Вечірнє сонце ліниво сідало за верхівки київських багатоповерхівок, залишаючи на підвіконні Ганни Степанівни довгі бурштинові тіні.

Вона стояла на кухні, де повітря було густим від ароматів домашньої випічки та свіжого кропу.

Її пальці, втомлені від багаторічної праці, вправно кришили варену картоплю.

Це був особливий ритм — ритм передноворічного очікування, який вона плекала в собі десятиліттями.

Для неї свято ніколи не було просто датою в календарі; це був єдиний час у році, коли вся її велика родина мала зібратися за одним столом, застеленим старою лляною скатертиною, яку вона берегла ще від мами.

Раптом тишу розірвав різкий рингтон мобільного.

Ганна витерла руки об вишитий фартух і посміхнулася екрану. Дзвонив старший син, Андрій.

— Алло, Андрійку! Синочку, я якраз твій улюблений паштет доробляю. Ти ж казав, що Марійка його дуже просила, — почала вона, але голос на тому кінці був сухим і якимось офіційним, наче син читав звіт на нараді.

— Мам, слухай уважно, — перебив він її, навіть не привітавшись. — Тут таке діло. Батьки Оксани наполягли, щоб ми святкували у них за містом. Там велика компанія, камін, вони вже все замовили в ресторані, аби не обтяжувати жінок кухнею. Обставини такі, розумієш? Не ображайся, але ми не приїдемо.

Ганна Степанівна відчула, як у горлі з’явився гарячий клубок.

Вона машинально подивилася на накриту серветкою качку, яку маринувала добу за особливим рецептом, що передавався в їхньому роду від бабусі-волинянки.

— Андрію, як це — обставини? Ми ж ще місяць тому домовлялися. Я ялинку дістала, ту велику, яку ще тато твій купував. І подарунки вже під нею, — її голос здригнувся, але син не дав їй договорити.

— Мам, ну не починай цю драму, я тебе прошу. Тобі ж не вісім років, щоб плакати через Новий рік. Знайди собі якесь заняття. Сходи до сусідки, Людмили, потеревените про своє, жіноче. Або ввімкни телевізор, там будуть святкові концерти чи ще щось. Не роби з цього трагедію всесвітнього масштабу. Наступного року обов’язково завітаємо, обіцяю.

Короткі гудки врізалися у душу.

Ганна повільно опустила телефон на стіл, заставлений мисками.

Олів’є, оселедець під шубою, домашня буженина, яку вона запікала всю ніч — все це раптом втратило свій сенс, перетворившись на гору звичайних продуктів, які тепер нікому було їсти.

— Обов’язково завітаємо, — прошепотіла вона в порожнечу кухні.

Вона згадала, як минулого року вони теж «обов’язково мали приїхати» на Різдво, але в останню мить у Андрія з’явилася термінова поїздка, а Оксана вирішила, що дітям краще побути вдома.

Потім був Великдень, на який вона пекла десять пасок, фарбувала крашанки цибулинням, а вони поїхали на шашлики з колегами.

Кожного разу вона ковтала образу, заспокоюючи себе: «Вони молоді, у них свій темп, свої турботи, так має бути в сучасному світі».

Але сьогодні щось усередині неї остаточно луснуло.

Можливо, це була та сама банка дорогого горошку, за якою вона їхала на інший кінець міста, бо Андрій любить саме такий.

Або мандарини з тими самими листочками, які вона вибирала поштучно, щоб порадувати онуку.

Ганна підійшла до вікна. Надворі вирувало святкове передчуття.

Люди з оберемками ялинок поспішали додому, діти кидалися сніжками біля під’їзду, а вікна сусіднього будинку вже миготіли різнобарвними гірляндами.

Всі кудись поспішали, всі когось чекали.

— Ну що ж, Ганю, — сказала вона своєму відображенню у темному склі. — Схоже, твоя любов сьогодні залишилася не затребуваною.

Вона знову взялася за ніж та готування, але рухи стали механічними.

В голові крутилися спогади, наче кадри зі старого чорно-білого кінофільму.

Ось 90-ті роки. Грошей немає, в хаті холодно, бо опалення знову вимкнули.

Але вона десь роздобула кілограм цукерок і пошила синам костюми мушкетерів із залишків старих штор. Вони були такі щасливі, так вірили в диво.

Потім рано не стало чоловіка, Степана. Йому було лише сорок вісім.

Серце не витримало навантажень на будівництві.

Вона залишилася з двома підлітками, працюючи на трьох роботах — мила під’їзди на світанку, вдень бігала по замовленнях як бухгалтер, а ввечері ще й шила постіль на продаж.

Все — щоб у хлопців було «не гірше, ніж у людей».

Вона вивчила їх, допомогла купити перші вживані автівки, доклала останні заощадження на перший внесок за квартири.

Вона була для них і банком, і психологом, і надійним тилом.

А тепер вона стала просто «обставиною», яку можна викреслити зі списку справ одним дзвінком.

Телефон знову задзвонив.

Ганна Степанівна з надією схопила його. Може, Андрій передумав? Може, совість прокинулася?

— Степанку, синочку! Ти ж приїдеш, правда? Андрій сказав, що вони не зможуть, то ми хоч з тобою посидимо.

— Мам, вибач, якраз хотів тобі набрати, — голос молодшого сина звучав винувато, але непохитно. — Оленка трохи занедужала. Ми не можемо ризикувати малою в таку негоду. Ти ж розумієш. Ми вдома будемо, замовимо піцу, подивимося фільм. Не ображайся, мам.

— Розумію, — сухо відповіла Ганна. — Лікуйтеся.

Вона поклала телефон екраном донизу. Вісім годин вечора.

До Нового року залишалося чотири години абсолютної, дзвінкої порожнечі.

У квартирі, розрахованій на галас і дитячий сміх, тепер чути було лише тихе гудіння старенького холодильника.

— Людмила, — згадала вона пораду сина. Але Людмила, її єдина подруга, ще три дні тому поїхала до доньки в Польщу.

Ганна сама проводжала її на автобус, трохи по-доброму заздрячи тому, як подруга пакувала валізи з українськими смаколиками.

Вона сіла на табурет і просто дивилася на стіну, де висів старий годинник.

Тік-так. Тік-так.

Кожна секунда віддавалася болем у скронях.

Багато років вона зустрічала це свято заради когось.

Спочатку заради батьків, потім заради Степана та дітей.

А тепер вона залишилася наодинці з качкою, яка нікому не була потрібна.

Раптом вона відчула не сум, а гнів. Такий гарячий, праведний гнів, якого не відчувала роками.

— Значить, «не влаштовуй сцену»? — промовила вона, різко встаючи. — Добре. Сцени не буде. Буде життя.

Ганна Степанівна підійшла до шафи і дістала пляшку дорогого ігристого, яку берегла для «особливого випадку».

Вона відкрила її сама — корок гучно вилетів, ледь не розбивши люстру.

— За твою свободу, Ганю! — вона налила повний келих і випила його, відчуваючи, як бульбашки лоскочуть ніс.

Вона підійшла до дзеркала. На неї дивилася жінка з сивиною, але з вогником у очах, який, здавалося, давно згас під купою щоденних обов’язків.

Вона дістала свою найкращу сукню — глибокого смарагдового кольору, оксамитову, яку купувала собі на ювілей, але так і не одягла, бо «було якось не до того».

Одягла її. Нанесла помаду. Навіть витягла з коробочки сережки, які колись подарував Степан.

— Сьогодні я не кухарка. Сьогодні я — Ганна, — твердо сказала вона своєму відображенню.

Раптом у двері постукали.

Це було так несподівано, що вона ледь не впустила келих.

На порозі стояла Марія Сергіївна, сусідка з верхнього поверху.

Вона була в нарядному плащі, але очі її виглядали заплаканими. В руках вона стискала невеликий пакет.

— Ганю. Вибач, що я так без попередження. Я бачила у вікно, що твої хлопці так і не приїхали. І мої теж подзвонили, сказали, що «не виходить». Сиджу от, думаю: ну не можна ж так, щоб у таку ніч кожна у своїй квартирі стіни підпирала. Можна я до тебе? Я зі своїм фірмовим тортом.

Ганна Степанівна широко відчинила двері.

— Заходь, Маріє. Якраз вчасно. У мене тут олив’є на цілий батальйон, а я вже збиралася його у вікно птахам викидати.

Марія Сергіївна зайшла, озирнулася на наряджену вітальню.

— Ой, яка ж у вас краса! А я свою ялинку навіть не витягала з антресолей. Думала, для кого старатися? Самій собі світити?

— От і дарма! — Ганна вже діставала з серванта другий кришталевий келих. — Ми з вами не «одні», ми — вільні. Мені син сьогодні так і сказав: «Тобі ж не вісім років». І він, знаєте, правий. Мені не вісім, мені шістдесят з гаком, і я нарешті маю право святкувати так, як хочу я, а не так, як вимагає мій «материнський борг».

Вони накрили стіл разом.

Це було дивно і надзвичайно приємно — сервірувати посуд не тому, що «треба нагодувати сім’ю», а тому, що хочеться створити естетику для себе.

Марія розповіла, як її донька поїхала святкувати на гірськолижний курорт, геть забувши, що мати весь місяць економила на ліках, щоб передати онукам найкращі подарунки.

— Знаєш, Маріє, — Ганна накладала салат у вишукані кришталеві вазочки, — ми самі припустилися помилки. Ми навчили їх, що ми — це константа. Що ми завжди будемо тут, на кухні, з гарячими котлетами, незалежно від того, як вони до нас ставляться. Ми стали для них сервісною службою. А вони мають бачити в нас особистостей. Жінок, у яких є свої плани, свої образи та свої маленькі радощі.

За десять хвилин до півночі телефон знову ожив.

Дзвонив Андрій. Певно, вирішив «виконати протокол» і привітати матір під бій годинника.

— Мам, ну ми тут уже за стіл сідаємо! Ти там як, не дуже сумуєш? Може, дати Тетянку до телефону, щоб віршик розказала?

Ганна подивилася на Марію, яка в цей момент весело сміялася, згадуючи свою молодість у студентському гуртожитку.

— Знаєш, Андрію, я зараз трохи зайнята, — спокійно відповіла Ганна. — У мене гості, ми якраз обговорюємо програму на завтра.

— Гості? — голос сина став спантеличеним і навіть трохи роздратованим. — Які гості? Людмила ж у Польщі. Хто там у тебе може бути?

— Світ великий, сину, і він не обмежується лише твоїм колом спілкування. У мене Марія Сергіївна, ми чудово проводимо час. До речі, Андрію, завтра на обід не приїжджайте. І Степан теж, я в загальну групу напишу.

— Чому? Ми ж планували завтра заскочити, подарунки забрати.

— Бо завтра у мене за планом театр, а потім ми з Марією йдемо в нову кав’ярню на Подолі. Я вирішила, що досить бути безкоштовною кухаркою на вихідні. Потрібно хоч раз відчути себе людиною, а не автоматичним роздавальником пиріжків.

У слухавці запала така тиша, що Ганна майже почула, як у сина в голові «перевантажується процесор».

— Мам, ти це серйозно? Ти ж ніколи, ти ж завжди нас чекала.

— Саме так — завжди чекала. Але тепер час очікування закінчився. З Новим роком, сину. Бажаю тобі навчитися цінувати тих, хто поруч, поки вони не почали жити для себе.

Вона поклала трубку. Серце калатало, але це був не страх, а солодке відчуття перемоги.

Перемоги над власною жертовністю, яка роками була для неї тягарем.

— Ти справді збираєшся в театр? — здивовано запитала Марія.

— Ні, але я куплю квитки прямо зараз через інтернет. Або ми просто підемо гуляти Хрещатиком і зайдемо в першу-ліпшу ресторацію, де грає жива музика. Ти зі мною?

— Я — з тобою! — Марія підняла келих.

Коли годинник пробив дванадцяту, Ганна Степанівна не загадувала традиційне бажання про «здоров’я дітям» (вона й так бажала їм найкращого щодня).

Вона загадала бажання для себе. Вперше за чотири десятиліття.

Вона захотіла знову відчути смак життя, який не залежить від того, чи подзвонили їй сьогодні сини.

Вранці першого січня Ганна прокинулася від тиші, яка більше не здавалася ворожою.

Вона неспішно заварила собі ароматну каву, дістала солодкий мандарин і почала чистити його, вдихаючи цей терпкий аромат свободи.

На телефоні було п’ятнадцять пропущених дзвінків від синів та безліч повідомлень.

«Мам, що сталося? Ти образилася?» «Ми завтра точно будемо, Оксана каже, що допоможе з прибиранням». «Мам, Насті вже краще, ми можемо заїхати хоча б на годину».

Ганна написала одну коротку відповідь у родинний чат: «Дорогі мої, я не ображена. Я просто зрозуміла, що я теж маю право на власні плани та вихідні. Заїжджайте через тиждень, якщо у вас буде вільне вікно в графіку. А сьогодні у мене — особистий День Відпочинку».

Вона одягла своє нове пальто, теплий шарф і вийшла на вулицю.

Місто спало, вкрите пухнастим снігом.

Вона йшла парком, і кожен крок здавався їй дивовижно легким.

Вона більше не була «бабусею, яка завжди чекає».

Вона була Ганною — жінкою, яка нарешті дозволила собі бути щасливою незалежно від чужих обставин.

Ця історія — не про конфлікт поколінь.

Це історія про те, що кожна мати має вчасно зрозуміти: її життя не закінчується там, де починається самостійність її дітей.

Любити — не означає розчинятися. Поважати себе — означає навчити інших поважати твої кордони.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ганна Степанівна?

Чи варто було так різко відповідати синам у святкову ніч?

Чи, можливо, це був єдиний спосіб змусити їх нарешті побачити в матері людину?

Чи мудро вчинила мати?

Фото ілюстративне.