Вечірня Вінниччина повільно занурювалася у м’яке бурштинове сяйво ліхтарів, що відбивалися у спокійних водах Південного Бугу.

Проте в невеликому селі неподалік міста панувала інша атмосфера — тут пахло скошеною травою, вечірньою прохолодою та димом із димарів, де господині вже заходилися готувати вечерю.

Галина Степанівна сиділа на старій дерев’яній лавці під розлогою грушею, яку посадив ще її дід.

У руках вона стискала мобільний телефон, який здавався в цьому сільському затишку чимось абсолютно чужорідним і холодним.

Раптом екран спалахнув, і пролунав різкий дзвінок.

Галина Степанівна здригнулася, піднесла слухавку до вуха, і перший діалог розірвав тишу:

— Мамо, ну ти ж сама вирішила! Навіщо тепер сльози лити? — голос Михайла пролунав роздратовано, наче він відмахувався від настирливої мухи, а не розмовляв із матір’ю.

— Я не ллю сльози, синку. Просто запитала, як ви там, як облаштувалися, — Галина Степанівна притиснула телефон щільніше, намагаючись вловити бодай краплю тепла в голосі єдиної дитини.

— Нормально все. Слухай, мамо, я зайнятий. Ремонт робимо, розумієш? Шпалери клеїмо, це ж купа роботи!

— Шпалери? — Галина мимоволі всміхнулася, згадуючи, як колись вони разом із маленьким Михайликом білили стіни в цій самій хаті. — А які обрали, Михайлику? Може, з квітами, як ти любив у дитинстві?

— Та яка різниця, які квіти! Світлі обрали. Оксана вибирала, вона краще знає, що зараз у моді. Все, мамо, мені немає коли зараз базікати, клей сохне. Потім зідзвонимося.

— Але ж, синку, — почала була вона, та в слухавці вже лунали короткі, байдужі гудки.

Галина Степанівна повільно опустила руку.

Короткі гудки замість «дякую», замість звичайного «як твоє здоров’я, мамо».

Вона подивилася у вікно батьківської хати. За склом гойдалися яблуні, суцільно всипані білим цвітом, наче наречені перед вінчанням.

Пахло свіжістю, вологою землею після травневого дощу і чимось давно забутим — дитинством, коли світ був зрозумілим і добрим.

Вона переїхала сюди місяць тому.

Залишила Михайлові свою трикімнатну квартиру в центрі Вінниці, де прожила тридцять років. Просто так. Бо він одружився, бо їм було тісно в його старій однокімнатці, бо вона — мати.

Вона вважала це своїм обов’язком. Але тепер, сидячи в тиші порожньої хати, Галина вперше замислилася: чи не віддала вона разом із ключами від квартири й ключі від власного серця, які син просто кинув у кишеню, навіть не глянувши?

— Галю, ти чого тут сидиш, наче пам’ятник самоті? — з-за тину визирнула Зінаїда, сусідка з очима кольору літнього неба. В руках вона тримала відро картоплі. — Знову твій “інтелігент” дзвонив?

— Дзвонив, Зіно. Ремонт у них. Шпалери клеять. Каже, Оксана світлі вибрала.

Зінаїда гучно поставила відро на землю і вперла руки в боки.

— Світлі шпалери — то велика справа, звісно! А те, що в тебе тиск вчора зашкалював, він не питав? А те, що дах на веранді після зливи тече — йому не цікаво? Ти ж йому квартиру трикімнатну віддала! Сама в оцей старий замок перебралася, а він навіть цвяха не приїхав прибити!

— Та навіщо ти так, Зіно. У нього ж робота, кар’єра. Він у мене мізками працює, а не руками.

— Мізками? — пирхнула сусідка. — Мізки без серця — то суха солома. Ти б краще про себе подумала. Давай-но, витирай очі. Ходімо до мене, я борщ такий зварила, ти такого ще не їла ніколи смачного! Будемо життя обговорювати.

Галина Степанівна всміхнулася. Вперше за цей місяць — по-справжньому.

Але справжні випробування були ще попереду.

Наступного дня, коли сонце тільки-но почало пригрівати, до хвіртки підійшов чоловік. Високий, плечистий, із сивиною на скронях, але з дуже молодими і добрими очима.

— Доброго дня, пані Галино! — гукнув він, тримаючи в руках ящик з інструментами. — Я Микола, ваш сусід через три хати. Зінаїда Іванівна казала, що у вас тут дах “заплакав”. Прийшов подивитися.

— Ой, Миколо, я навіть не знаю, — Галина зніяковіла. — У мене ж зараз із грошима не дуже, пенсія після переїзду зовсім розлетілася на дрібниці.

Микола лише засміявся, і той сміх був таким теплим, що на душі стало легше.

— Хто ж за таке гроші бере? Ми ж сусіди! Ви мені краще кави зваріть і розкажіть, як ви таку розсаду помідорів виростили, що у всіх заздрість бере. Домовилися?

За тиждень Микола став частим гостем. Він не лише полагодив дах, а й підбив поріг, змайстрував нові поличку у погребі й пофарбував хвіртку.

Вечорами вони часто сиділи на веранді, пили чай і розмовляли.

— А син що ж, Галю? — якось запитав Микола, відставляючи чашку. — Чому не приїде? Я ж бачу, ви кожну хвилину телефон у руках крутите.

— Та Михайло. Він зайнятий, Миколо. У нього проекти, наради. Він у мене дуже поважна людина в місті.

— Поважна людина — це той, хто про батьків не забуває, — тихо, але твердо відповів Микола. — Я от свою маму до останнього дня на руках носив. І не тому, що був винен, а тому, що любив. А ваш Михайло, вибачте мені за відвертість, він просто звик, що ви — це такий безкоштовний ресурс, який завжди поруч.

Галина хотіла було заперечити, але слова застрягли в горлі. Бо десь у глибині душі вона знала: Микола правий.

Минуло два місяці. Липень палав спекою, коли телефон Галини знову ожив.

Цього разу голос Михайла був не просто роздратованим, а якимось напружено-вимогливим.

— Мамо! Ти чуєш мене? Я питаю, ти коли в місті будеш? Нам треба серйозно поговорити!

— Михайлику, а що сталося? Я ж тут, у селі, мені тут добре. Повітря, город.

— Як що сталося? Оксана чекає дитину! Розумієш? Нам потрібна дитяча кімната! Ми вирішили, що та твоя спальня — вона ідеальна. Але там твої шафи, твої старі книги батька. Ми їх вивезли в гараж, треба, щоб ти приїхала і розібрала цей непотріб, бо ми там ремонт починаємо.

Галина відчула, як серце забилося швидше.

— Вивезли? Але ж там були листи вашого батька. Моя весільна сукня.

— Мамо, ну не починай цю драму! Це ж просто старі ганчірки. Нам про дитину треба думати! І ще, ми тут подумали з Оксаною. Тобі в місті робити нічого. Тут шум, газ, пил. Тобі в селі краще. Давай ми цю хату твою трохи підрихтуємо, а квартиру ми на себе переоформимо остаточно, щоб з документами на садочок дитині проблем не було. Ти ж не проти? Ти ж хочеш, щоб онучка жила в нормальних умовах?

— Михайле, — голос Галини затремтів. — Ти хочеш сказати, що мені тепер і місця немає в тій квартирі, яку я вам віддала?

— Мамо, ну навіщо ці крайнощі? Місце завжди є, але ти ж сама розумієш — дитині потрібен простір. Ти ж сама вирішила поїхати! То навіщо тепер ці розпитування? Ти ж мати, ти повинна розуміти!

Галина Степанівна поклала слухавку. Вона не плакала. У неї просто не залишилося сліз. Вона вийшла на ґанок і сіла на нову лавку, яку зробив Микола. Поруч якраз проходив він сам із кошиком яблук.

— Галю, що з тобою? Ти біла, як стіна. Знову він?

Галина підняла очі на сусіда.

— Миколо, він сказав, що я повинна розуміти. Бо я — мати. Він хоче, щоб я зовсім зникла з їхнього життя, залишивши їм усе. Каже, що мої речі — то непотріб.

Микола поставив кошик на землю, підійшов і сів поруч.

Він взяв її натруджену руку у свою — велику і надійну.

— А тепер послухай мене, Галю. Бути матір’ю — це не значить бути жертвою. Ти виростила сина, дала йому все. Свій борг ти виконала ще тоді, коли він отримав диплом. Все, що ти дала йому понад те — то твоя милість. І якщо він її не цінує, то це не твоя провина. Це його біда. Скажи мені, тобі тут справді погано?

— Ні. Мені тут спокійно. Тут небо ближче. Тут я відчуваю, що дихаю.

— Тоді дихай, Галю! Живи для себе. У суботу в нашому клубі танці “Для тих, кому за”. Ну, ти розумієш. Я прийду за тобою. Одягни свою найкращу сукню, ту, що не в гаражі. Потанцюємо.

Галина вперше відчула дивну легкість.

У суботу вона справді одяглася, підфарбувала губи і вийшла до Миколи.

Вони танцювали під старі мелодії, сміялися і розмовляли з іншими односельцями.

Галина виявила, що люди тут пам’ятають її батьків, поважають її як колишню медсестру і щиро радіють її присутності.

Але за тиждень на подвір’я заїхала біла іномарка.

Михайло вискочив із машини, ляскаючи дверима так, що кури розлетілися в різні боки. На ньому був дорогий костюм, а обличчя пашіло гнівом.

— Мамо! Ти що, з глузду з’їхала? Я тобі дзвоню, а ти “поза зоною”! Мені сусіди сказали, що ти тут з якимось дідом по танцях ходиш! Тобі шістдесят років, мамо! Люди сміються! Оксані соромно перед подругами, що її свекруха в селі “загуляла”!

— Доброго дня, синку, — спокійно відповіла Галина, виходячи на ґанок. — А чому тобі соромно? Хіба радість — то сором?

— Яка радість? Ти повинна про онуку думати! Ми тут гроші на ремонт рахуємо, кожну копійку, а ти тут розважаєшся! До речі, я з юристом говорив. Нам треба, щоб ти відмовилася від своєї частки в будинку тут, ми його продамо, а тобі купимо маленьку кімнатку в місті, поруч з лікарнею, щоб тобі зручно було. А решту грошей нам на машину нову треба, бо стара для дитини вже незручна!

Галина Степанівна повільно спустилася сходами. Вона підійшла до сина і вперше в житті подивилася на нього не як на маленького хлопчика, а як на чужу людину.

— Михайле, — почала вона, і її голос був таким твердим, що син мимоволі замовк. — Ти приїхав сюди, щоб знову щось у мене забрати? Ти отримав квартиру. Ти отримав мою молодість і моє здоров’я. Тепер ти хочеш забрати мою пам’ять про батьків і мій спокій?

— Мамо, ти не розумієш, це для сім’ї!

— Це для твоєї зручності, Михайле. Не для сім’ї. Сім’я — це коли ти питаєш, чи не болить у мене серце. Сім’я — це коли ти привозиш мені яблука, а не рахунки. Знаєш, що я вирішила?

— Що? — буркнув син, передчуваючи щось недобре.

— Я залишаюся тут. Це мій дім. А квартиру, живіть у ній, але оформляти я нічого ні на кого не буду. Але більше не проси в мене нічого. Вперше за більш як шістдесят років я зрозуміла, що я — теж людина. Не тільки мати, не тільки медсестра, а Галина. І в цієї Галини сьогодні ввечері репетиція в хорі. Тож їдь, Михайле. Тобі час шпалери клеїти.

Михайло стояв, роззявивши рота. Він ніколи не бачив таку матір.

Він хотів щось крикнути, але в цей момент з майстерні вийшов Микола. Він просто став поруч із Галиною, схрестивши міцні руки.

— Ти чув, що мати сказала? — запитав Микола тихо. — Сідай у свою гарну машину і їдь до Вінниці. Тут тобі більше немає чого ловити. А онуку привозь. Ми її навчимо, як пахне справжнє життя, а не твої “світлі шпалери”.

Михайло, бурмочучи прокляття під ніс, сів у машину і рвонув з місця, здіймаючи хмару пилу.

Галина Степанівна дивилася йому вслід. У неї не було болю.

Було дивне відчуття звільнення, наче вона нарешті зняла важкий рюкзак, який несла все життя.

— Ну що, Петрівно? — Микола посміхнувся і простягнув їй руку. — Каву пити будемо? Чи, може, відразу до клубу, на репетицію?

— Будемо, Миколо. Все будемо. І каву, і пісні, і життя.

Минуло кілька років. Михайло приїжджав рідко, завжди похмурий, завжди зі скаргами на життя.

Оксана так і не полюбила село. Але маленька Софійка, їхня донька, кожне літо проводила у бабусі.

Вона бігала босоніж по траві, вчилася у діда Миколи збирати мед і знала, що найкращі в світі пироги — це ті, що пахнуть любов’ю і свободою.

Галина Степанівна розквітла. Вона стала душею села, її поради шукали всі молоді мами, а її голос у хорі звучав найвище.

Вона зрозуміла головну істину: дім — це не там, де ти віддаєш усе до останньої краплі, а там, де твоя чаша завжди повна, бо її наповнюють ті, хто цінує тебе справжню.

Ця історія — дзеркало для багатьох із нас. Ми часто боїмося бути “поганими” батьками, якщо не віддаємо дітям останню сорочку.

Але чи не робимо ми їм ведмежу послугу, вирощуючи егоїстів?

Як ви вважаєте, де та межа, за якою материнська любов перетворюється на саморуйнування?

Чи зобов’язані батьки віддавати своїм дітям все ще за життя, чи краще заповіт складати?

Фото ілюстративне.