дерев’яному одвірку досі залишалася маленька зарубка: Сергій колись відмічав зростання сина, а потім випадково зачепив ножем свіжу фарбу і отримав від неї зауваження.

Вони збиралися якось зафарбувати ту подряпину, але руки так і не дійшли.

У цій квартирі далеко не все було дорогим чи ідеальним. На кухні давно вже пора було міняти старі меблеві фасади, біля батареї трохи відстали шпалери.

Коли Сергій хворів після операції, Олена Петрівна сама переклеювала ту нижню смугу, а він сидів поруч на стільці і сердився, що не може допомогти через слабкість.

Малюнок на шпалерах тоді не зовсім співпав, і вони потім роками закривали це невдале місце спинкою стільця.

Вона могла забрати із собою керамічну чашку, старі фотографії, теплий светр чоловіка.

Але їй зовсім не хотілося ось так жорстоко видирати власне життя з цих стін, де вона досі почувалася справжньою господинею.

— Я не буду продавати свою квартиру, — чітко вимовила вона. Голос пролунав тихіше, ніж їй хотілося, тому довелося повторити впевненіше: — Ніколи не буду.

Світлана різко спиралася руками на високу спинку стільця.

— Тому що вам так зручно і затишно! А як ми будемо ютитися з немовлям, вас абсолютно не стосується?

— Стосується, — Олена Петрівна знову подивилася на її живіт і відчула колишню, майже болючу ніжність до майбутньої дитини, яку ще не бачила на власні очі. — Давайте спокійно подумаємо, як вам розширити житло. Дізнайтеся точно, який можете взяти кредит, порахуйте, скільки не вистачає. Я готова допомагати вам щомісяця грошима. Не мільйони, звісно, але стабільно, у мене невеликі заощадження є, батьків гараж теж стоїть порожній досі.

Вона вже миттєво в думках перебирала власні витрати: комунальні платежі, скромні продукти, ліки. За курси іспанської вона заплатила наперед, але наступний місяць можна буде пропустити без проблем.

— Брати кабальну іпотеку? — Світлана випросталась, наче їй запропонували щось глибоко образливе. — Щоб усе життя працювати на банк, коли у рідної матері є три повноцінні кімнати?

Тарас нарешті підняв на неї свої стомлені очі.

— Мам, ну ми ж із дитиною на руках обом не вдасться працювати, як раніше. Ти ж розумієш це чудово.

Олена Петрівна чудово все розуміла. Саме тому їй щиро хотілося допомогти молодим.

Але вони розмовляли з нею так, немов уся подальша доля їхньої майбутньої дитини залежала виключно від того, чи поступиться бабуся своїм єдиним домом.

— А що ви самі встигли порахувати? — Вона поставила запитання без найменшого докору в голосі. — Які суми у вас є на руках, які варіанти ви взагалі дивилися на ринку?

Світлана коротко і злісно усміхнулася.

— Навіщо рахувати те, чого фізично немає? У нас немає зайвих грошей. Зате у вас є зайва квартира, яка все одно колись дістанеться Тарасу в спадок!

Олена Петрівна раптом чітко почула, як у ванній кімнаті монотонно капає несправний кран.

Сергій завжди помічав такі дрібниці набагато раніше за неї і ввечері одразу діставав свої інструменти.

Тепер нову гумову прокладку доведеться міняти самостійно або викликати чужого майстра. Зовсім проста побутова турбота, до якої вона вже звикла за ці роки.

Вона повільно відсунула від себе чашку з остиглим чаєм.

— У спадок — це коли мене вже не стане? — Запитання далося їй неймовірно важко, але промовчати далі вона вже не мала сил.

Тарас насупився, відводячи погляд.

— Мам, ну навіщо ти все спеціально перекручуєш і нагнітаєш? Ми ж говоримо про інтереси сім’ї.

Їй так хотілося запитати сина, куди ж вона сама поділася з цієї великої родини. Але замість цього Олена Петрівна подивилася просто йому в очі.

— Ти бак багато часу не міг знайти часу навіть на простий дзвінок. А тепер чотири неділі поспіль приходиш сюди лише тому, що вам терміново знадобилися гроші від продажу мого житла?

Він відкрив був рот, щоб відповісти, але Світлана випередила його грубо і різко.

— А ви думали, ми сюди просто так ходимо ваші пироги їсти? — Невістка підхопила сумку з підвіконня. — Я ж казала тобі, Тарасе, з нею марно про щось говорити. Їй наплювати і на тебе, і на нашу майбутню доньку!

Слово «донька» вдарилося об серце Олени Петрівни з такою несподіваною силою, що все інше на мить відступило на задній план. Дівчинка. У неї буде онука.

Вона б могла зв’язати крихітну теплу кофточку, купити смішні маленькі шкарпетки, гумати з коляскою затишними парковими алеями.

Світлана вже рішуче крокувала до передпокою.

— Ходімо звідси. Хай сидить тут сама зі своїми стінами. Все одно колись не стане її, тоді й переїдемо у вільне! — вона кинула це сердито на ходу, ніби йшлося про старі меблі, які поки що не можна забрати із собою.

Олена Петрівна залишилась сидіти біля столу. Тарас піднявся не одразу. Він розгублено глянув у бік коридору, потім невпевнено торкнувся свого телефона.

— Ти ж усе чув, — мати навіть не підвищувала голосу, і від цієї тихої стриманості сину довелося зупинитися на пів дорозі. — Тарасе, ти справді чув те, що вона зараз сказала?

Він зніяковіло засунув гаджет у кишеню куртки.

— Мам, ну Світлана просто на нервах через свій стан. Їй зараз не можна хвилюватися. Не сприймай усе так близько до серця.

Олена Петрівна мовчки дивилася на нього і чомусь чітко згадувала того маленького хлопчика, який колись приніс додому з двору кволого горобця і гірко плакав, поки батько майстрував для птаха коробку.

Їй усе життя хотілося розгледіти цього чуйного хлопчика в обличчі дорослого чоловіка. Зараз він стоял перед нею, але заспокоював зовсім не її сльози.

— Я не збираюся сваритися з твоєю дружиною, — вимовила вона після довгої паузи. — Але й робити вигляд, ніби нічого страшного не сталося, я теж не зможу.

Тарас нерішуче переминався біля дверей. З передпокою його голосно покликала Світлана, і син поспішно натягнув куртку.

Вони пішли без жодного прощання. Олена Петрівна ще довго стояла сама біля порожнього столу, не прибираючи посуд.

Потім все-таки зібрала тарілки, обережно завернула залишки пирога і сховала в холодильник. Її звичні руки виконували буденну роботу, а в голові немов заїло одну єдину думку: у неї буде онука.

Увечері Тарас надіслав коротке повідомлення: «Мам, треба було бути спокійнішою. Ти ж чудово знаєш, як Світлана переживає за житло для дитини. Давай повернемося до цієї розмови пізніше».

Вона спочатку почала писати довгу відповідь. Докладно пояснювала, чому не може просто так усе кинути і переїхати, згадувала покійного батька, обіцяла фінансову допомогу, благала не позбавляти її можливості бачити маля.

Кілька разів стирала все від початку і раптом чітко розуміла, що знову виправдовується за власне право спокійно жити у своєму власному домі.

Тоді вона видалила весь текст і написала зовсім інакше: «Я готова спокійно поговорити про допомогу. Але квартиру продавати не буду. Допомагати вам почну одразу, але після сьогоднішнього вечора мені потрібен час на тишу».

Перед тим як натиснути кнопку відправки, вона довго дивилася на світлий екран.

Вона страшенно боялася, що син прочитає і більше ніколи не зателефонує. Боялася, що дівчинка народиться, виросте і знатиме про бабусю лише те, що їй розкажуть роздратовані батьки.

Повідомлення вона все-таки відправила.

Усю ніч Олена Петрівна майже не сомкнула очей. Під ранок знову зловила себе на болючій думці про дитинство Світлани, про те недолюблене тепло, якого дівчина ніколи не отримувала.

І тут же перед очима поставав Тарас. Його любили, смачно годували, слухали кожне слово, в кукурудзяну ковдру укутували, коли він засинав на дивані.

Звідки ж у нього взялася ця дивна готовність залишити матір наодинці з її приниженням?

На це запитання у неї не було відповіді. Списати все на складний характер невістки було б найпростіше, але це була неправда.

Через два дні надійшло чергове автоматичне нагадування про оплату занять з іспанської мови.

Олена Петрівна відкрила банківський додаток на телефоні і спокійно переказала кошти за наступний місяць. Потім дістала фарби і папір.

Фарба на палітрі за цей час повністю засохла. Довелося старанно вичавлювати нові тюбики.

Вона працювала повільно, кілька разів підходила до вікна дивитися на осінній туман, а потім знову поверталася до мобільного мольберта.

Телефон лежав зовсім поруч, і вона за звичкою помічала кожен його рух, кожне випадкове сповіщення.

Остаточна відмова від продажу квартири чомусь не принесла їй ані спокою, ані легкої радості. Вона сумувала за сином ще гостріше, бо тепер чітко знала ціну таким от поверненням.

Перед тим як остаточно помити пензлі, Олена Петрівна на хвилину зазирнула до шафи.

На верхній полиці лежав той самий м’який вовняний плед, яким колись укривали маленького Тараса у зимові вечори.

Вона обережно зняла його, перевірила, чи не пошкодила тканина моль, і акуратно склала заново.

Цей теплий плед обов’язково знадобиться для онуки.

Олена Петрівна поклала його назад на полицю, а поруч упевнено поставила коробку з новими фарбами. У її житті тепер вистачало місця і для того, чим вона все ще сподівалася поділитися з близькими, і для того найголовнішого, що вирішила навіки зберегти виключно для себе.