Олена Степанівна стояла біля вікна своєї невеликої квартири на Оболоні.

За склом вечірній Київ розчинявся у сірій мряці листопадового дощу.

В руках вона стискала офіційний конверт із синім логотипом компанії, якій віддала понад два десятиліття свого життя.

Папір злегка шелестів — чи то від протягу, чи то від того, що пальці жінки ніяк не могли вгамувати дрібне тремтіння.

Лише годину тому вона переступила поріг дому з картонною коробкою під пахвою.

Усередині — улюблене горнятко, кактус, що пережив три переїзди офісу, і тримісячна вихідна допомога. Останній акорд її кар’єри бухгалтера.

— Мамо, ну ти скоро? Сьоме число сьогодні! — Голос Михайла з вітальні розрізав тишу. — Мені банк уже третє нагадування прислав. Перекинь гроші на іпотеку, бо там штраф нарахують, а ми з Юлею планували на вихідні в Карпати поїхати, забронювали готель.

Олена Степанівна повільно повернулася.

У дверях кухні з’явився Михайло — тридцятирічний чоловік із вічним незадоволенням на обличчі.

Він нервово крутив у руках ключі від новенького кросовера, за який мати щомісяця справно вносила кредитні платежі.

— Михайле, присядь. Нам треба поговорити, — її голос звучав глухо, немов вона говорила крізь шар вати.

— Ой, тільки не починай ці свої довгі розмови! — Син роздратовано закотив очі. — Мені за годину на тренування, я і так ледь встигаю. Просто скажи, коли будуть гроші.

У цей момент клацнув замок вхідних дверей. Увійшла Юля, невістка, у новому яскравому пуховику, ціну якого Олена Степанівна знала точно — двадцять вісім тисяч гривень.

Вона сама дала їх Юлі «на чоботи», але та, очевидно, вирішила оновити гардероб радикальніше.

— Олено Степанівно, добрий вечір, — кинула Юля, навіть не глянувши на свекруху. — Ви ж не забули, що ми завтра за новим холодильником їдемо? Я вже модель обрала, таку, щоб із льодогенератором. Старий зовсім соромно друзям показувати.

Олена Степанівна відчула, як стільці під нею стають занадто твердими.

Вона поклала білий прямокутник листа на стіл прямо перед ними.

— Мене скоротили. З понеділка я безробітна.

У кухні запала така тиша, що стало чути, як крапає вода у мийці.

Навіть Михайло перестав теребити ключі.

— Ти жартуєш? — Михайло першим оговтався, і в його погляді не було ні краплі співчуття, лише страх за власний комфорт. — Мамо, ти розумієш, що в нас кредит? У нас іпотека! Дитина в приватний садок іде, це ж величезні суми! Ти що, спеціально вирішила нас підставити?

— Спеціально? — Олена Степанівна різко звелася на ноги. — Михайле, мене СКОРОТИЛИ! Оптимізація штату. Я віддала цій фірмі двадцять років, а мене замінили алгоритмами та молодими стажерами, яким можна платити втричі менше.

— Ну, значить, треба було краще працювати, — втрутилася Юля, гортаючи стрічку в телефоні. — Інших же не скоротили. Ви, напевно, десь помилилися або не хотіли вчитися новому.

Олена відчула, як усередині щось обривається.

Не від болю, а від абсурдності ситуації.

— Мені п’ятдесят п’ять, Юлю. Вони набрали випускників на зарплату в десять тисяч. Я отримувала сорок. Математика проста.

— Прекрасно! Просто чудово! — Юля театрально змахнула руками. — І як ми тепер? Олено Степанівно, ви ж розумієте, що тепер доведеться затягнути паски? На собі, звісно. Жодних театрів, ніяких манікюрів, каву вдома питимете.

— Яких театрів? — Олена ледь не захлинулася повітрям. — Я останній раз була в театрі три роки тому, коли ви випросили квитки, а потім не пішли, бо «голова боліла»! Я три роки не купувала собі нового взуття, бо ви просили то на ремонт, то на відпустку!

— Ну от, знову ти за старе! — Михайло дістав телефон. — Батькові зараз подзвоню. Нехай знає, яку кашу ти заварила!

— Батькові? — Олена Степанівна розсміялася, але сміх перейшов у легкий кашель. — Твій батько вже сім років живе у Франківську з новою сім’єю! Він аліменти на твоє навчання «забував» платити, а ти йому дзвонитимеш? Я ОДНА тягну вашу іпотеку всі ці роки!

Двері знову відчинилися.

У передпокій зайшла Марічка, старша донька, з двома великими наплічниками та дітьми-підлітками.

— О, всі в зборі! Привіт, мамуль! — Марічка вже скидала кросівки, розкидаючи їх по килиму. — Слухай, у нас у будинку трубу прорвало, затопило пів поверху. Тижні два ремонт триватиме. Можна ми в тебе пересидимо? У тебе ж місця повно, три кімнати, а ти одна живеш.

Михайло і Юля переглянулися.

В їхніх очах Олена прочитала дивну суміш — з одного боку полегшення, що витрати на їжу тепер можна «розкидати» на Марічку, з іншого — роздратування.

— Марічко, може, не зараз? — почав Михайло.

— А що таке? — Марічка вже хазяйнувала на кухні, відкриваючи каструлі. — Мамо, ти ж не проти?

Олена Степанівна дивилася на свою дитину, на внуків, які вже ввімкнули телевізор на повну гучність, на сина, на невістку. Вона подивилася на лист про звільнення.

— Я залишилася без роботи, — повторила вона ще раз.

— Та ну, знайдеш щось, — Марічка знизала плечима, накладаючи собі борщ. — У твоєму віці головне — здоров’я. А робота он, у супермаркеті касири завжди потрібні. Або прибиральницею в офіс, там і відповідальності менше.

— Касиром? — Олена Степанівна промовила це по складах. — У мене була зарплата, що покривала всі ваші «хотілки». Двадцять тисяч від каси не покриють навіть твою іпотеку, Михайле.

— Ну а що робити? — Син почав закипати. — Ти ж мати! Ти мусиш щось придумати! У нас дитина, у нас плани!

Олена сіла назад на стілець.

Пальці автоматично розгладжували зморшки на папері.

— Компенсація. П’ять окладів. Двісті тисяч гривень.

У кімнаті знову запало мовчання.

Але тепер воно було хижим. Вичікувальним.

— Ну от, мамо! — Михайло присів поруч, вперше за вечір доторкнувшись до її плеча. — Все не так страшно! На перший час вистачить. Ми з Юлею візьмемо тридцять на іпотеку, тридцять на холодильник.

— А нам на ремонт! — вигукнула Марічка з ротом, повним борщу. — Тисяч сорок треба мінімум, там стяжку міняти, ламінат здувся.

— І про маму Юлі не забудьте, — вставила невістка. — Їй на реабілітацію треба, вісім тисяч. Олено Степанівно, ви ж обіцяли допомогти.

Олена дивилася на свої руки. Тонкі вени, суха шкіра. Коли це сталося?

Десять років тому, коли вона вперше сказала: «Добре, я допоможу»? Чи п’ятнадцять, коли вирішила, що її мрії можуть почекати, доки діти не стануть на ноги?

— У мене немає двохсот тисяч, — тихо сказала вона.

— Як це нема? — Михайло різко відсмикнув руку. — Ти ж сама тільки що сказала!

— У мене є борги. Три кредитні картки, розкручені до ліміту. Сто тридцять тисяч. Відсотки ростуть щодня.

Марічка вийшла з кухні, витираючи рота рукавом:

— Мамо, ти що, кредити брала? Навіщо? Ти ж доросла жінка, маєш фінансову грамотність!

— На вас, — Олена підняла очі на доньку. — На твій ремонт минулого року. На машину Михайла. На відпочинок Юлі в Туреччині, бо вона «вигоріла» на роботі.

— Ми тебе не просили брати кредити! — випалила Юля.

— Просили. Щодня. Кожного Божого дня ви приходили і казали: «Мамо, треба». І я давала.

Незважаючи на скандал, Марічка з дітьми залишилася.

Розселилися просто: діти — на дивані в залі, Марічка з чоловіком, який приїхав пізніше — у спальні Олени.

Сама господиня квартири була витіснена на стару розкладачку на кухні.

Вночі Олена Степанівна не могла заплющити очей. Кухня, де вона провела тисячі годин, готуючи для сім’ї, тепер здавалася чужою і холодною.

Вона лежала і рахувала.

Двадцять років тому вона була головним бухгалтером у перспективній фірмі.

Потім компанію викупили інвестори, вона росла разом із нею. Зарплата була достойною.

Віктор, її колишній, тоді ще працював інженером, але незабаром почав заглядати у чарку.

Спочатку по п’ятницях, потім — щовечора.

Через три роки він просто пішов до жінки, яка була на п’ятнадцять років молодшою, залишивши Олену з двома підлітками та купою невизначеності.

Тоді вона вирішила: я впораюся.

Я поставлю їх на ноги, дам освіту, допоможу з житлом, а вже потім — поживу для себе.

Але «потім» ніяк не наставало.

Марічка вийшла заміж за Олега — хлопець обіцяти вмів, а от заробляти — ні.

Олена допомогла з першим внеском за квартиру. Потім — з меблями.

Потім Марічка народила дітей, і Олена фактично утримувала їхню родину сім років.

Михайло одружився з Юлею — амбітною дівчиною з заможної сім’ї, батьки якої відразу заявили: «Ми своїх грошей не дамо, нехай самі крутяться».

І Олена знову стала «подушкою безпеки».

Іпотека. Кредит на авто. Дитячі садки. Стоматологи. Подарунки. Новий одяг для внуків.

А була ще мати — Анна Петрівна, вісімдесятирічна жінка, що доживала віку в пансіонаті під Бояркою.

Олена доплачувала до маминої пенсії за її утримання десять тисяч щомісяця, плюс ліки, плюс памперси.

І тепер, лежачи на кухні під гуркіт старого холодильника, Олена Степанівна вперше запитала себе: а що є в неї?

Старе зимове пальто, якому вже сім років. Розтоптані чоботи.

Телефон, який постійно глючить. Нуль на ощадному рахунку. І три кредити, які висмоктують останнє.

Вранці до неї заскочила подруга Наталя.

Побачивши Марічку в халаті Олени та Олега, що розлігся на дивані з перед телевізором о десятій ранку, Наталя все зрозуміла без слів.

— Олено, збирайся. Йдемо гуляти, — сказала вона тоном, що не терпів заперечень.

Вони вийшли на набережну Дніпра. Наталя закурила, хоча кинула п’ять років тому.

— Скільки ще це триватиме?

— Не знаю, Наталю. Марічка каже, що ремонт затягнеться, бо Олег знову звільнився.

— Олено, я не про ремонт. Я про це все пекло. — Наталя обвела рукою простір навколо. — Скільки ти будеш гаманцем? Тобі п’ятдесят п’ять! Ти маєш насолоджуватися життям, а не спати на розкладачці у власній квартирі!

— Вони мої діти.

— Діти? — Наталя затушила сигарету об урну. — Діти — це ті, хто приходить увечері запитати, як у тебе здоров’я. А не ті, хто о восьмій ранку дзвонить вимагати гроші на бензин! Михайлу тридцять! Марічці тридцять два! Вони давно не діти!

Олена мовчала. В глибині душі вона знала, що подруга права.

Визнати це — означало визнати, що двадцять років життя пішли не туди.

— Вони хоч раз сказали тобі «дякую» просто так?

Олена хотіла сказати «так», але в пам’яті виринали лише випадки, коли дякували за черговий дорогий подарунок.

— Вони знають, що я їх люблю.

— Знають. І безсоромно цим користуються.

Задзвонив телефон. Михайло.

Наталя виразно подивилася на подругу.

— Так, Михайле?

— Мамо, ти де? Нам терміново гроші на іпотеку потрібні сьогодні! Банк сказав, якщо до вечора не зайдуть, справу передадуть до суду!

— Михайле, у мене немає грошей. Я ж сказала — мене звільнили.

— Та візьми ще один кредит! На місяць! Ти ж бухгалтер, ти знаєш, як це крутиться! Потім роботу знайдеш — віддаси!

Наталя дивилася на Олену з таким презирством до ситуації, що та відвернулася.

— Я подумаю, — і вимкнула телефон.

— «Я подумаю», — повторила Наталя. — Олено. Ти згубиш себе на тій кухні в оточенні чужих боргів. І знаєш, що вони зроблять? Поплачуть десять хвилин на поминках, а потім почнуть битися за твою квартиру.

Олена Степанівна подивилася на Дніпро.

Сірі хвилі накочувалися на берег, байдужі до людських драм.

— Що мені робити?

— Почати жити. Нарешті.

Наступні два тижні стали для Олени справжнім випробуванням.

Вона склала резюме, розіслала його на десятки вакансій.

Спочатку вона була впевнена у своєму досвіді — головбух з двадцятирічним стажем! Але відповіді були холодними.

— Вибачте, у нас молодий колектив, вам буде важко адаптуватися.

— Ми шукаємо більш сучасного спеціаліста, знайомого з новими системами (хоча Олена знала їх усі).

— На жаль, ви занадто кваліфіковані для цієї позиції (читай: «ми не хочемо платити за досвід»).

Кожне «ні» било по її самооцінці.

Вона відчувала себе вже не потрібною нікому. А вдома обстановка ставала дедалі гіршою.

Олег, чоловік Марічки, зовсім знахабнів.

— Олено Степанівно, а що, ковбаси більше нема? — кричав він із кухні. — Я цілий день по співбесідах бігаю (що було брехнею), хоч би поїсти нормально приготували!

— Я весь день резюме розсилала, Олеже. В магазин не встигла.

— Ну от, вічно якісь відмовки! — Олег відкривав чергову пляшку, куплену за гроші, які Олена дала внукам на обіди. — Раніше жінки і працювали, і дім вели, а ви сидите, в монітор дивитесь!

Марічка мовчала.

Вона жодного разу не захистила матір. Вона ніби не помічала, як Олена з кожним днем стає все блідішою.

Через два тижні подзвонив Михайло. Без «привіт», без «як справи»:

— Мамо, сьогодні останній термін. Перекидай гроші.

— Михайле, я ж казала — нема. Я роботу шукаю. Мене нікуди не беруть через вік!

— То йди хоч кудись! У АТБ касири потрібні! Ти що, хочеш, щоб мою дитину на вулицю виставили?!

— Через мене?!

— Ну а через кого? Треба було думати раніше, як не вилетіти з роботи! Напевно, грубила начальству, от і скоротили!

Олена поклала слухавку.

Руки тремтіли так, що телефон вислизнув і впав на кахель.

Екран розбився дрібною павутинкою.

На третій тиждень вона влаштувалася продавчинею у кіоск господарчих товарів.

Зарплата — п’ятнадцять тисяч. Графік з восьмої до восьмої, без вихідних перший місяць.

— Ну от, мамуль, бачиш! — зраділа Марічка. — Тепер хоч продукти буде за що купувати.

Олег, не відриваючись від телевізора, буркнув:

— П’ятнадцять тисяч? Це ж по п’ятсот гривень у день. Ви знущаєтесь? Нам тільки на бензин більше треба!

— Це все, що я знайшла.

— Треба було краще старатися, — виніс вердикт зять.

Олена працювала на знос.

Весь день на ногах, у холодному кіоску.

Вечері вона приповзала додому, де на неї чекали брудний посуд і крики внуків.

— Бабусю, а чому ти така зла? — запитав якось молодший онук.

— Я не зла, сонечко. Я просто дуже втомилася.

— Мама каже, ти спеціально така. Щоб ми швидше поїхали.

Олена Степанівна подивилася на дитину.

Вона хотіла щось сказати, але слів не було.

Вона просто дістала з холодильника вчорашню гречку і почала їсти її прямо з каструлі.

Через місяць вона отримала першу зарплату.

П’ятнадцять тисяч.

Вона тримала ці гроші і рахувала: п’ять — за квартиру, три — мамі в пансіонат (це був лише мізерний внесок, решту покривали заощадження, що танули), дві — на проїзд.

Задзвонив Михайло.

— Мамо, давай гроші.

— Михайле, у мене всього п’ятнадцять тисяч. Мені самій треба на щось жити.

— А нам що, не треба жити? — закричав він у слухавку. — Ти мати чи хто?!

У розмову втрутилася Юля:

— Олено Степанівно, ми порахували. Якщо ви даватимете нам хоча б дванадцять, то на три тисячі якось проживете. Ви ж одна! Багато вам не треба!

— Три тисячі? — Олена не вірила своїм вухам. — На три тисячі я навіть за ліки мамі не заплачу!

— Ну, перевезіть її в державний заклад! Там дешевше! Або до себе заберіть, нехай на кухні з вами спить!

У цей момент у голові Олени щось клацнуло.

Тихо, як запобіжник у старому лічильнику.

— Добре, — сказала вона дивно спокійним голосом. — Завтра все буде.

— От і чудово! Чекаємо до вечора!

Олена вимкнула телефон.

Вона сіла на розкладачку. Олег хропів у вітальні.

Марічка сміялася над чимось у телефоні. Внуки грали в приставку на її телевізорі.

Вона відкрила месенджер і написала Наталі: «Наталю. Як швидко можна продати квартиру на Оболоні?»

Відповідь прийшла миттєво:

«Олено, ти серйозно?! Нарешті! Завтра зранку їдемо до мого знайомого маклера. Він зробить усе в найкращому вигляді».

Олена Степанівна вимкнула світло. Вона вперше за цей місяць заснула миттєво.

Бо вперше за двадцять років у неї з’явився план. Її власний план.

Наступного дня Олена взяла відгул.

Вона поїхала з Наталею в офіс нерухомості.

Її трикімнатну квартиру оцінили у велику суму.

— Продамо за тиждень, якщо трохи скинемо, — сказав маклер. — Район елітний, метро поруч.

— Скидайте, — твердо сказала Олена. — Мені треба швидко.

Увечері вона повернулася додому. Марічка смажила картоплю на її сковорідці.

— Мамо, де ти була? Діти голодні!

— На роботі.

— Я дзвонила в кіоск, сказали, ти відгул взяла! Куди гроші діла?

Олена пройшла в кімнату. Вона дістала з антресолей стару валізу.

— Марічко, Михайле, Юлю — зайдіть сюди. Всі.

Коли родина зібралася, Олена спокійно почала складати свої речі у валізу.

— Марічко, вам час шукати квартиру. Олег, збирай речі.

— Це ще чому? — Олег обурився. — Нам тут нормально!

— Я продаю цю квартиру.

— ЩО?! — Марічка впустила тарілку. — Мам, ти з глузду з’їхала? Це МІЙ ДІМ! Я тут виросла!

— Ні, — Олена Степанівна методично складала светри. — Це мій дім. Я його купувала, я за нього платила. І я його продаю.

Михайло, який щойно прийшов, застиг у дверях:

— Мамо, ти що удумала? А ми де будемо жити? Гроші на іпотеку де брати?

— Це ваші проблеми.

— Наші? — Марічка схопила матір за плече. — Мамо, у нас ремонт! Жити ніде!

— Ремонт у вас закінчився місяць тому. Я бачила світло у ваших вікнах і нові штори. Вам просто було зручно жити тут безкоштовно, поки у вас там квартиранти якісь живуть.

Марічка замовкла. Її обличчя з жалісливого вмить стало хижим.

— Ти стежила за нами?! Як ти могла?! Ми твоя сім’я!

— Саме тому я двадцять років працювала на вас. А тепер — досить.

Задзвонив телефон Юлі. Вона поставила на гучний зв’язок.

— Мамо Юлі, ви чуєте? Вона квартиру продає! Вона нас на вулицю викидає!

— Олено Степанівно, як вам не соромно! — заверещала сваха в трубку. — Ви ж бабуся! Ви мусите дбати про онуків! Ви зобов’язані допомагати!

Олена спокійно взяла телефон Юлі і вимкнула його.

— Мій обов’язок закінчився, коли дітям виповнилося вісімнадцять. Усе інше було моєю доброю волею. Тепер я обираю інакше.

Михайло почав кричати, Юля — плакати, Олег — погрожувати судом.

Олена Степанівна просто мовчки продовжувала пакувати валізу.

— Куди ти поїдеш? — нарешті запитала Марічка. — Кому ти потрібна в такому віці? Повернешся ж, проситимешся назад!

— Я поїду до Львова. До тітки Катерини. Вона кличе мене вже п’ять років. Буду допомагати їй у мініготелі. Там потрібен бухгалтер.

— У Львів? — Михайло пирснув. — Та ти там і місяця не протягнеш! Там медицини нема нормальної, там усе чуже!

— Тут я згасну швидше. Від вашої «турботи».

Наступного дня Олена Степанівна переїхала в готель на кілька днів, доки готувалися документи.

Квартира продалася за чотири дні. Молода родина купила її за готівку.

Після оформлення угоди на рахунку Олени Степанівни лежала сума, про яку вона раніше не могла і мріяти.

Вона повністю погасила свої кредити. Вона перевела матір у найкращий приватний пансіонат під Львовом — з парком, фізіотерапією та п’ятиразовим харчуванням.

Вона купила квиток на потяг «Інтерсіті» до Львова. Квиток у перший клас.

Михайло написав їй повідомлення:

«Ти пошкодуєш. Ти зруйнувала наші життя. Більше не дзвони».

Олена прочитала це, сидячи у вагоні, і заблокувала його номер. Так само, як і номер Марічки.

Потяг мчав на захід.

Олена Степанівна дивилася у вікно на українські поля, що пролітали повз. Вона відчувала дивну легкість.

Наче вона скинула з плечей величезний рюкзак із камінням, який носила двадцять років.

Тітка Катерина зустріла її на вокзалі з букетом білих хризантем.

— Оленко, рідна! — Вони обійнялися. — Нарешті ти вирвалася з того пекла!

Тітка жила у старовинному будинку неподалік від площі Ринок.

Кімната для Олени була світлою, з високою стелею та видом на Ратушу.

— Відпочинь тиждень, — сказала тітка. — А потім почнемо. Мені треба лад у паперах навести, готель розширюється, бухгалтерія завалена. Платитиму тобі як професіоналу.

Через тиждень Олена Степанівна вийшла на свою першу зміну.

Але спочатку вона пішла у «Вірменку» — знамениту львівську кав’ярню. Вона купила собі каву, зварену на піску, і шматочок сирника.

Вона сиділа за маленьким столиком, вдихала аромат кави і розуміла: вона щаслива.

Вперше за все життя вона нікому нічого не була винна.

Першу зарплату від тітки вона витратила виключно на себе.

Вона купила нове синє пальто — кашемірове, м’яке, дороге. Купила шкіряні чоботи на невеликому підборі.

Вона йшла проспектом Свободи, і люди оберталися їй услід.

Не тому, що вона була бухгалтеркою передпенсійного віку, а тому, що вона сяяла.

Увечері вони з Катериною сиділи на терасі, пили ігристе.

— Ну як ти? — запитала тітка.

— Добре, Катю. Дивно добре. Мені здавалося, що після п’ятдесяти життя — це лише доживання. А виявилося, що це початок.

— Діти дзвонили?

— Ні. Михайло заблокований, Марічка, мабуть, образилася на все життя.

— Знаєш, Оленко, найстрашніше не те, що вони образилися. Найстрашніше те, що ти могла згаснути на тій розкладачці на Оболоні, так і не дізнавшись, яка на смак справжня свобода.

Олена Степанівна подивилася на вогні Львова.

Вона дістала телефон.

Михайло надіслав листа на пошту: «Мамо, нам іпотеку нема чим платити. Допоможи останній раз. Ми все повернемо».

Олена видалила лист, не дочитавши. Вона підняла келих:

— За нове життя. Без боргів і без фальші.

— За тебе, Оленко!

Дощ у Львові був іншим — не сірим і гнітючим, як у Києві, а якимось романтичним, що відбивав світло ліхтарів на бруківці.

Олена Степанівна знала: попереду ще багато труднощів, але вона більше ніколи не дозволить нікому зробити з себе служницю.

Вона нарешті навчилася літати.

Минуло пів року.

Олена Степанівна повністю інтегрувалася в життя Львова.

Вона почала відвідувати курси італійської мови та записалася в басейн.

Тітка Катерина була у захваті — бухгалтерія готелю стала ідеальною, а Олена ще й допомогла оптимізувати податки, зекономивши чималу суму.

Одного разу, гуляючи Стрийським парком, Олена зустріла чоловіка. Його звали Дмитро, він був викладачем в університеті, вдівцем.

Вони розговорилися про архітектуру, про каву, про книжки.

Дмитро не питав у неї грошей. Він дарував їй квіти і квитки в оперний театр.

А діти? Михайло з Юлею зрештою продали ту іпотечну квартиру, бо не змогли за неї платити, і переїхали до батьків Юлі, де тепер Михайло вислуховував щоденні повчання тестя.

Марічка з Олегом так і жили в постійних сварках, але Олег нарешті пішов працювати водієм, бо спонсора більше не було.

Олена Степанівна іноді дзвонила внукам.

Вона надсилала їм подарунки на свята — книги та розвиваючі ігри.

Але на питання Марічки «Мамо, а ти не хочеш нам перекинути пару тисяч на школу?» вона спокійно відповідала:

— Ні, люба. Я зараз відкладаю на подорож до Риму. З Дмитром.

Вона навчилася говорити «ні» іншим, щоб сказати головне «так» собі. І це було найціннішим здобутком у її п’ятдесят п’ять.

А ви як гадаєте, мама має допомагати своїм дітям і онукам у такі важкі часи, коли  має гроші і добре заробляє?

Фото ілюстративне.