Листопадовий вечір у старому районі Львова дихав вологою та прохолодою.

Сонце вже давно сховалося за гостроверхими дахами, забарвлюючи небо у колір стиглої сливи, а перші краплі холодного дощу ліниво вистукували по залізному підвіконню.

Ганна Михайлівна сиділа на своїй невеликій кухні, яка за довгі роки стала для неї фортецею спокою.

Вона тримала в руках стареньке горнятко з дрібними волошками, що вже давно втратили свій колишній блиск, і бездумно дивилася на пару, що підіймалася вгору від липового чаю.

— Мамо, ну знову на кухні безлад! — Олена влетіла в кімнату, де Ганна Михайлівна сиділа з онуком за столом. — Івасю, швидко мити руки, вечеряти будемо.

— Оленочко, я ж щойно хотіла лише.

— Щойно що? — голос доньки звучав натягнуто, у ньому відчувалася суміш утоми та прихованого роздратування. — Я ледь на ногах стою після офісу, а тут знову все догори дриґом. Пательні не на місці, скрізь якісь крихти.

Ганна Михайлівна повільно підвелася, обережно відсуваючи альбом, у якому вони з онуком малювали осінній ліс.

— Ми з Івасиком захопилися малюванням. Не хвилюйся, я зараз усе приберу, за п’ять хвилин буде чисто.

— Не треба зараз! Треба було думати раніше! — Олена схопила зі столу кольорові олівці та майже жбурнула їх у коробку. — Ти ж цілий день вдома, невже так важко підтримувати елементарний порядок?

— Бабусю, не сварися з мамою, — тихо прошепотів Івась, міцно притискаючись до Ганни.

— Ніхто не свариться, сонечко, — жінка ніжно погладила онука по розпатланій голові. — Біжи до тата, він там якраз новини дивиться.

Хлопчик неохоче поплівся до вітальні, раз у раз озираючись на бабусю великими, повними тривоги очима.

— Ти його занадто розпещуєш, — Олена витирала стіл з такою енергією, ніби хотіла стерти саму пам’ять про цей вечір. — Уроки не зроблені, в голові тільки казки та малюнки.

— Він ще зовсім дитина, Оленко.

— Дитина! Йому до школи наступного року, а він літери плутає. У моєї колеги син уже англійською читає, а наш.

— Івасик дуже здібний хлопчик, — тихо, але впевнено заперечила Ганна. — Просто йому потрібен свій темп, не можна всіх під одну лінійку.

— Темп! — Олена різко обернулася. — У мене немає часу на його темпи! Я працюю з ранку до ночі, повертаюся витиснута як лимон, а вдома.

Вона замовкла, але Ганна Михайлівна відчула те, що залишилося за дужками цих слів.

— А вдома я, — закінчила вона думку за доньку.

— Я не це хотіла сказати.

— Хотіла. І, мабуть, маєш право. Я дійсно займаю тут місце, і здається, тільки заважаю вашому налагодженому ритму.

Ганна пройшла до мийки й заходилася мити посуд.

Вода була майже окропом, але вона не зменшувала напір. На душі був камінь.

— Мамо, ну не роби з мухи слона, — Олена підійшла ближче, її голос став трохи м’якшим. — Просто я дуже втомилася. На роботі знову аудит, вдома теж напруга.

— Вдома теж важко, я розумію.

— Та не ти проблема! — спалахнула донька з новою силою. — Просто хочеться відчинити двері й побачити затишок, а не вічний хаос. Невже це така велика вимога?

Ганна поставила чисту тарілку на сушарку.

— Ні, це не складно. Я буду уважнішою до твоїх правил.

— Мамо, — голос Олени зовсім стих. — Я не хотіла кричати. Просто все навалилося.

— Просто я стала зайвою вагою в цьому човні. Після того, як не стало твого тата.

— Перестань! — Олена вдарила долонею по стільниці. — Яка вага? Ти ж із малим допомагаєш, готуєш, прибираєш.

— Погано прибираю, як ти сама кажеш.

— Та нормально ти все робиш! Просто день такий невдалий.

Ганна витерла руки полотенцем і прямо подивилася на доньку.

— Олено, а можливо, мені варто подумати про переїзд? Може, знайти невелику кімнатку десь неподалік, жити окремо?

— Що за дурниці! — Олена зблідла, її очі розширилися від переляку. — Куди ти зібралася? На що ти будеш жити сама?

— Пенсія є. Вона невелика, звісно, але якось би перебилася.

— Мамо, годі! Нікуди ти не підеш. Ми ж сім’я, одна родина.

— Сім’я, — луною повторила Ганна. — Але я відчуваю себе тут.

— Як?

— Зайвою. Наче меблі, які вже не пасують до нового інтер’єру.

Це слово повисло в повітрі важкою хмарою.

Олена відкрила рот, щоб заперечити, але в цей момент у кухню забіг Івась.

— Бабусю, тато сказав, що борщ уже чекає! А я намалював тобі сюрприз!

Він простягнув аркуш паперу, ще вологий від акварелі.

— Дивись, це наш будинок, а це ми всі разом на прогулянці. Ось тато, ось мама з великою сумкою, а ось ти, бабусю. Бачиш, ти в самому центрі, бо ти нас усіх тримаєш!

На малюнку посередині була зображена жінка зі срібним волоссям і величезним серцем, намальованим просто поверх сукні.

Навколо неї — маленькі фігурки, що трималися за руки.

— Дякую, моє сонечко, — Ганна притиснула папір до себе. — Це найдорожчий подарунок.

— А завтра в садочку свято Осені! Ти ж прийдеш? Я вивчив довгий вірш про хмаринку!

— Обов’язково прийду, рідний.

— А мама з татом прийдуть?

Олена та її чоловік Ігор, який якраз з’явився у дверях, переглянулися.

— Не знаю, синку, — винувато промовила Олена. — У мами завтра дуже важлива зустріч з клієнтами.

— А в тата?

— І в тата робота, Івасику. Об’єкт треба здавати.

Хлопчик помітно посумнішав, плечі його опустилися.

— Чому у всіх робота, а в бабусі немає? Тоді тільки бабуся мене побачить?

— Не тільки, — швидко вставила Ганна Михайлівна. — Мама й тато обов’язково знайдуть хвилинку, щоб подивитися відео, яке я зніму.

Але в очах дитини вона прочитала гірке розчарування.

І зрозуміла: завтра на святі вона знову буде єдиним представником «родини», що вболіває за свого малого героя.

За вечерею панувала тиша, яку порушував лише стукіт ложок об кераміку.

Ігор час від часу зиркав на дружину, відчуваючи напругу, але в розмову не втручався — він давно засвоїв правило «тихої гавані».

Івась зосереджено копирсався в тарілці, виводячи ложкою візерунки на борщі.

— Ігорю, — обережно почала Ганна, — а ти завтра ну зовсім не зможеш на свято заскочити? Хоча б на десять хвилин?

Зять підняв очі від смартфона, де він щойно переглядав якісь креслення.

— Завтра? Яке свято?

— Ну як же, у сина в садочку. Він так готувався, вірші вчив вечорами.

— Ах, так, — Ігор потер потилицю, погляд його став блукаючим. — Взагалі-то завтра у нас термінова нарада.

— У суботу? — здивувалася жінка.

— Ну так, графіки горять. А що, Ганно Михайлівно, ви ж підете? Ви ж у нас експерт з дитячих заходів.

— Піду, звичайно. Куди ж я подінуся.

— Ну от і чудово. Ви краще за нас знаєте, де стати, як зняти. Ми вам довіряємо.

Олена їла мовчки, але Ганна бачила, як міцно вона стискає виделку.

— А ти, доню? Може, хоч на початок встигнеш?

— Мамо, ну що ти починаєш? — Олена нарешті підняла голову. — Мені завтра через все місто їсти до замовника. Це великі гроші, розумієш?

— У вихідний день.

— Гроші самі себе не зароблять, мамо. Особливо зараз, коли нам треба кредит за квартиру виплачувати.

Івась раптом підвів голову. Його голос тремтів:

— А чому всі заробляють гроші, а я один буду на сцені?

— Ти не один, сонечко, — Ганна Михайлівна лагідно притулила його до себе. — Бабуся буде в першому ряду. І я зніму все на телефон, ми ввечері влаштуємо справжній кінотеатр з попкорном і будемо дивитися твій виступ.

— Це зовсім не те саме, — тихо промовив хлопчик і пішов з кухні, залишивши вечерю недоїденою.

Коли посуд був помитий, а діти розійшлися по своїх кімнатах, Ганна Михайлівна довго стояла біля вікна.

Вона згадувала, як сама колись бігла з роботи, щоб встигнути на свято в садочок до маленької Оленки.

Було важко, грошей катастрофічно не вистачало, але вона ніколи не дозволяла собі пропустити ті важливі миті. Куди ж зникло це відчуття пріоритетів?

— Мамо, — почувся голос Олени з коридору. — Ти не ображайся на мене. Я сьогодні справді була різкою.

— Та все добре, доню. Я розумію твою втому.

— Просто завал на роботі, вдома теж купа обов’язків.

— Я намагаюся полегшити тобі життя, як можу.

— Намагаєшся, звісно. Але іноді мені здається, — Олена затнулася на півслові.

— Що саме тобі здається? Кажи вже як є.

— Що ти занадто багато дозволяєш Івасику. Він звикає, що бабуся все за нього вирішить, все підбере, все дозволить. Він росте несамостійним.

— Я просто люблю його і хочу, щоб його дитинство було світлим.

— Але ти його балуєш! Вчора він відмовився складати конструктор, і ти сама все прибрала, поки він мультики дивився.

— Він був такий втомлений після занять.

— Втомлений! Йому всього п’ять, яка там втома? Я в його роки вже сама підлогу підмітала і за собою посуд мила.

— Тоді були інші часи, Олено. Ми виживали.

— Ось саме! Інші! А зараз дітей треба готувати до жорстокої конкуренції, до дисципліни. А ти робиш із нього «кімнатну рослину».

Ганна промовчала. Вона знала: суперечки не принесуть плодів.

Олена вважає матір занадто м’якою, занадто «старомодною». Можливо, в чомусь вона і права, але серце Ганни не могло інакше.

— Добре, мамо, давай закриємо тему. Завтра сходиш на те свято, підтримаєш його. А ми з Ігорем наступного разу обов’язково вирвемося.

— Звичайно, доню. Обов’язково.

Коли донька пішла, Ганна ще довго дивилася на вогні вечірнього Львова.

У сусідніх будинках світилися сотні вікон. Цікаво, скільки там таких бабусь, які відчувають себе лише «функцією» в родині?

Тією самою непомітною силою, яка тримає побут, але чия думка вже нікого не цікавить?

Субота почалася з сірого туману, що огортав старі вулиці.

Ганна Михайлівна прокинулася раніше за всіх.

У квартирі панувала та особлива передранкова тиша, яку вона так любила.

Вона тихо пройшла на кухню, поставила старенький чайник на вогонь. Аромат кави трохи підбадьорив її.

— Бабусю, — у дверях з’явився сонний Івась у піжамі з динозаврами. — А вже пора йти на свято?

— Ще рано, сонечко. Давай спочатку поснідаємо, а потім будемо перетворюватися на найкрасивішу хмаринку у світі.

— А мама з татом ще сплять?

— Сплять, вони дуже втомилися за тиждень.

— А вони точно-точно не зможуть? Навіть якщо я буду дуже голосно просити?

Ганна Михайлівна присіла навпочіпки перед онуком, заглядаючи йому в очі.

— Розумієш, Івасику. У дорослих іноді трапляються справи, які ну ніяк не можна перенести.

— Важливіші за мене? — це запитання прозвучало так просто і водночас так боляче, що у Ганни перехопило подих.

Як пояснити дитині складну логіку дорослого світу?

Як сказати, що гонитва за кар’єрою та грошима іноді засліплює найважливіше?

— Ні, Івасику. Ти для них — найдорожче у світі. Просто вони зараз роблять усе, щоб у тебе було гарне майбутнє. Це їхній спосіб любити.

— А твій спосіб — бути поруч?

— Мабуть, так. Моя любов — це наш спільний час. Наші казки, наші прогулянки в парку, наші маленькі секрети.

— Значить, ти мене любиш сильніше?

— Ні, просто по-іншому. Бабусі мають більше вільного часу, тому ми можемо дозволити собі просто бути поруч і нікуди не поспішати.

Ближче до восьмої ранку прокинулися батьки. Снідали поспіхом, на ходу розмовляючи по телефонах.

— Мамо, обов’язково зніми момент, де він читає вірш, — гукнула Олена, натягуючи плащ. — І скинь відразу у наш сімейний чат у Вайбері.

— Зніму, не хвилюйся.

— І якщо він раптом забуде слова — не дай йому розплакатися, підморгни йому чи що.

— Я буду поруч, Оленко. Все буде добре.

Донька швидко поцілувала сина в щоку і вибігла за двері. Ігор махнув рукою на прощання і теж зник у ліфті.

— Бабусю, — Івась смикнув її за рукав. — А чому мама сказала «якщо він розплачеться»? Вона думає, що я боюся?

— Ні, сонечко. Вона просто сама дуже хвилюється за тебе. Це від великої любові.

Хлопчик посміхнувся і побіг вдягати свою білу сорочку.

До дитячого садочка вони прийшли заздалегідь.

У роздягальні було гамірно: пахло вологою від парасольок, лаком для волосся та дитячим сміхом.

Ганна Михайлівна озирнулася навколо. Вона була однією з небагатьох представниць старшого покоління.

Більшість дітей привели молоді, енергійні батьки з великими фотокамерами.

— Ой, Івасику, а де твої тато з мамою? — запитала одна з мам, поправляючи бант своїй доньці.

— Вони на роботі, заробляють гроші, — серйозно відповів хлопчик. — Але зі мною прийшла бабуся, вона найголовніша!

— Ну так, — жінка співчутливо подивилася на Ганну Михайлівну. — Добре, коли є на кого залишити дитину. Нам от довелося відгул брати.

У цьому погляді Ганна відчула тонку суміш жалю та зверхності.

Жалю до дитини, чиї батьки занадто зайняті, і зверхності до неї, «безплатної няньки».

— Івасику, біжи в групу, перевдягайся в костюм хмаринки! — гукнула вихователька.

Внук побіг, а Ганна пройшла до актового залу.

Вона сіла в третьому ряду, дістала свій недорогий смартфон, перевірила заряд батареї.

Серце її калатало так, ніби це вона мала зараз виходити на сцену.

Зал поступово заповнювався. Батьки весело перемовлялися, ставили квіти на підвіконня, налаштовували штативи.

Ганна сиділа сама, міцно тримаючи в руках маленький букетик осінніх айстр, які вона купила у бабусі біля ринку.

— Вибачте, тут вільно? — поруч сіла молода жінка в стильному пальті. — Ви чия бабуся?

— Івасика Мельника.

— А, знаю такого! Дуже ввічливий хлопчик, завжди ділиться іграшками. Це ви його так виховали?

— Намагаюся вкладати в нього те, що маю в серці.

— А батьки його де? Теж кар’єру будують?

— Працюють, — коротко відповіла Ганна, відчуваючи, як всередині знову підіймається хвиля захисту за свою родину.

— Розумію. Зараз такий час. У нас у групі теж багато дітей тільки з бабусями приходять. Батькам вічно ніколи. А потім дивуються, чому діти їх не слухають.

У цей момент світло в залі згасло, і почалася музика.

Діти виходили на сцену маленькими групками.

Вони співали про золоту осінь, танцювали з парасольками, кружляли, як осіннє листя.

Ганна Михайлівна знімала кожен рух, боячись пропустити хоча б мить.

Нарешті оголосили вихід «хмаринок».

Івась з’явився на сцені в пишному блакитному костюмі з вати.

Він відразу почав шукати очима в залі свою підтримку

Коли їхні погляди зустрілися, хлопчик сяяв такою радістю, що Ганні здалося, ніби в залі стало світліше.

Він махав їй рукою, поки вихователька не зробила йому зауваження.

— А тепер спеціальний номер нашого свята, — оголосила ведуча. — Вірш про найважливіше в житті. Читає Івась Мельник!

Хлопчик вийшов на середину сцени, випрямив спину, склав руки за спиною, як його вчив дідусь колись, і дзвінким, чистим голосом почав:

— Родина — це мама, що пахне весною,

Родина — це тато, що поруч зі мною.

Та є в моїм домі ще зірка одна,

То бабуся моя, наче казка жива!

Зал схвально загудів. Ганна Михайлівна відчула, як пальці, що тримали телефон, почали німіти.

Вона не впізнавала цих рядків — вдома вони вчили зовсім інший вірш про дощ.

— Матуся працює, а татко спішить,

Бабуся ж зі мною кожну мить проживе.

Вона і нагодує, і пісню заграє,

І страхи нічні вона розганяє.

В залі запала тиша. Батьки почали відриватися від своїх екранів і дивитися на маленьку «хмаринку» на сцені.

— Коли мені сумно, чи коліно болить,

Бабуся притулить — і все пролетить!

І навіть як трапиться прикра біда,

Я знаю: бабуся поряд буде до кінця!

Івась зробив паузу, подивився прямо на Ганну Михайлівну, і його голос став тихішим, але неймовірно проникливим:

— Спасибі, рідненька, за руки твої,

За серце велике, за добрі пісні!

Ти ангел мій світлий, ти сила моя,

Тобою пишається наша сім’я!

Коли він закінчив, зал вибухнув такими аплодисментами, яких не чув цей садочок уже давно.

Ганна Михайлівна не могла стримати сліз, вони котилися по щоках, заважаючи знімати відео.

Вона лише бачила крізь туман, як її онук кланяється і шле їй повітряний поцілунок.

Поруч сидяча жінка простягнула їй серветку.

— Який у вас золотий онук. Які слова він підібрав. Ви справді для нього цілий світ.

— Дякую, — ледь вимовила Ганна. — Я навіть не знала, що він це готував.

Після офіційної частини вихователі організували невеликий солодкий стіл.

Івась не відходив від бабусі ні на крок, міцно тримаючи її за руку.

— Бабусю, тобі сподобалося? Ти не образилася, що я не той вірш прочитав?

— Як я можу образитися, сонечко? Це було найкраще, що я чула у своєму житті. Але де ти взяв ці слова?

— А ми з вихователькою, Марією Степанівною, потайки вчили! — гордо зізнався малий. — Я їй розповів, як ти мене малювати вчиш і як казки на ніч розказуєш, а вона допомогла мені це в риму скласти. Я хотів, щоб ти знала: я все бачу. І мама з татом теж мають знати.

Ганна Михайлівна обняла онука так міцно, що він ледь не загубив свої «хмарні» вушка.

До них підійшла вихователька.

— Ганно Михайлівно, можна вас на хвилинку?

— Так, звісно.

— Я хотіла вам подякувати. Івась — дивовижна дитина. В наш час, коли батьки зациклені на успіху та зовнішніх досягненнях, такі діти стають рідкістю. Він має те, чого не купиш за жодні гроші — глибоку емпатію та вміння цінувати любов.

— Це його природна доброта.

— Ні, це ваша праця. Діти — це дзеркало. Те, що ви в нього вкладаєте щодня, попри втому чи дрібні сварки з донькою, дає свої плоди. Ви даєте йому «базову довіру до світу». На цьому будується все подальше життя.

Ганна Михайлівна відчула, як тягар, що тиснув на неї останні тижні, остаточно розчинився.

Вона зрозуміла: вона не меблі. Вона — фундамент.

Вдома було порожньо. Олена та Ігор ще не повернулися.

Івась відразу побіг до своєї кімнати малювати нову картину — тепер уже про свято.

А Ганна Михайлівна сіла за стіл, поставила перед собою телефон і ще раз переглянула запис.

На екрані маленька фігурка в костюмі з вати виголошувала слова про «ангела світлого».

Ганна відчувала, як у серці розливається тепле світло.

Виходить, вона не зайва. Виходить, її роль у цій родині — бути тим самим джерелом безумовної любові, на яке завжди можна покластися.

Олена з Ігорем повернулися майже одночасно, коли за вікном уже зовсім стемніло.

Вони виглядали втомленими, виснаженими дорогою та переговорами. Івась тут же вискочив у коридор.

— Мамо, тато! Я виступав! Я був хмаринкою! І я вірш про бабусю читав!

— Молодець, синку, — втомлено промовила Олена, знімаючи підбори. — Мамо, як там усе пройшло? Були зауваження від вихователів?

— Все було чудово, Оленко. Івась був справжньою зіркою.

— Відео зняла? Бо я цілий день тільки про це і думала, хоча зустріч була дуже важка.

— Зняла. Давайте я вам покажу.

Ганна Михайлівна поклала телефон на стіл. Олена та Ігор схилилися над маленьким екраном.

Коли Івась на відео почав читати вірш про бабусю, в кімнаті запала тиша.

Олена спочатку дивилася здивовано, потім її плечі почали здригатися.

Коли відео закінчилося, Олена довго мовчала, прикривши очі рукою.

— Мамо, — нарешті тихо промовила вона. — А ми ж цього вірша не вчили.

— Він сам його підготував. Разом із вихователькою. Це був його особистий сюрприз для мене і для вас.

Ігор кашлянув, відводячи очі до вікна.

— Так, — глухо сказав зять. — Схоже, ми справді багато чого пропускаємо за цими гонками. Івасю, підійди до мене.

Він підняв сина на руки й міцно притиснув до себе.

— Пробач нам, малий. Ми з мамою, ми дуже стараємося, щоб у тебе все було. Але, мабуть, ми забуваємо про найважливіше.

Після вечері, коли Івася вже вклали спати, Олена прийшла на кухню до матері.

Вона сіла поруч, поклала свою голову на плече Ганни Михайлівни, як робила це в далекому дитинстві.

— Мамо, прости мене за ті слова про переїзд. Я була такою дурною.

— Та все добре, доню.

— Ні, не добре. Я так зациклилася на своїх планах, на кар’єрі, на тому, щоб бути «ідеальною мамою» за версією соціальних мереж, що перестала бачити те, що в мене перед носом. Ти — наше серце. Без тебе цей будинок був би просто коробкою зі стінами.

— Оленко, я просто хочу допомогти.

— Ти робиш набагато більше, ніж просто допомагаєш. Ти вчиш мого сина любити. Я сьогодні зрозуміла: він виріс таким чуйним тільки завдяки тобі. Жоден англійський гурток чи престижна школа не дадуть того, що даєш ти одним своїм поглядом.

— Дякую, доню. Мені дуже важливо було це почути.

— А щодо переїзду. Навіть не думай про це більше. Ти — частина нас. Ми одна родина, зі своїми недоліками, нервами, але ми разом.

Ганна Михайлівна відчула, як на душі нарешті запанував цілковитий мир.

За вікном перестав іти дощ. Хмари розійшлися, і на небі з’явився молодий місяць, освітлюючи старі львівські двори.

Минув місяць. Життя в родині Мельників не змінилося кардинально — Олена так само багато працювала, а Ігор часто затримувався на об’єктах.

Але щось невловиме стало іншим. Тепер вечорами вони частіше відкладали телефони й просто розмовляли.

Олена перестала критикувати матір за «неправильне» прибирання, натомість почала частіше дякувати за смачну вечерю.

Ганна Михайлівна тепер точно знала свою роль.

Вона — хранителька тепла. Вона — та, хто пояснює дитині складні речі простими словами. Вона — місток між минулим і майбутнім.

Одного вечора вона знову сиділа на кухні з онуком. Вони разом ліпили з пластиліну цілий зоопарк.

— Бабусю, — раптом запитав Івась. — А ти щаслива з нами?

Ганна Михайлівна посміхнулася, подивилася на свої натруджені руки, на малюнок на стіні, де вона була в центрі родини, і впевнено відповіла:

— Я найщасливіша бабуся у світі, Івасику. Бо в мене є ви.

— І ми щасливі, — прошепотів хлопчик, ліплячи маленьке слоненя. — Бо в нас є ти. Назавжди.

За вікном падав перший сніг. Він вкривав землю білою, чистою ковдрою, наче готував місце для нової, доброї історії.

І в цьому маленькому вікні на третьому поверсі горіло світло, яке неможливо було загасити жодними життєвими негараздами.

Це було світло любові, яка не потребує пояснень, яка просто є — тихою, вірною і нескінченною.

Ця історія — нагадування кожному з нас. Ми часто біжимо за примарними досягненнями, забуваючи про тих, хто тримає наш тил.

Бабусі та дідусі — це не просто «помічники», це коріння нашого дерева.

Чи часто ми кажемо їм «дякую»? Чи помічаємо ми їхню тиху працю?

Озирніться навколо — можливо, поруч із вами теж живе «ангел світлий», чиє серце б’ється тільки заради вашого спокою

Не чекайте святкових виступів, щоб сказати найголовніші слова. Любіть своїх рідних зараз. Сьогодні. Кожної миті.

Чи траплялися у вашому житті подібні ситуації?

Як ви вважаєте, чи мають батьки право вимагати від бабусь і дідусів суворого виховання онуків, чи старше покоління створене саме для того, щоб «балувати»?

Фото ілюстративне.