— Мамо, скажи чесно, ти колись бачила, щоб тато комусь просто так допоміг? — Христина поставила на кухонний стіл дві тарілки з гарячими сирниками й сіла навпроти матері. — Не позичив, не дав із умовою повернути, не прочитав півгодинну лекцію, а просто сказав: «Візьми, доню, тобі зараз потрібно»?
Лідія Семенівна поправила серветку біля чашки й повела плечима.
— Твій батько все життя звик рахувати гроші. Завдяки цьому ми й маємо те, що маємо.
— Я не питаю, як він заробив. Я питаю, чи допомагав він мені хоч раз після університету.
— Христинко, ти знову починаєш?
— Ні. Я просто хочу зрозуміти.
Із сусідньої кімнати почувся голос батька:
— А що тут розуміти? Дорослі діти повинні самі будувати своє життя!
Богдан Петрович зайшов на кухню в домашній сорочці, поклав на стіл ключі й уважно подивився на доньку.
— Ти ж сама завжди казала, що хочеш бути незалежною. От і будь.
— Я й є незалежна, тату.
— Тоді навіщо ця розмова?
Христина усміхнулася краєчком губ.
— Просто згадала, як Назарові ти подарував перший автомобіль одразу після його двадцятиріччя.
— Він працював у мене.
— Два дні на тиждень по кілька годин.
— Учитися починав.
— А квартира, яку ви оформили на нього після весілля?
Богдан Петрович відсунув стілець.
— Ти прийшла рахувати наше майно?
— Ні. Я прийшла до мами на сирники.
— От і їж сирники.
Христина нічого не відповіла. Вона взяла виделку, але за кілька секунд поклала її назад.
Богдан Петрович ще наприкінці дев’яностих відкрив невелику фірму з виготовлення меблів. Спочатку працював сам із двома майстрами в орендованому приміщенні під Тернополем, а через роки мав цех, магазин, склад і кілька комерційних приміщень. Родина при цьому довго жила в звичайній квартирі, а дітей змалку привчали не просити зайвого.
Коли Христині було сімнадцять, вона якось прийшла додому й сказала:
— Тату, у нас випускний. Я знайшла сукню. Можна попросити гроші?
— Скільки?
Вона назвала суму. Богдан Петрович аж відклав газету.
— За тканину?
— Це готова сукня.
— За такі гроші вона має сама танцювати й додому тебе привозити.
Мама тоді тихцем дала доньці частину суми зі своїх заощаджень, а решту Христина заробила, допомагаючи знайомій у квітковій крамниці. Назар, молодший брат, жив за іншими правилами.
— Тату, мені потрібен ноутбук для навчання.
— Який вибрав?
— Оцей.
— Замовляй.
— Тату, хочу спробувати працювати з тобою.
— Приходь завтра.
— Тату, ми з Вікою думаємо одружуватися.
— Квартиру я вам підготую.
Старша сестра Олеся на це лише махала рукою.
— Христино, перестань дивитися на Назарові подарунки. Ти нічого не зміниш.
— Тебе це не зачіпає?
— Я давно живу своїм життям. У мене чоловік добре заробляє, квартира є, діти дорослішають. Навіщо мені сваритися з татом?
— Тому що це несправедливо.
— Справедливість у кожного своя.
Сама Олеся кілька років поспіль намагалася познайомити Христину з забезпеченими знайомими чоловіка.
— Ось Роман. Власна будівельна фірма, будинок біля міста, дуже спокійний чоловік.
— Мені він не подобається.
— Ти з ним десять хвилин говорила.
— Мені вистачило.
— Тоді Тарас. Має стоматологічний кабінет.
— Не хочу.
— І що ти хочеш?
— Людину, з якою мені буде добре.
— А рахунки тобі добрі слова оплачуватимуть?
Христина сміялася.
— Олесю, я не товар на ярмарку.
У двадцять сім вона познайомилася з Павлом. Він працював інженером на місцевому підприємстві, мав невелику двокімнатну квартиру, стареньке авто й звичку щосуботи готувати сніданок. Через рік вони одружилися. На сімейному обіді Богдан Петрович довго розглядав зятя, а потім запитав:
— І які в тебе плани на п’ять років?
Павло спокійно відповів:
— Працювати, розвиватися, зробити ремонт, а згодом придбати більше житло.
— А заробіток дозволяє?
— Не все одразу.
Батько Христини скривився.
— Треба ставити вищі цілі.
Павло усміхнувся.
— Головне, щоб цілі були мої.
Під столом Христина легенько торкнулася його руки. Минуло кілька років. У подружжя народилися дві донечки — Соломійка та Даринка. Двокімнатна квартира стала тісною. Дитячі речі заповнили шафи, у вітальні стояв складний столик для малювання, а на балконі між коробками ледве поміщався велосипед. Одного вечора Павло повернувся з роботи, поставив пакети на кухні й сказав:
— Я сьогодні дивився квартири.
— І?
— Є хороший варіант у новобудові. Три кімнати, нормальна кухня, дві дитячі можна зробити.
— Скільки?
Павло назвав суму. Христина засміялася.
— Тоді нам треба продати цю квартиру, взяти величезний кредит й ще попросити кота влаштуватися на роботу.
— Кота не чіпай, він і так морально підтримує родину.
— Серйозно, Павлику. Нам не вистачає дуже багато.
Він сів поруч.
— Може, поговориш із батьком?
Христина одразу похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо знаю відповідь.
— Але він має кілька квартир. Одну здає, друга майже весь час стоїть порожня.
— Саме тому вона стоятиме порожня ще десять років.
— Христино, ми ж не просимо подарувати нам будинок. Можна було б позичити частину суми. Ми повернемо.
Вона довго мовчала, потім зітхнула.
— Добре. Один раз запитаю. І більше до цієї теми не повертаємося.
У суботу Христина приїхала до батьків сама. Богдан Петрович саме порався біля гаража й, побачивши доньку, здивувався:
— А де діти?
— З Павлом.
— Заходь. Мама вареники зробила.
За столом Христина довго не могла перейти до головного. Мати розповідала про сусідку, батько показував нові фотографії цеху. Нарешті Христина поставила чашку й сказала:
— Тату, я хочу з тобою поговорити.
— Говори.
— Ми шукаємо більше житло.
— Правильно. Вам давно тісно.
Христина навіть підбадьорилася.
— Ми знайшли трикімнатну квартиру. Якщо продамо свою, все одно не вистачить значної суми. Я хотіла попросити тебе позичити нам частину грошей. Ми складемо графік і будемо поступово повертати.
Богдан Петрович відразу перестав усміхатися.
— Скільки?
Вона назвала суму.
— Ні.
Христина чекала пояснення.
— І все?
— А що ще?
— Я навіть не договорила.
— А що тут говорити? Велика сума. Я гроші з бізнесу не витягуватиму.
— Я не просила з бізнесу. У тебе є заощадження.
Батько різко підвів очі.
— Ти звідки знаєш, що в мене є?
— Тату, у тебе кілька об’єктів нерухомості.
— Це мої справи.
— Добре. Тоді, може, дозволите нам пожити в тій квартирі біля парку? Вона зараз порожня. Ми свою здамо й швидше зберемо потрібну суму.
— Ні.
— Чому?
— Бо сьогодні поживете, завтра ремонт зробите, післязавтра вирішите, що вона вже ваша.
Христина мовчки дивилася на нього. Лідія Семенівна втрутилася:
— Богдане, може, хоча б на рік?
— Ні. Нехай самі вирішують свої питання.
— Тату, у тебе дві онуки.
— І що?
— Нічого.
Богдан Петрович відсунув чашку.
— Ти свідомо обрала Павла. Я тобі не забороняв. Тепер будуйте життя разом.
Христина повільно підвелася.
— Добре.
— Не ображайся.
— Я й не збираюся сперечатися.
— От і правильно.
Удома Павло одразу зрозумів усе з її обличчя.
— Відмовив?
— І в грошах, і в квартирі.
— Ясно.
— Сказав, що ми повинні все вирішити самі.
Павло підійшов до холодильника й дістав аркуш, на якому вони записували сімейні витрати.
— Тоді будемо самі.
— Павлику, там велика сума.
— Значить, не за рік. Значить, за три.
— А якщо довше?
— Тоді довше.
Він узяв ручку.
— Дивись. Я можу брати додаткові проєкти. Ти через кілька місяців повернешся до роботи. Скоротимо непотрібні покупки. Відкладатимемо щомісяця.
Христина подивилася на нього.
— Ти навіть не сердишся?
— На кого?
— На мою родину.
— Навіщо мені витрачати на це вечір? У нас свої справи.
Через кілька тижнів зателефонував Назар.
— Ти куди зникла?
— Нікуди.
— Мама каже, майже не приїжджаєш.
— Робота, діти.
— Слухай, у неї через тиждень сімдесят років. Я замовив великий зал у ресторані. Буде вся родина. Приходьте.
— Ми всі?
— Якщо хочете. Але дітей, може, краще залишити з Павлом. Там довга програма.
— Добре, подумаю.
— І вдягнися гарно. Там серйозні люди будуть.
Христина засміялася.
— Назаре, я якось сама вирішу, що вдягнути.
— Я просто кажу.
— А я просто відповідаю.
У день маминого ювілею Павло залишився з доньками вдома. Христина вдягнула сукню, яку мала ще з корпоративного вечора, зробила укладку сама й купила матері великий кошик із фруктами та сімейний фотоальбом. Коли вона зайшла до ресторану, Назар одразу підбіг.
— О, ти прийшла! Я вже думав, передумаєш.
— Чому?
— Після тієї розмови з татом.
— Мама тут ні до чого.
— Правильно. Сідай, я вас із Олесею посадив поруч.
За столом Олеся обійняла сестру.
— Ти гарно виглядаєш.
— Дякую.
— А Павло?
— З дівчатами.
— Шкода. Мій теж пізніше під’їде.
Свято йшло весело. Лідія Семенівна приймала квіти, сміялася, фотографувалася з дітьми та онуками. Богдан Петрович сидів поруч із дружиною й кілька разів кликав до себе знайомих, щоб представити Назару.
— Це мій син. Він уже майже повністю веде справу.
Назар задоволено кивав. Пізніше до Христини підсіла Вікторія, дружина брата.
— Нарешті можна трохи посидіти. Я весь вечір то там, то тут.
— Ти допомагала організовувати?
— Майже все Назар робив. Він зараз узагалі став дуже відповідальний.
— Це добре.
Вікторія нахилилася ближче.
— Ми, до речі, скоро переїжджаємо.
— Куди?
— У будинок батьків.
— Який будинок?
— Той, що біля озера. Богдан Петрович сказав, що їм із мамою вже зручніше жити ближче до центру, а будинок буде наш.
Христина повільно поставила чашку.
— Ваш?
— Ну, фактично Назарів. Там документи вже майже все.
— Зрозуміло.
Вікторія продовжила:
— А ще офісне приміщення тато залишає йому. Бізнес же теж уже переписують поступово.
— А Олеся?
— Їй квартира на Східному. Богдан Петрович сам казав.
Христина подивилася на жінку.
— А мені?
Вікторія завмерла.
— Я думала, ти знаєш.
— Що саме?
— Може, я зайве сказала.
— Віко, договори.
Вікторія відсунула чашку.
— Твій тато якось говорив Назарові, що основне майно розподілить між ним та Олесею. Про тебе я нічого не чула.
Христина встала.
— Куди ти?
— До тата.
— Зараз?
— Так.
Богдан Петрович стояв у коридорі ресторану й розмовляв із давнім знайомим. Христина підійшла й спокійно сказала:
— Тату, можна тебе на хвилину?
— Щось сталося?
— Поговоримо без гостей.
Вони вийшли у невеликий хол біля гардероба.
— Що таке?
— Ти вже розподілив майно?
Батько насупився.
— Хто тобі сказав?
— Це правда?
— Христинко, зараз мамине свято.
— Тому я й говорю тихо. Просто відповідай.
Богдан Петрович важко зітхнув.
— Частково документи вже оформлені.
— Назар отримує бізнес і будинок?
— Він двадцять років поруч зі мною.
— А Олеся квартиру?
— Так.
— А я?
Батько кілька секунд мовчав.
— Ти доросла жінка. У тебе чоловік.
Христина кивнула.
— Олеся теж має чоловіка.
— У неї інша ситуація.
— Яка?
— Вона завжди була розважлива.
— Бо вийшла заміж за забезпеченого чоловіка?
— Не перекручуй.
— Тоді поясни.
Богдан Петрович заговорив тихіше:
— Я не хочу, щоб усе, що я створював, одного дня опинилося в руках сторонніх людей.
— Павло для тебе сторонній?
— Це твій чоловік, а не мій син.
— А чоловік Олесі?
— Там інше.
— Знову інше.
У коридор вийшла мати.
— Ви чого тут стоїте? Гості питають.
Христина повернулася до неї.
— Мамо, ти знала?
Лідія Семенівна одразу зрозуміла, про що йдеться.
— Христино, не сьогодні.
— Я не влаштовую сварку. Просто питаю: ти знала?
— Знала.
— І була згодна?
Мати опустила очі.
— Батько все життя цим займався. Він вирішує.
— Отже, так.
— Доню, у тебе чудова сім’я.
— Саме тому мені нічого не треба?
— Не говори так.
— А як говорити?
Богдан Петрович сердито промовив:
— Я нікому нічого не винен. Моє майно — моє рішення.
Христина подивилася йому прямо в очі.
— У цьому ти правий.
Батько навіть розгубився.
— Що?
— Це твоє майно. Ти можеш зробити з ним усе, що захочеш. Віддати Назарові, Олесі, продати, подарувати. Я більше не запитаю про нього жодного разу.
Лідія Семенівна простягнула до неї руку.
— Христинко…
— Мам, я тебе привітала. Фотоальбом залишила біля подарунків. Я поїду додому.
— Не псуй вечір.
— Я нічого не псую. Усміхайтеся гостям. Усе добре.
Назар наздогнав сестру біля виходу.
— Ти куди?
— Додому.
— Через майно?
— Назаре, не зараз.
— Я не просив тата все віддавати мені.
Христина застебнула пальто.
— Тоді це не до тебе питання.
— Ти ж розумієш, я в бізнесі з юності.
— Я нічого в тебе не забираю.
— Ти сердишся.
— Я втомилася.
— Христю…
Вона повернулася.
— Бережи те, що отримуєш. І тата з мамою теж бережи. Добраніч.
Удома Павло зустрів її в коридорі.
— Ти рано.
— Дівчата сплять?
— Так.
— Ходімо на кухню.
Вона розповіла все без сліз і без підвищеного голосу. Павло сидів навпроти й не перебивав. Коли Христина закінчила, він запитав:
— Чого ти хочеш зараз?
— Чаю.
— Це я можу.
Він поставив чайник.
— А завтра?
Христина усміхнулася.
— Завтра хочу подивитися ту квартиру ще раз.
— Ту саму трикімнатну?
— Якщо її ще не продали.
— Грошей досі не вистачає.
— Значить, знайдемо інший варіант.
Наступні місяці минули в роботі. Павло взяв кілька додаткових проєктів. Христина повернулася до офісу на частковий день, а вечорами робила замовлення для невеликої дизайнерської студії. Раз на місяць вони відкривали таблицю витрат і дивилися, скільки вже вдалося відкласти.
— Ще далеко, — одного вечора сказав Павло.
— Але вже не так далеко, як пів року тому.
— Це правда.
— Дивись, я знайшла квартиру в старішому будинку. Три кімнати, кухня менша, зате район хороший.
— Ремонт потрібен.
— Зробимо поступово.
— Поїхали дивитися?
— У суботу.
Квартиру вони купили наступної весни. Не новобудову, не з дизайнерським ремонтом і не в найпрестижнішому районі. Зате в Соломійки та Даринки з’явилася окрема кімната, у Павла — невеликий робочий куточок біля вікна, а Христина нарешті поставила на кухні великий стіл, за яким могла збиратися вся сім’я. Першого вечора серед коробок Павло відкрив піцу й урочисто сказав:
— Вітаю власницю квадратних метрів.
Христина засміялася.
— Спільну власницю.
Соломійка прибігла з кімнати.
— Мамо, можна я на своїй стіні намалюю хмаринку?
— Ні.
— Маленьку.
— Ні.
Даринка висунула голову з-за дверей.
— А сонечко?
Павло підняв руку.
— Я пропоную спочатку зробити ремонт, а вже потім діти його знищать.
— Тату! — обурилися обидві.
Через два тижні зателефонувала Лідія Семенівна.
— Христинко, Олеся сказала, що ви переїхали.
— Так.
— Чому нам не сказала?
— Було багато справ.
— Можна приїхати?
Христина трохи помовчала.
— Приїжджайте в неділю.
Батьки з’явилися рівно об одинадцятій. Мама принесла домашню випічку, Богдан Петрович довго оглядав коридор, кухню, вікна.
— Скільки квадратів?
Павло назвав.
— Поверх?
— Четвертий.
— Будинок старий.
Христина усміхнулася.
— Тату, ти ще не зайшов, а вже знайшов недолік.
Він кашлянув.
— Я просто дивлюся.
Даринка підбігла до дідуся.
— Ходімо, я покажу нашу кімнату!
— Веди.
Через десять хвилин Богдан Петрович повернувся на кухню вже з паперовою короною на голові. Павло ледь стримав сміх.
— Гарно вам.
— Це Даринка зробила.
— Пасує.
За столом довго говорили про ремонт, роботу й дітей. Перед від’їздом батько затримав Христину в коридорі.
— Ви самі все оплатили?
— Так.
— Кредит брали?
— Невеликий.
Він кивнув.
— Молодці.
Христина чекала продовження, але батько мовчав.
— Це все?
— А що ще сказати?
— Нічого.
Богдан Петрович уже взявся за ручку дверей, потім озирнувся.
— Я, може, не завжди правильно з вами поводився.
Христина нічого не сказала.
— Я звик думати, що дітям треба дати освіту, а далі нехай самі. Назар був біля мене, тому я інакше на нього дивився.
— Тату, я не прошу виправдовуватися.
— Я знаю.
— І майна твого не прошу.
— Знаю.
Він подивився на доньку.
— Приїжджайте до нас частіше.
— Якщо ти перестанеш зустрічати Павла питанням про його зарплату.
Богдан Петрович усміхнувся.
— Спробую.
— І не розповідатимеш дівчатам, що дорогі сукні — марна витрата.
— Тут нічого не обіцяю.
Христина засміялася.
— Тоді почнемо хоча б із Павла.
Через кілька місяців у новій квартирі зібралася вся родина. Олеся принесла торт, Назар прийшов із дружиною, батьки сиділи біля вікна, а дівчатка показували всім свої малюнки. Назар підійшов до Христини на кухні.
— Ти знаєш, тато недавно хотів змінити документи.
Христина поклала тарілки на стіл.
— Які документи?
— Ті самі.
— І?
— Я сказав, щоб він нічого не робив через почуття провини. Нехай вирішує спокійно.
Христина кивнула.
— Правильно сказав.
— Ти не хочеш знати, що він вирішив?
— Ні.
— Серйозно?
— Абсолютно.
Назар усміхнувся.
— Ти дивна.
— Може бути.
Павло з кімнати покликав:
— Христю, де великі чашки?
— Верхня шафа!
— Тут немає!
— Ліворуч!
— Знайшов!
Назар озирнувся й тихо сказав:
— У вас тут добре.
Христина взяла тацю.
— Бо це наш дім.
— Ти все-таки образилася на тата?
Вона зупинилася біля дверей кухні.
— Я перестала чекати від нього того, чого він не хотів давати. І стало простіше.
— А якщо одного дня він усе перегляне?
— Це буде його рішення. Моє життя від цього вже не залежить.
Із кімнати почувся дитячий сміх.
— Мамо! Тато знову поставив чашки не на ту полицю!
Христина голосно відповіла:
— Нехай стоять! Сьогодні в нас гості!
Павло визирнув із кухонним рушником на плечі.
— Нарешті офіційний дозвіл!
Усі засміялися, а Богдан Петрович підняв паперову корону, яку Даринка знову посадила йому на голову.
— Христю, сфотографуй мене, поки я ще король цієї родини!
— Тату, тут кожен король своєї території.
— І це правильно, — відповів він.
А як би ви поставилися до ситуації, коли батьки заздалегідь віддають майже все одному з дітей, а іншому кажуть розраховувати лише на себе? Чи змогли б ви після такого зберегти з родиною тепле спілкування?
Фото ілюстративне.