– Хочу я, Вірочко, з тобою Великдень зустріти, – каже мені Михайло і запрошує мене до себе в село.
– Я б з радістю, Михайле, але ти знаєш, що у мене діти, і син з невісткою, і дочка з зятем – усі до мене прийдуть. Вони ж так чекали на мій приїзд.
– І я теж чекав. Підготувався. Думав, ми разом з тобою проведемо цей день, а то все лише по телефону.
Михайло засмутився моєю відмовою. Я його розумію. Я і сама хотіла б до нього в гості поїхати, але діти. Обов’язок перед ними переважив мої почуття до Михайла і прагнення бути з ним.
Ми з Михайлом зустрічаємося вже більше року, але не напоказ, ніхто про це не знає. Я давно розлучена, маю двох дорослих дітей. А Михайло вдівець, має сина.
Ні він, ні я, ніхто з нас не сподівався, що все так вийде. Михайло жив собі біля сина, він замолоду будинок великий збудував, то син як одружився, став жити з батьком. Син у Михайла, я так зрозуміла, хороший, а от невістка з перцем.
У мене теж є будинок, я його сама збудувала, бо вже 20 років як заробітчанка. Про своє особисте життя я і не думала, у мене були діти, мені треба було їх на ноги ставити.
І сину, і дочці я купила по двокімнатній квартирі, а потім і собі стала дім будувати. Діти мої бурчати, казали, що мені одній не треба такого великого дому.
Заспокоїлися тоді, коли я цей будинок на них двох оформила. Відтоді навпаки, вони хотіли, щоб я якомога кращим його зробила, бо тепер це вже їхня власність.
В село діти приїжджають часто, дім для них як зона для відпочинку, тут є і альтанка, і сад великий, є де посмажити шашлик, і де посидіти. Вони постійно відпочивають в селі, тішаться, що є така можливість.
Мені 57 років, я вже 20 років в Італії, але додому я ще не збиралася, бачу, що тут є і 70-річні заробітчанки. Та в минулому році я приїхала додому у відпустку, і моя подруга юності запросила мене до себе в село, бо святкувала свій 55-річний ювілей.
Там я і познайомилася з Михайлом. Спочатку не думала, що все аж так далеко зайде. Але я відразу відчула, що ми з ним як рідні душі, та й не буду приховувати, сподобався він мені дуже.
Поки я була у відпустці, ми з ним ще кілька разів зустрілися, а потім я повернулася в Італію, і ми вже майже щодня говорили з ним по телефону.
За цей час ми зрозуміли, що хочемо бути разом, але не знали, як про це повідомити своїм дорослим дітям.
Я приїхала додому на Великдень. І дочка, і невістка могли б хоч трохи мені допомогти, приїхати хоч на день-два швидше. Все ж, втрьох ми б впоралися швидше.
– Мамо, голубці зроби і холодець, голубці – для мене, а холодець для Сергія, – ти ж знаєш, як ми це любимо, – замовляє мені донька по телефону.
– Віро Андріївно, ви ж спечете свій коронний пляцок «Спартак», – питає невістка, і теж по телефону. Ні одна, ні друга не знайшли часу, щоб приїхати і допомогти.
Замовляти вони вміють, а допомагати не хочуть. Я роботи не боюся, але одній справді важко. Поки я паски спекла, холодець по тарілках порозливала, пляцки перемістила кремом, салати зробила, то неабияк втомилась
А ще ж треба було в домі прибрати, вікна помити, штори випрати, одним словом, я ні на хвилинку за тиждень не присіла. Навіть не мала часу, щоб з Михайлом зустрітися.
Він мене до себе запросив, та діти б мене не зрозуміли, якби я їх самих в таке велике свято залишила, тому я була змушена відмовити Михайлу. А він через це на мене неабияк образився.
В суботу ввечері стою я сама на кухні, докручую голубці, і думаю, а чи правильно я роблю, коли живу заради дітей?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
