Над Черкащиною стояв той особливий прозорий листопад, коли повітря пахне не стільки димом від спаленого листя, скільки холодною вологою, що обіцяє швидкий сніг.

Степанида Марківна, жінка з обличчям, покритим зморшками, наче поле після жнив, стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири в центрі міста.

Вона розгладжувала долонею стару мереживну серветку на столі, намагаючись заспокоїти тремтіння пальців.

— Мамо, ну не роби таке обличчя! Дай три тисячі на продукти, нам терміново треба в супермаркет! — Ірина залетіла до кухні, наче вихор, навіть не знявши свого нового італійського пальта з хутряним коміром.

Степанида Марківна повільно відклала ополоник.

На плиті варився порожній суп, заправлений лише засмажкою з цибулі та моркви.

— Ірочко, дитино. У мене пенсія — не така вже й велика. Чотири з половиною тисяч. Я за світло ще не платила, в аптеку похід відкладала давно.

— Ой, почалося! — Ірина роздратовано закотила очі й почала нервово вистукувати манікюром по стільниці. — Ти ж удома сидиш, телевізор дивишся, на що тобі витрачати? А ми з Сергієм на роботі викладаємося! Діти в школі, їм вітаміни потрібні, фрукти, йогурти! Ти що, хочеш, щоб онуки твої недоїдали?

— Я вчора віддала тобі дві тисячі з тих грошей, що відкладала на зимові черевики, — тихо промовила мати, опустивши очі.

— Та що таке зараз дві тисячі?! — вигукнула донька, дістаючи з сумочки останню модель смартфона. — Це один раз зайти за молоком і хлібом! Ти взагалі в магазинах була останнім часом? М’ясо бачила скільки коштує? Ти думаєш, ми на сонячній енергії живемо?

Степанида Марківна відчула, як затерпла потилиця.

У її власному маленькому холодильнику, що стояв у кутку, лежала лише пачка найдешевшого масла та капустина.

Ліки від тиску закінчилися ще чотири дні тому, і кожен ранок починався з того, що перед очима плавали темні цятки.

— Може, Сергій знайде якусь підробітку? — обережно запитала вона. — Він же молодий чоловік, руки золоті. Або ти, Іро, хоча б на пів ставки?

— Ти при своєму розумі?! — Ірина аж підскочила. — У мене двоє дітей, хата на мені, школа, гуртки! Коли мені працювати? А Сергій і так на двох роботах «горить», хоч би вдома відпочив! Ти зовсім про нас не думаєш? Тільки про свої черевики?

— Але ж, доню.

— Ніяких «але»! — Ірина різко ляснула долонею по столу. — Ти тепер наша головна опора! Ми тебе доглядали, коли ти хворіла, ми тебе не кинули! Тепер твоя черга родині допомагати. Це твій обов’язок!

Степанида Марківна важко підвелася і почовгала до своєї кімнатки.

Там, у старій шкатулці під подушкою, лежали останні гроші — ті самі, що вона збирала на взуття.

Старі чоботи вже не просто просили каші — у них відклеїлася підошва, і вона латала її клеєм «Момент», але він не тримав у таку вогкість.

— Ось, бери, — вона протягнула доньці купюри. — Це все. Більше немає ні копійки до наступного місяця.

— Ну от, бачиш, а казала «немає», — Ірина спритно запхала гроші в кишеню, навіть не глянувши матері в очі. — Все, я побігла, треба Михайла з тренування забирати. Вечеря буде пізно, не чекай.

Двері захлопнулися з таким гуркотом, що у серванті забряжчав кришталь — залишки колишнього благополуччя.

Степанида сіла на краєчок продавленого ліжка.

Вона дивилася на свої ноги в теплих шкарпетках, через які проступав холод від підлоги.

Раніше все було інакше.

Три роки тому, коли Ірина з чоловіком та дітьми попросилися пожити у неї «тимчасово»,

Степанида зраділа.

Квартира велика, три кімнати, сталінська побудова — місця вистачить усім.

Вона думала, що старість буде веселою, з онуками, з вечірнім чаєм.

— Мамо, ну потерпи трохи, — шепотіла тоді Ірина. — Сергію обіцяли підвищення, ми за пів року на перший внесок назбираємо і з’їдемо. А поки допоможи нам стати на ноги.

Але «ставання на ноги» затягнулося.

Замість власної квартири молоді почали купувати дорогі речі в спільну оселю.

Спочатку новий величезний холодильник — «бо твій старий гуде».

Потім пральну машину з сушкою.

Потім зробили ремонт у дитячій, викинувши старі книги Степаниди на смітник.

— Ти ж теж цим користуєшся! — щоразу кидала Ірина, коли мати заїкалася про економію.

Степанида віддавала все.

Вона доношувала халати, купленими ще за часів її роботи в школі.

Вона навчилася варити суп з однієї картоплини.

Вона економила на власному здоров’ї.

А місяць тому Сергій, розвалившись у кріслі перед новим плазмовим телевізором, заявив:

— Слухайте, Марківно. Ми тут подумали, комуналку треба чесно ділити. Ви ж теж воду ллєте, світло палите. Давайте навпіл. Справедливо ж?

— Але ж у мене пенсія ледь покриває.

— Ну і що? — він байдуже знизав плечима. — Ви ж власниця! Логічно, що ви маєте платити за своє житло.

З того часу вона віддавала майже п’ять тисяч лише за рахунки.

На все інше залишалися крихти.

Того вечора, віддавши останні гроші, Степанида сиділа на кухні й пила пустий чай.

Цукру не було.

У каструлі лежали ті самі «порожні» макарони.

— Бабусю, а що на вечерю? — на кухню зазирнув старший онук Михайлик. — Я з футболу, голодний як вовк!

— Зараз, котику, — вона почала насипати йому макарони. — Ось, з олійкою, смачні.

— Фу, знову ці дешеві «вушка»? — скривився хлопець. — Мамо, баба знову якусь гидоту дає! Я це їсти не буду!

Степанида лише міцніше стиснула краї свого фартуха.

На душі стало важко.

Наступного ранку Степанида Марківна йшла з районної поліклініки.

Кардіолог виписав нові ліки, наголосивши, що вони їй дуже потрібні.

В аптеці вона довго розглядала цінник.

Тисяча двісті гривень за упаковку.

Вона розвернулася і вийшла на вулицю. Грошей не було навіть на хліб.

Біля під’їзду її перестріла давня подруга та сусідка Людмила Степанівна.

— Стефо! Ти що така бліда? Наче з хреста знята! — Людмила підхопила її під лікоть. — Ходімо до мене, я якраз пиріг з яблуками витягла. Поговоримо.

За чаєм Степанида не витримала — розплакалася.

Людмила Степанівна жила одна, донька в Польщі, надсилала гроші щомісяця, постійно кликала до себе.

— Стефо, та подивися на себе! — обурилася сусідка. — У тебе на кофті латка на латці. Черевики скотчем підклеєні! А Ірка твоя вчора повз мене пройшла — в норковій шубі, з сумкою, що коштує як три твої пенсії! Вона що, не бачить, у чому мати ходить?

— Та в них же кредити, діти, — намагалася виправдати доньку Степанида.

— Та які кредити, схаменися! — Людмила стукнула кружкою по столу. — Вони на твоїй шиї сидять і ноги звісили! Ти їм і кухарка, і прибиральниця, ще й пенсію свою до останньої гривні віддаєш. Вони з тебе життя висмоктують, як ті п’явки! Коли ти востаннє собі щось купувала? Нове плаття? Шматок нормального м’яса?

Степанида мовчала, опустивши голову.

— Отямся, подруго! — Людмила нахилилася ближче. — Вони від тебе не відстануть, поки ти сама не скажеш «досить». Ти їх розбалувала своєю добротою, а вони її за слабкість тримають. Почуй мене: якщо ти зараз не зміниш ситуацію, ти просто не доживеш до весни.

Степанида повернулася додому в глибоких роздумах.

Слова Людмили боляче віддавали правдою.

У коридорі вона наткнулася на кілька пакетів із логотипом елітного гастроному.

Зазирнула всередину — там була сиров’ялена ковбаса, червона ікра, пляшка дорогого ігристого, екзотичні фрукти.

— Це що? — запитала вона в Ірини, яка якраз виходила з вітальні.

— О, це Сергій купив. Сьогодні його друзі з відділу прийдуть, треба ж стіл накрити, — кивнула донька. — Посидимо трохи.

— Але ж, Іро, ти вчора казала, що грошей на продукти немає! Тут продуктів на кілька тисяч!

— Мамо, не починай! Це гроші на представницькі витрати, розумієш? Сергію треба підтримувати стосунки з колегами, щоб була перспектива. Чи ти хочеш, щоб ми в злиднях все життя жили?

— А на мої ліки грошей не було, — тихо промовила Степанида.

— Ой, знову ти зі своїми ліками! Тобі в лікарні безкоштовно мають давати, ти ж пільговик! — відмахнулася Ірина. — Все, не заважай, мені треба нарізку зробити.

Весь вечір Степанида провела у своїй кімнатці — найменшій, де колись була комора.

З вітальні долинав сміх, дзвін келихів, гучна музика.

Пахло смаженим м’ясом і спеціями.

До неї ніхто не зайшов.

Навіть онуки не зазирнули запитати, як вона.

А їсти їй дуже хотілося.

Вона тихо вийшла на кухню, сподіваючись знайти бодай скоринку хліба.

Але стіл був порожній — усе винесли гостям.

Вона відкрила холодильник — там стояли лише недопиті пляшки та тарілка з залишками ікри, яку Сергій охороняв як зіницю ока.

— Ви чого тут шаритесь? — у кухню зайшов Сергій, уже ледве тримаючись на ногах. — Ідіть до себе, не плутайтеся під ногами, не позорте нас перед людьми.

— Сергію, я не їла від самого ранку. Я хотіла хоча б шматочок хліба.

— Хліба? — він засміявся, опершись об одвірок. — А хто вам винен? Треба було думати раніше! Ми для гостей готували, для серйозних людей! А ви тут хто? Нахлібниця! Ми вас доглядаємо, дах над головою даємо, а вам все мало!

— Нахлібниця?! — Степанида відчула, як в середині щось різко кольнуло, а потім вирвалося холодним гнівом. — Це моя квартира! Я вас сюди пустила, бо ви плакалися, що жити ніде!

— Ваша квартира? — Сергій примружився. — Слухайте, Марківно, давайте без пафосу. Ви вже стара, вам та квартира навіщо? Все одно Ірці залишиться. Тож вважайте, що ми тут уже господарі, а ви — так, тимчасовий додаток.

У кухню забігла Ірина:

— Сергію, де ти пропав? Гості чекають на тости!

— Та ось, твоя мамка тут права качає! — гигикнув він. — Каже, що квартира її!

— Мамо, ну знову ти за своє! — Ірина роздратовано зітхнула. — Ми ж домовилися: ти допомагаєш нам, ми даємо тобі спокійну старість у родині!

— Спокійну старість?! — голос Степаниди Марківни вперше за три роки зазвучав гучно і впевнено. — Я віддаю вам кожну копійку! Я ходжу в порваних чоботях, поки ви купуєте ікру! Я голодую у власному домі! Це ваша допомога?

— Ти все перебільшуєш! — відмахнулася донька. — Голодуєш. У тебе макарони є, крупи повна шафа!

— Макарони! Самі макарони три рази на день!

— Ну так це твій вибір! Хочеш краще — заробляй! — випалила Ірина. — Або економ краще! Мамо, ти нас усіх дістала своїм ниттям! «Я бідна, я нещасна». Всі ми зараз важко живемо!

— Ірочко, — Степанида зробила крок до доньки. — Мені немає за що піти до аптеки. Ти розумієш? Я можу просто не прокинутися завтра.

— Тоді позич у своєї Людки! — відрізала донька. — Вона багата, їй донька з Польщі євро шле! А нам не мороч голову! Ми даємо тобі сім’ю, онуки поруч — це дорожче за будь-які ліки! І не смій виходити до гостей у цьому своєму лахмітті, не ганьби нас!

Вона розвернулася і пішла, прихопивши зі столу ніж для сиру.

Сергій кинув на тещу зверхній погляд:

— От і поговорили. Ідіть спати, бабусю. І двері зачиніть, щоб музика вам «не заважала».

Степанида Марківна залишилася стояти посеред порожньої кухні.

Вона дивилася на свої руки — натруджені, худі.

Цими руками вона піднімала Ірину, коли та була немовлям.

Цими руками вона працювала на трьох ставках, щоб у доньки було найкраще вбрання на випускному.

Цими руками вона віддавала останнє, вірячи, що любов — це самопожертва.

І ось вона — ціна її любові. Нахлібниця у власному домі.

Тієї ніч Степанида Марківна не спала.

Вона сиділа на ліжку, слухаючи, як за стіною стихають веселі голоси, як грюкають двері, випускаючи гостей, як нарешті западає важка тиша.

Вона дивилася на старе фото на стіні — там маленький Михайлик тримає її за руку.

Вона плакала, але це були останні сльози слабкості.

На світанку, коли сонце ще не встигло пробитись крізь туман, Степанида Марківна встала.

Вона вдягла свій старий, але чистий халат, причесалася.

Вона пройшла до вітальні.

Там був справжній погром: перекинуті келихи, плями від соусу на нових шпалерах, гори брудного посуду.

Вона підійшла до серванта, відімкнула нижню шухляду і дістала теку з документами.

Там був оригінал договору купівлі-продажу квартири та свідоцтво про право власності.

Вона акуратно склала їх у сумку.

О восьмій ранку вона постукала у двері спальні доньки.

— Чого треба?! — почувся роздратований голос Ірини.

— Вставайте. Всі. Нам треба серйозно поговорити, — спокійно сказала Степанида.

— Мамо, ти здуріла? Ми тільки лягли! — вигукнув Сергій.

— Якщо ви зараз не вийдете на кухню, я викличу поліцію і скажу, що в моїй квартирі знаходяться сторонні люди, які порушують мій спокій, — голос матері був холодним, як лід.

Через п’ятнадцять хвилин вся родина сиділа за липким від розлитого соку столом.

Сергій тримався за голову, Ірина нервово крутила пояс від халата, діти злякано позирали на бабусю.

— Слухайте мене уважно, — Степанида Марківна поклала документи на стіл. — Це моя квартира. Від першого до останнього міліметра. І я прийняла рішення.

— Мамо, ти чого це накрутила себе? — спробувала змінити тон Ірина. — Ну, вчора трохи перегнули палицю, свято було.

— Мовчи, — вперше за тридцять років Степанида обірвала доньку на пів слові. — Три роки я дивилася, як ви руйнуєте мій дім і мою душу. Три роки я економила на всьому, щоб ви купували делікатеси. Вчора ви назвали мене нахлібницею. У моєму домі. Під час моєї старості.

— Та це Сергій просто.

— Мені байдуже, хто це був. Ви — одна сім’я, і ви діяли заодно. Отже, слухайте умови. У вас є рівно три місяці, щоб знайти собі житло. Орендувати, купити, поїхати до батьків Сергія — мені все одно. Через три місяці замки в цих дверях будуть змінені.

— Мамо! Ти не маєш права! Куди ми з дітьми?! — заверещала Ірина.

— Маю. І юридичне, і моральне. Якщо через три місяці ви будете тут — я виставляю квартиру на продаж. Оскільки вона велика, я куплю собі затишну однушку в новобудові, а на різницю — поїду в санаторій і куплю собі найкращі ліки. А ви будете розбиратися зі своїми кредитами самі.

— Ти з глузду з’їхала! — вигукнув Сергій.

Степанида Марківна подивилася на зятя з такою зневагою, що той мимоволі замовк.

— Від сьогодні жодної копійки моєї пенсії ви не побачите. Комуналку — платите свою частку за лічильниками, або я відключаю інтернет і кабельне. Продукти — кожен купує собі сам. Я більше не ваша прибиральниця і не ваш банкомат.

— Мамо, ти ж не зможеш, — прошепотіла Ірина, не впізнаючи власну матір.

— Зможу. Я тридцять років викладала в школі, я бачила тисячі таких маніпуляторів, як ви. Просто я не хотіла вірити, що моя власна донька — одна з них. Експеримент закінчено.

Вона підвелася, забрала документи й пішла до своєї кімнати.

Серце калатало, але всередині вперше за довгий час було чисто і спокійно.

Вона відчула, як камінь, що тиснув на душу роками, нарешті впав.

Вдень до неї завітала Людмила Степанівна.

Вона принесла гарячі голубці та свіжу газету.

— Тоню, я все чула через стіну. Ти — молодець. Ти нарешті почала себе любити.

Степанида Марківна всміхнулася.

Справжньою, світлою посмішкою.

Вона вперше за три роки з’їла обід з апетитом.

Наступного тижня Степанида позичила у подруги гроші, купила собі нові черевики.

Гарні, шкіряні, з теплою підкладкою.

Вона йшла парком, і кожна сніжинка, що падала на її обличчя, здавалася благословенням.

Ірина з Сергієм спочатку намагалися «дутися», потім підлещуватися, потім знову скандалити.

Але Степанида була непохитною.

Вона почала записувати всі витрати, перестала готувати на всю орду і нарешті викупила всі ліки, які призначив лікар.

Через два місяці Ірина прийшла до неї, заплакана:

— Мамо, ми знайшли варіант. Невелику двокімнатку, але на околиці. Нам не вистачає на заставу. Позич, будь ласка.

Степанида подивилася на доньку.

Їй було шкода її, але вона знала: якщо зараз дасть слабину — все повернеться на круги своя.

— У тебе є норкова шуба, Іро. І остання модель айфона. Продай — і тобі вистачить на три застави. Вчися жити за коштами, дитино.

Коли вони з’їхали, у квартирі стало напрочуд тихо.

Степанида Марківна викликала майстрів, переклеїла шпалери у вітальні — вибрала світло-бежеві, як завжди мріяла.

Вона розставила свої книги на полицях.

Вона почала запрошувати подруг на чай.

Онуки іноді приходять до неї.

Вона пригощає їх смачними пиріжками, але більше не дозволяє собі бути «нахлібницею» чи «обслугою».

Вони почали її поважати. Бо побачили в ній не просто джерело грошей, а особистість.

Степанида Марківна сидить на балконі, п’є ароматну каву і дивиться на місто.

Вона знає: попереду ще багато років.

І ці роки будуть належати тільки їй.

Бо любов до дітей починається з поваги до самої себе.

Ця історія — дзеркало для багатьох сімей.

Як ви вважаєте, чи занадто жорстко вчинила Степанида Марківна?

Чи можна було вирішити конфлікт по-іншому, не виставляючи рідних за двері?

А як би вчинили ви, опинившись у ситуації, коли вас перестають вважати за людину у власному домі?

Напишіть у коментарях ваші думки, нам дуже важливо знати, що ви про це думаєте!

Поширте цю історію, можливо, вона стане тим самим поштовхом для когось, хто зараз терпить несправедливість.

Фото ілюстративне.