Жовтневий вечір у Луцьку видався напрочуд вогким. Галина Ярославівна стояла посеред своєї невеликої кухні, стискаючи в руках конверт.
Папір злегка тремтів, наче відчуваючи внутрішню бурю жінки.
Лише годину тому вона переступила поріг офісу, де пропрацювала понад двадцять років, тримаючи в руках коробку з особистими речами.
Скорочення. Тепер у неї на руках був наказ про звільнення та виплата за три місяці — її остання фінансова «подушка».
— Мамо, ну коли вже ти гроші дасиш? Сьоме число на календарі, платіж за кредит вже «світиться» червоним! — голос сина Олега долетів із вітальні, розрізаючи тишу.
Галина повільно видихнула. Вона відчувала, як серце важко гупає в скронях.
— Олеже, зайди, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити, — її голос був тихим, ледь чутним за шумом дощу за вікном.
— Ой, тільки не починай оці свої довгі розмови! — Олег увійшов у кухню, нервово крутячи на пальці ключі від кросовера. Того самого, за який Галина щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Давай швиденько, бо в мене через годину футбол із хлопцями, не встигаю.
У цей момент у коридорі клацнув замок.
Зайшла Ірина, невістка. Вона була в новому стильному пальті з дорогого бутіка.
Галина добре пам’ятала його ціну — вона сама дала на нього гроші з минулорічної премії, бо «бідній дівчині нічого вдягнути на роботу».
— Галино Ярославівно, ви ж не забули про посудомийку? — Ірина навіть не привіталася, одразу прямуючи до холодильника. — Я вже модель пригледіла, якраз акція закінчується. Стара вже зовсім не миє, тільки гуде на всю хату. Соромно перед подругами.
Галина важко опустилася на табурет.
Білий прямокутник із печаткою ліг на стіл прямо перед сином.
— Мене скоротили. З завтрашнього дня я офіційно безробітна.
На кухні запала така тиша, що стало чути, як цокає старий годинник над дверима.
Навіть холодильник, здавалося, припинив своє буркотіння.
Олег першим оговтався від почутого.
— Ти що, жартуєш?! — він схопився за голову, ключі з дзенькотом впали на кахель. — Мам, ти хоч розумієш, що в нас кредит?! У Нестора садок приватний, 5 тисяч щомісяця! Ти це спеціально, чи що?
— Як це — спеціально?! — Галина раптом відчула, як усередині підіймається хвиля гіркоти. — Мене скоротили! Оптимізація штату, автоматизація процесів! Я віддала цій фірмі найкращі роки свого життя!
— Ну, треба було якось крутитися, — кинула Ірина, не відриваючись від свого смартфона. — Інших же лишили. Мабуть, ви десь не допрацювали або начальству не догодили. Зараз молоді та спритні потрібні.
Галина дивилася на невістку і не вірила своїм вухам.
Це була та сама дівчина, яку вона прийняла в дім як рідну доньку.
— Мені п’ятдесят п’ять, Ірино. Вони набрали вчорашніх студентів на мінімалку. Я отримувала сорок тисяч. Для власника це просто цифри в бюджеті.
— Чудово! Просто геніально! — Ірина театрально сплеснула руками. — І як ми тепер? Галино Ярославівно, ви ж розумієте, що тепер доведеться затягнути паски? Насамперед вам! Ніяких оцих ваших посиденьок із сусідками, ніяких походів у перукарню щомісяця!
— Яку перукарню?! — у Галини перехопило подих. — Я останній раз була в салоні на вашому весіллі три роки тому! Я сама собі волосся фарбую вдома перед дзеркалом!
— Ну от, знову ви за своє, — Олег дістав телефон. — Зараз татові наберу в Польщу. Нехай знає, у яку халепу ти нас втягнула своєю некомпетентністю!
— Татові?! — Галина гірко засміялася. — Твій батько вже шість років як забув дорогу до цього дому. У нього там нова сім’я і троє нових дітей. Він навіть на твій день народження не подзвонив! Я одна тягну ваш кредит, поки ви по ресторанах ходите!
У цей момент вхідні двері знову розчахнулися.
До квартири ввалилася Світлана, старша донька, з двома величезними валізами та дітьми-школярами.
— Мам, привіт! Слухай, ми тут у тебе на тиждень-два перекантуємося? — вона вже роззувалася, кидаючи мокрі куртки прямо на тумбу. — У нас на орендованій квартирі дах протік, господар каже — треба ремонт робити, жити там неможливо.
Олег та Ірина переглянулися.
У їхніх поглядах Галина прочитала дивну суміш роздратування та прихованої радості, що тепер «проблеми» будуть ділитися на всіх.
— Світлано, може, ти не вчасно? — почав був Олег.
— А що таке? — Світлана впевнено пройшла на кухню. — Мам, ти ж не проти? У тебе три кімнати, місця вистачить. Ми ж свої люди.
Галина дивилася на доньку. На внуків, які вже почали діставати планшети.
На Олега з Іриною. На наказ про звільнення, що лежав на столі.
— Я залишилася без роботи, — повторила вона максимально чітко.
— Ой, ну знайдеш іншу, велика біда, — Світлана знизала плечима і відкрила каструлю з супом. — У твоєму віці головне — не нервувати. Робота — то таке, сьогодні немає, завтра є. Он, у «Сільпо» касири завжди потрібні, я бачила оголошення.
— Точно! — підхопила Ірина. — Галино Ярославівно, це ідеальний варіант! І графік там зручний, і форма безкоштовна. Будете отримувати свої двадцять тисяч — якраз на кредит вистачить.
— Двадцять тисяч, — Галина вимовила це по складах. — У мене було сорок. Двадцять тисяч не покриють навіть ваших витрат на бензин та комуналку, не кажучи вже про кредит.
— Ну а що нам робити?! — Олег почав закипати. — У нас сім’я! Дитина! Ти ж мати, ти маєш думати про нас!
Галина знову сіла. Її пальці мимоволі почали розгладжувати зім’ятий кутик листа.
— Виплата. За три місяці плюс компенсація за невикористану відпустку. Разом — близько ста двадцяти тисяч гривень.
На кухні знову стало тихо. Але тепер ця тиша була іншою — хижою, вичікувальною.
— Ну от, мам, бачиш, — Олег миттєво змінив тон, підійшов і поклав руку їй на плече. — Все не так страшно! На перший час вистачить. Ми з Ірою візьмемо тридцять на посудомийку, бо руки вже відпадають мити, і двадцять за цей місяць закинемо на банк.
— А нам на переїзд і нові меблі, бо ті в старій квартирі попсувалися від вологи, — подала голос Світлана, жуючи бутерброд. — Тисяч сорок треба мінімум. І дітям до школи взуття купити.
— І про мою маму не забудьте, — докинула Ірина. — Вона вчора дзвонила, їй на лікування в санаторій треба, спина болить. Казала, хоча б тисяч десять треба допомогти.
Галина дивилася на свої руки. Вони були вкриті дрібними зморшками — слід тривалої праці.
Вона згадала, як ці руки колись гойдали Олега, як заплетали коси Світлані.
Коли це сталося? Коли вона перетворилася для них просто на джерело ресурсів?
Десять років тому? Чи тоді, коли вперше сказала: «Нічого, дітки, я підстрахую»?
— У мене немає ста двадцяти тисяч, — тихо, але твердо сказала вона.
— Як це — немає?! — Олег різко відсмикнув руку. — Ти ж сама тільки що озвучила цифру!
— У мене є борги. П’ять мікропозик у різних конторах. Загалом — сто тисяч гривень. Відсотки там такі, що за цей місяць набігло ще тридцять.
Світлана вибігла з кухні, витираючи рот серветкою:
— Мам, ти що, кредити брала? Навіщо?! Ти ж доросла жінка, маєш бути розумнішою!
— На вас, — Галина підвела голову і подивилася доньці прямо в очі. — На твій ремонт у коридорі минулого року. На нову гуму для машини Олега. На той відпочинок у Карпатах, куди ви поїхали, «бо дуже втомилися».
— Ми тебе не просили брати кредити! — випалила Ірина.
— Просили. Кожного дня. «Мам, позич», «Мам, виручи», «Галино Ярославівно, ви ж отримали премію». Я брала, щоб ви не бачили відмов, щоб у вас було «як у людей».
Після того скандалу Світлана з дітьми все ж залишилася.
Вони вибрали найбільшу кімнату.
Діти спали на дивані, Світлана з чоловіком, який під’їхав пізніше — у спальні Галини.
Сама господиня хати перебралася на старе розкладне крісло в кухні, підстеливши тонку ковдру.
Вночі вона не могла заплющити очей. У голові крутилися цифри.
Двадцять років тому вона була успішним бухгалтером у невеликій приватній компанії.
Потім фірму перекупили, вона росла разом із нею, стала провідним спеціалістом.
Зарплата була достойною.
Чоловік, Віктор, спочатку був надійною опорою. Але з часом щось зламалося.
Спочатку він почав «розслаблятися» після роботи, потім вихідні перетворилися на суцільний туман.
Коли він пішов до іншої жінки, дітям було вже за двадцять.
Галина тоді вирішила: «Я вистою. Підніму їх, допоможу стати на ноги, а потім уже й про себе подумаю».
Але «потім» ніяк не наставало.
Світлана вийшла заміж за Андрія — хлопець обіцяв «золоті гори», а приносив лише борги та плани на нові бізнеси, які щоразу прогорали.
Галина допомогла їм із першим внеском за житло.
Потім — із обстановкою. Коли Світлана народила двох дітей, Галина практично утримувала їхню родину протягом усього декрету.
Олег одружився з Іриною.
Дівчина була з «непростої» сім’ї, де звикли до комфорту.
Батьки невістки одразу заявили: «Ми дали освіту, далі — самі».
І Галина знову стала тією самою «подушкою безпеки».
Іпотека. Машина. Приватний садок. Відпустки. Новий одяг. Ремонти.
А ще була мати Галини — Ганна Степанівна, вісімдесятирічна жінка, яка жила в спеціалізованому пансіонаті під Луцьком.
Галина щомісяця віддавала туди дванадцять тисяч за догляд, плюс ліки, плюс постійні передачі з «чимось смачненьким». Звісно, у мами була пенсія ще, але вона була не така вже й велика.
І ось тепер, лежачи на жорсткому кріслі під гудіння холодильника, Галина вперше за довгий час поставила собі питання: а що в неї залишилося насправді?
Стара квартира в «хрущовці» з шпалерами, що почали відклеюватися.
Зимове пальто, якому вже сім років. Два пачки макаронів у шафі.
Побитий екран телефону. І сто тридцять тисяч боргу перед кредитними організаціями.
Вранці до неї завітала давня подруга Людмила.
Побачивши Галину на кухні в халаті, Світлану, що по-господарськи варила каву, та зятя, який розвалився у вітальні перед телевізором, Людмила все зрозуміла миттєво.
— Галю, збирайся, підемо провітримося, — сказала вона тоном, що не передбачав заперечень.
Вони вийшли в парк. Людмила дістала цукерку, заспокоюючи нерви.
— Доки це триватиме, Галю?
— Я не знаю, Людо. Світлана каже, що ремонт там надовго.
— Я не про ремонт! Я про все це життя твого в боргах заради них! — Людмила емоційно змахнула руками. — Скільки ти ще будеш для них безвідмовною касою?
— Але ж вони мої діти! Я ж їх люблю!
— Діти?! — Людмила зупинилася і подивилася подрузі прямо в очі. — Галю, діти — це ті, хто приносить тобі ліки, коли в тебе тиск стрибає. А не ті, хто о восьмій ранку вимагає гроші на нову посудомийку, знаючи, що тебе звільнили! Олегу тридцять один. Світлані тридцять чотири. Вони вже давно дорослі люди!
Галина мовчала. У глибині душі вона розуміла, що подруга каже правду.
Але визнати це — означало визнати крах своєї життєвої стратегії «все для дітей».
— Тобі хоч раз просто «дякую» сказали без задньої думки?
Галина хотіла щось відповісти, але в пам’яті не випливло жодного випадку за останні кілька років.
— Вони знають, що я їх люблю.
— Вони знають, як тобою маніпулювати.
У цей момент задзвонив телефон. Олег. Людмила виразно подивилася на Галю.
— Так, синку?
— Мамо, ти де ходиш? Нам терміново треба гроші на банк переказати. Сьогодні останній термін! Банк штраф нарахує, кредитну історію зіпсує!
— Олеже, у мене немає грошей. Я ж казала про виплати і борги.
— Ну так візьми ще один кредит! На пару тижнів! Потім знайдеш роботу, перекредитуєшся!
Людмила дивилася на подругу з таким сумом, що Галина відвернулася.
— Я подумаю, — і швидко вимкнула телефон.
— Ти «подумаєш», — повторила Людмила. — Галю, почуй мене. Ти закінчиш своє життя на цій кухні, у чужих боргах, самотня і виснажена. І знаєш, що вони зроблять першим ділом після твого похорону? Почнуть битися за цю квартиру, навіть не дочекавшись сороковин.
— Людо, не кажи так!
— Кажу так, як воно є. Жорстко, але чесно.
Галина подивилася на вікна своєї оселі.
Там, за склом, була її кухня з кріслом-ліжком. У вітальні сидів зять з кавою. У її спальні спала невістка.
— Що мені робити? — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоці котиться сльоза.
— Почати жити для себе.
Наступного дня Галина почала шукати роботу.
Склала резюме, розіслала на десятки вакансій.
За тиждень отримала кілька відмов і повну тишу у відповідь на решту.
«Вибачте, ми шукаємо більш енергійних спеціалістів».
«Ваш досвід занадто великий для цієї посади». (читай: ви вже немолода).
Кожне «ні» боляче било по самолюбству.
Галина завжди вважала себе професіоналом, а тепер виявилося, що вона нікому не потрібна навіть на посаду помічника бухгалтера.
Вдома ж обстановка загострювалася щодня. Світлана з чоловіком остаточно оселилися в її кімнаті.
Зять Андрій щовечора вимагав повноцінну вечерю.
— Галино Ярославівно, а чого це в нас тільки гречка сьогодні? — гукав він із кухні. — Я на роботі задовбався, хочу м’яса нормального!
— Я весь день бігала по співбесідах, — відповідала Галина, ледь тримаючись на ногах. — У магазин не встигла.
— Ну от, знову відмазки! — Андрій відкривав чергову пляшку. — Раніше жінки і працювали, і городи сапали, і в хаті лад був! А ви тільки в монітор дивитесь і на втому скаржитесь!
Світлана при цьому мовчала, наче це її не стосувалося.
Галина чекала хоч слова підтримки від доньки, але та була зайнята своїми справами.
Через два тижні подзвонив Олег. Без «привіт» і «як справи»:
— Мам, сьогодні дедлайн. Ти перекажеш гроші?
— Олеже, у мене порожні кишені. Я шукаю хоч якусь роботу.
— А скільки ти ще будеш «шукати»?! — він перейшов на крик. — У нас кредит! Дитина! Ми що, через твою кризу середнього віку маємо все втратити?!
— Через мою кризу?!
— Ну а через кого?! Треба було раніше думати про тили, коли роботу втрачала!
Галина поклала телефон. Руки тремтіли так сильно, що телефон випав на підлогу.
Екран покрився дрібною сіткою тріщин.
На третій тиждень її взяли продавцем у невеликий господарський магазин.
Зарплата — мінімалка плюс невеликий відсоток. Графік важкий — з восьмої до восьмої, один вихідний на тиждень.
— О, ну от, мам, бачиш! — зраділа Світлана. — Тепер хоч продукти будеш купувати нормально, а то в холодильнику геть порожньо вже.
Андрій відірвався від планшета:
— І скільки там платять? Дванадцять тисяч? Це ж копійки! Ви що, Галино Ярославівно, знущаєтесь? Це ж навіть на бензин мені не вистачить!
— Це все, що я змогла знайти в моєму віці.
— Треба було краще старатися, — виніс вердикт зять і повернувся до перегляду відосиків.
Галина працювала на знос. Весь день на ногах, розпакування коробок, консультації вередливих клієнтів, прибирання полиць.
Додому приповзала о дев’ятій вечора. Світлана з Андрієм уже хропли в її ліжку. Онуки вимагали їсти.
— Бабусю, а чого ти така зла і весь час мовчиш? — запитав десятирічний Михайло.
— Я не зла, Михайлику. Я просто дуже втомлена.
— А мама каже, що ти спеціально таке обличчя робиш. Щоб ми швидше поїхали.
Галина подивилася на хлопчика. Хотіла щось пояснити, але слова застрягли в горлі.
Мовчки розігріла йому вчорашню картоплю.
Через місяць вона отримала першу зарплату. Після вирахування податків залишилося трохи більше 15 тисяч.
Галина тримала карту і рахувала: сім — кредитним конторам (хоч частково погасити відсотки), дві — на проїзд та їжу, решта – на дрібні витрати.
Задзвонив телефон. Олег.
— Мам, давай гроші. Сьогодні останній день.
— Олеже, у мене не вистачає грошей. Мені самій нема за що хліба купити.
— А нам що, вмирати під банком?! — загорлав він. — Ти ж мати! У тебе є якісь обов’язки?!
Раптом у трубку втрутився голос Ірини:
— Галино Ярославівно, ми тут порахували. Якщо ви будете давати нам хоча б сім тисяч щомісяця, то на три зможете прожити. Ви ж одна, багато вам не треба! Каші дешеві, чай. Навіщо вам розкошувати?
— Три тисячі на місяць?! — Галина не повірила власним вухам. — У мене тільки комуналка за цю квартиру чотири виходить!
— Ну так здавайте кімнату! Або до своєї мами в пансіонат їдьте! Там же годують безкоштовно!
Щось усередині Галини нарешті клацнуло.
Це був звук серця, яке розбилося остаточно, але натомість вивільнило холодний, тверезий розум.
— Добре, — сказала вона дивно спокійним голосом. — Завтра все перекажу.
— Ну от і славненько! Значить, чекаємо до обіду!
Галина вимкнула телефон. Сіла на своє крісло-ліжко.
Андрій хропів у сусідній кімнаті. Світлана сміялася над чимось у смартфоні.
Онуки кричали, граючи в приставку на її телевізорі.
Вона відкрила месенджер і знайшла Людмилу.
«Людо. Як швидко продати квартиру без зайвого галасу?»
Відповідь прийшла за хвилину:
«Галю! Невже ти зважилася?! Завтра зранку їдемо до знайомого ріелтора. Я все організую!»
Галина вимкнула світло. Лягла на жорстке крісло в одязі.
І вперше за багато місяців заснула міцно і спокійно.
Бо вперше за двадцять років у неї з’явився план. Власний план.
Не для дітей. Не для матері. Для себе.
Наступного дня вона взяла відгул за свій рахунок.
Поїхала з Людою до ріелтора. Її трикімнатну квартиру оцінили в 55 тисяч доларів.
— Район непоганий, поверх середній. Якщо трохи знизимо ціну, за два тижні вийдемо на угоду, — сказав ріелтор.
— Мені потрібно якнайшвидше, — відрізала Галина. — Ставте 50.
— Домовилися. Клієнти на таку ціну знайдуться миттєво.
Увечері вона повернулася додому. Світлана смажила котлети на її сковорідці, використовуючи останню олію.
— Мам, ти де була? Діти голодні, я ледве дочекалася, поки ти продукти принесеш!
— Я була у справах.
— Яких ще справах? Ти ж мала бути на роботі!
Галина мовчки пройшла в кімнату. Дістала з шафи стару валізу.
— Світлано, вам пора шукати інше житло. Разом із Андрієм та дітьми.
— Це ще з якого дива?! — Світлана впустила лопатку на підлогу. — Це мій дім! Я тут прописана!
— Ні, — Галина почала методично складати свої речі. — Це мій дім. Я його купувала з твоїм батьком. Я за нього плачу. І я його продаю.
Зять Андрій вискочив із вітальні:
— Галино Ярославівно, ви що, з глузду з’їхали?! А ми куди?! На вокзал?!
— Це ваші проблеми. У вас є своя квартира, де ремонт нібито «ще триває».
— Так там ще шпалер немає! І підлога без ремонту! — заверещала Світлана. — Як ми там з дітьми?!
— Живіть без шпалер. Багато людей так живуть.
Світлана позадкувала. В її очах з’явився справжній страх.
— Мам, ти це серйозно? А як же ми? Сім’я? Ти ж мене народила, ти маєш мені допомагати! Це твій обов’язок!
— Саме тому я тридцять років працювала на вас, — Галина застебнула валізу. — А тепер мій обов’язок закінчився.
Задзвонив телефон. Олег. Галина ввімкнула гучний зв’язок.
— Мам, мені Світланка подзвонила! Ти що твориш?! Квартиру продаєш?! Ти в своєму розумі?!
— Продаю.
— А гроші на мій кредит?! А дитині на навчання?!
— Грошей не буде.
Настала тиша. Потім голос Олега зірвався на істеричний виск:
— Тобто як це — не буде?!
— Отак. Я продаю квартиру. Гашу свої борги. І виїжджаю з міста.
— Куди?!
— Це вас більше не стосується.
— Мамо! — Олег кричав так, що динамік хрипів. — У нас кредит! Дитина! Ти нас просто кидаєш напризволяще?!
— Я вас виростила. Дала освіту. Допомогла зі стартом. Далі — самі. Ви дорослі люди.
— Ти зобов’язана нам допомагати! — долучилася до крику Ірина. — Ви — мати! Це ваш хрест!
Галина повільно взяла телефон у руки.
Подивилася на екран. На фотографію Олега — здорового чоловіка, який тільки те й робить, що вимагає.
— Мій хрест став занадто важким. Я його знімаю.
І вона натиснула кнопку відбою.
Світлана сиділа на підлозі і ридала:
— Мамо, мамочко, ну не треба, ми ж тебе любимо, ми все виправимо.
— Любите? — Галина присіла поруч. Подивилася доньці в очі. — Світлано, коли ти останній раз питала, як я себе почуваю? Коли ти просто принесла мені шоколадку чи спитала, чи не болить у мене спина після дванадцяти годин у магазині?
Світлана мовчала, ковтаючи сльози.
— Я теж не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, як ти вчора вимагала п’ятсот гривень Андрію на пляшку, бо в нього «стрес».
Андрій нервово мовив:
— Галино Ярославівно, ну ви ж розумієте, що ми молода сім’я! Нам важко! Ви маєте входити в положення!
— Тобі сорок років, Андрію. Яка «молода сім’я»? У твої роки я вже двох дітей сама тягнула і ні в кого нічого не просила.
Телефон знову розривався. Олег. Ірина. Мати з пансіонату.
Галина вимкнула його зовсім.
— Мам, ну добре! — Світлана вхопилася за її руки. — Ми з’їдемо! Завтра ж! Тільки не продавай квартиру! Де ти будеш жити?!
— У Полтаві. У тітки Ганни.
— У кого?!
— У моєї рідної тітки. Вона давно кличе мене до себе, у неї великий будинок, сад, вона одна. Їй потрібна компанія, а мені — спокій.
— У Полтаву?! Та це ж на іншому кінці країни! Хто там за тобою догляне, якщо що?
— Там я хоча б буду людиною, а не бездонним гаманцем.
Світлана закричала:
— Ти егоїстка! Ти думаєш тільки про себе! А про внуків ти подумала?!
— Я подумала. І зрозуміла: якщо вони виростуть такими ж, як ви, то я краще буду бачити їх раз на рік по відеозв’язку.
Вона взяла валізу і вийшла з квартири.
На сходах серце калатало, як божевільне.
Було страшно?
Так. Але разом із страхом прийшло неймовірне відчуття польоту.
Галина дістала телефон, увімкнула.
Написала Людмилі:
«Людо, я вийшла. Забери мене, будь ласка.»
Через десять хвилин машина подруги припаркувалася біля під’їзду.
— Ну що, вільна птахо? — посміхнулася Людмила. — Поїхали до мене, сьогодні святкуємо твоє друге народження.
Квартира продалася за тиждень. Покупці були готові платити готівкою.
Галина підписала документи в нотаріуса без жодного сумніву.
Гроші надійшли на рахунок. Вона одразу закрила всі мікропозики — сто сорок тисяч разом із штрафами.
Перевела в пансіонат оплату за пів року вперед для матері.
Олегу та Світлані відправила по двадцять тисяч гривень — «на перший час».
Решту конвертувала в валюту.
Олег написав повідомлення: «Ти нам більше не мати. Не дзвони нам ніколи.»
Світлана прислала довге аудіо, повне образ та проклять.
Галина навіть не стала його дослуховувати — видалила.
Поїзд «Луцьк — Полтава» рушив рівно за розкладом.
Галина сиділа біля вікна, дивлячись, як зникають знайомі вулиці.
Вона була в новому пальті — тому самому, тёмно-синьому, яке купила собі вперше за багато років на власні кошти.
Телефон мовчав. Вона заблокувала всіх, хто намагався витягнути з неї залишки життя.
Тітка Ганна зустріла її на пероні з обіймами:
— Галочко, дитино! Нарешті ти вирвалася! Проходь, у мене вже пироги з яблуками готові, чай.
Галина зайшла в будинок. Тут пахло дитинством і спокоєм.
Їй виділили світлу кімнату з вікном у сад, де ще трималися останні квіти осені.
Через два тижні вона влаштувалася бухгалтером у місцеву агрофірму.
Зарплата була меншою, ніж у Луцьку, але тут її цінували.
Колектив був дружній, ніхто не питав про вік — дивилися на знання.
Першу зарплату вона витратила на поїздку в Миргород на вихідні — просто погуляти парком, попити водички, подумати.
— Ну як ти там? — питала Людмила по телефону.
— Я жива, Людо. Я вперше за тридцять років відчуваю, що я жива.
— Вони дзвонять?
— Ні. І я вдячна їм за цю тишу. Це найкращий подарунок, який вони могли мені зробити.
Галина стояла на березі річки Хорол. Вітер перебирав її волосся.
Вона дістала телефон, відкрила галерею.
Там було лише одне фото — вона на фоні полтавських краєвидів, усміхнена і спокійна.
Вона видалила всі старі фотографії з минулого життя.
Ті, де вона виглядала втомленою тінню самої себе.
— Прощавайте, мої дорогі «діти», — тихо сказала вона в осіннє небо. — Тепер ваша черга бути дорослими.
І вона пішла вперед, не озираючись.
Бо попереду було ціле життя — її власне, унікальне і нарешті вільне.
Ця історія — гіркий урок для всіх нас.
Ми часто плутаємо жертовність із любов’ю, а егоїзм — із сімейними цінностями.
Коли діти перетворюються на паразитів, єдиний спосіб їх врятувати (і врятуватися самій) — це перекрити кран.
Це боляче, це виглядає жорстко, але іноді це єдиний шлях до істини.
А як вважаєте ви? Чи мала право Галина так різко обірвати всі зв’язки? Чи, можливо, вона мала продовжувати допомагати, незважаючи ні на що, бо зараз важке життя і без неї пропадуть діти та онуки?
А ви як вважаєте, чи зобов’язана мати допомагати дітям своїм?
Фото ілюстративне.