Львівські сутінки повільно опускалися на дахи старого будинку, розфарбовуючи кімнати в сіро-блакитні тони.

Ніна Йосипівна стояла біля кухонного столу, розливаючи по тарілках запашний борщ.

Вона звикла, що суботи — це час для рідних, але сьогоднішня атмосфера була важкою, наче перед грозою.

— Мамо, досить каламутити воду. Оформлюй дарчу на мене, і закриємо цю тему раз і назавжди!

Голос сина, Олексія, пролунав різко, наче грім у тиші.

Ніна Йосипівна завмерла, половник зупинився над каструлею.

Олексій стояв посеред кухні, міцно зчепивши руки за спиною.

Поруч, притулившись до одвірка, стояла його дружина Світлана.

Вона не дивилася на свекруху, лише нервово накручувала пасмо волосся на палець, але в її погляді читалося холодне, майже хиже очікування.

— Льошо, про що ти таке кажеш? — Ніна повільно поклала половник. — Яка дарча? Ми ж просто вечеряти збиралися.

— Ну, мамо, не роби з себе дитину! — Олексій розвів руками, зробивши крок вперед. — Ти ж не вічна, сама розумієш. Світ зараз нестабільний, закони змінюються. Нам зі Світланою терміново потрібні гарантії, потрібне розширення. Переїдеш до нас у передмістя, будемо за тобою доглядати, як за королевою. Правильно я кажу, Світлано?

— Звісно, — Світлана нарешті підняла очі, кивнувши з ледь помітною посмішкою. — У вашому віці, Ніно Йосипівно, жити самій у центрі міста — це просто нестабільно. А раптом тиск підскочить чи газ забудете вимкнути? А так ми будемо поруч, під наглядом, усе буде під контролем.

— Але це мій дім, — Ніна притулилася до стільця, відчуваючи, як ноги стають ватяними. — Я тут кожну тріщинку на стелі знаю. Ми з вашим батьком сорок років тому цю квартиру вигризали у долі.

— Мамо, ну знову ти за старе! — Олексій роздратовано зітхнув. — Я твій єдиний син, твоя опора. Кому ти ще її відпишеш? Тетяні? Та вона коли востаннє до тебе приїжджала? На Великдень? Пів року тому передачку з Києва надіслала і вважає, що виконала дочірній обов’язок. А я тут щотижня, продукти вожу, крани лагоджу!

— Льошо, дитино, мені треба все обдумати. Це ж не за хлібом сходити.

— Обдумати?! — Світлана втрутилася, її голос став тоншим і гострішим. — Про що тут думати? Хіба ми для вас чужі люди? Чи ви нам не довіряєте? Ми ж про ваше благо дбаємо!

— Ні, я довіряю, просто. Це так раптово.

— Раптово? — Олексій гірко посміхнувся. — Мамо, банк завернув нашу заявку на кредит. Зовсім. А діти ростуть, їм потрібен простір, нормальна школа поруч. Ти ж бачиш, як нам тісно!

— Я розумію, синку, але ж це моє життя.

— Ніяких «але»! — Олексій раптом підвищив голос, і Ніна здригнулася. — Я все життя був поруч, я не поїхав у столицю, як твоя улюблена Тетяна, я залишився тут, а ти мені тепер відмовляєш у найпростішому?!

Ніна повільно опустилася на табурет.

Сорок років вона працювала бібліотекарем, кожну копійку відкладала, щоб вони з чоловіком мали цей затишок під високою стелею австрійського будинку.

І ось тепер її власний син вимагав вирвати це коріння.

— Дай мені трохи часу, Олексію.

— Часу немає! — Світлана дістала з фірмового пакета теку з паперами. — Ось, ми вже все підготували через знайомого юриста. Завтра о десятій ранку нас чекають у нотаріуса. Треба тільки підпис поставити.

— Завтра?!

— А чого тягнути? Чим швидше оформимо, тим швидше почнемо ремонт у вашій новій кімнаті в нас.

Ніна подивилася на сина.

Вона бачила в його рисах того маленького хлопчика, якого виховувала сама після того, як не стало чоловіка.

Він був її всесвітом. А зараз цей всесвіт стояв перед нею з холодними паперами, вимагаючи зречення.

— Олексію, а як же Тетяна? — Ніна налила собі води, але склянка тремтіла в руці, розбризкуючи краплі на скатертину. — Вона теж має право, вона ж моя донька.

— Тетяна! — Олексій презирливо пирхнув. — Де вона була, коли ти у лікарні лежала? Я до тебе під вікна приходив!

— Один раз приходив, — тихо зауважила Ніна. — А Тетяна тоді всі ліки оплатила, з-під землі їх діставала, кур’єрів щодня присилала.

— Грошима допомагати легко! — Світлана закотила очі. — Цифри на картку кинула — і совість чиста! А от приїхати, судно винести, за руку потримати — на це в нашої киянки часу немає!

Ніна згадала, як два роки тому Олексій попросив «позичити» сорок тисяч на ремонт машини.

Вона віддала останнє, що було на «чорний день».

Гроші розчинилися в повітрі, про них більше ніхто не згадував.

— Знаєш що, мамо, — Олексій сів навпроти, намагаючись пом’якшити тон. — Ти подумай спокійно. Ми завтра вранці заїдемо, добре? Не роби дурниць.

— Добре, синку.

Коли за ними зачинилися важкі дубові двері, Ніна довго стояла в коридорі, не вмикаючи світло.

Самотність, якої вона раніше не боялася, тепер здавалася холодною і ворожою.

Рука сама потягнулася до старенького телефона.

— Тетянко! Ти не спиш?

— Мамо? Що сталося? Чому в тебе такий голос? — у слухавці почувся шум київського метро та стурбований голос доньки.

— Олексій приходив, — Ніна запнулася, ковтаючи клубок у горлі. — Вимагає, щоб я переписала квартиру на нього. Прямо зараз. Дарчу.

Тиша на тому кінці була такою довгою, що Ніні здалося, ніби зв’язок перервався.

— Мамо, слухай мене уважно, — голос Тетяни став сталевим, позбавленим емоцій. — Нічого не підписуй. Жодного папірця. Я сьогодні ж сідаю на нічний потяг. О шостій ранку буду у Львові.

— Не треба, дитино, у тебе ж робота, проєкти.

— Мамо, я сказала — я буду. Чекай мене.

Тетяна з’явилася на порозі, коли сонце ледь почало торкатися шпилів собору Святого Юра.

Втомлена, з темними колами під очима, але з прямою спиною та рішучим поглядом.

Ніна притиснулася до доньки, відчуваючи знайомий запах її парфумів — суміш кави та впевненості.

— Тетянко, навіщо ти так зірвалася?

— Мамо, це серйозно, — Тетяна пройшла на кухню, навіть не знявши плаща. — Де ці папери?

— Олексій їх забрав із собою. Сказав, що сьогодні о десятій поїдемо до нотаріуса.

— Звісно, забрав, — Тетяна гірко посміхнулася. — Мамо, ти хоч на мить задумувалася, що буде далі? Після того, як ти підпишеш дарчу?

— Каже, що забере мене до себе, у ту нову хату.

— Забере! — Тетяна сіла за стіл. — Він про когось крім свого комфорту за останні десять років дбав? Мамо, дарча — це не заповіт. Це означає, що від моменту підпису ти тут більше не господарка. Тебе можна виставити за двері наступного дня.

Дверний дзвінок розірвав ранкову тишу.

Олексій зі Світланою прийшли раніше, впевнені у своїй перемозі.

Побачивши сестру, Олексій завмер на порозі, його обличчя вмить налилося багрянцем.

— О, дивіться, хто приїхав! Столична гостя завітала! — він перейшов на крик майже одразу. — Чого з’явилася? Спадщину приїхала ділити, поки мати жива?

— Я приїхала захистити матір від твого задуму недоброго, Олексію, — Тетяна встала, спокійно дивлячись братові в очі. — Коли ти намагаєшся виманити в неї єдине житло, користуючись її слабкістю — це називається саме так.

— Недобрий задум?! — Олексій аж засичав. — Я її син! Я тут сім років за нею доглядаю, поки ти там кар’єру будуєш! У мене є моральне право!

— Моральне право? — Тетяна підвищила голос. — Право просити допомоги — можливо. Але вимагати дарчу, залишаючи матір безправною — ніколи!

— Ти приїжджаєш раз на пів року і будеш мені вказувати?!

— Зато я не намагаюся викрасти в неї дах над головою!

— Досить! — Ніна Йосипівна встала між ними, її худі плечі тремтіли. — Перестаньте негайно! Ви ж брат і сестра!

— Мамо, — Олексій взяв її за лікоть, намагаючись відштовхнути Тетяну. — Вона тебе налаштовує проти мене. Вона завжди була егоїсткою, хотіла бути кращою за всіх!

— Я егоїстка? — Тетяна зблідла від обурення. — Хто два роки тому виманив у мами сорок тисяч і «забув» віддати? Хто просив гроші на «бізнес», які пішли на твій новий кросовер?

— Це були наші спільні справи!

Світлана, яка досі мовчала, зробила крок вперед, дивлячись на Ніну Йосипівну з удаваним жалем:

— Ніно Йосипівно, давайте будемо дорослими людьми. Квартира велика, утримання коштує шалених грошей. Олексій поруч, він заслужив право розпоряджатися цим майном.

— Заслужив чим? — Тетяна розвернулася до невістки. — Тим, що раз на тиждень приходить поскаржитися на життя і взяти грошей на бензин?

— Ти взагалі краще помовч! — мовив Олексій. — Це не твій клопіт!

— Це мій клопіт, бо це моя мати!

Ніна закрила обличчя долонями.

Її діти, її рідні люди, гризлися в центрі цієї прекрасної квартири, наче круки над здобиччю.

Кожна їхня фраза була яважким тягарем на душі.

— Мамо, — Олексій знову опустився на коліна біля її стільця, його голос став солодким, як мед, що починає бродити. — Ну скажи їй. Скажи, що ти згодна. Ми ж усе обговорили.

Ніна підняла голову.

Вона довго дивилася на сина. На його напружені жили на шиї, на жадібний блиск у глибині зіниць, на те, як він міцно стискав теку з паперами.

Потім вона перевела погляд на Тетяну — та стояла біля вікна, дивлячись у далечінь, і її руки були так сильно стиснуті, що кісточки пальців побіліли.

— Олексію, а куди саме ти хочеш мене переселити? — тихо спитала Ніна.

— До нас, мамо! Ти ж знаєш, там повітря чисте, сад.

— У яку кімнату?

— Ну ту, що на першому поверсі, біля сходів. Там тиха сторона.

— Це та, де ви раніше кладовку для інструментів тримали? — втрутилася Тетяна, не повертаючи голови.

— Ми її облаштуємо! — Світлана виступила вперед. — Ніно Йосипівно, ви ж маєте розуміти: діти ростуть, їм потрібен окремий простір, де вони зможуть навчатися, а вам у нас буде затишно в маленькій.

— Тобто мені потрібна кімната менша, а дітям — найбільша? — Ніна повільно встала, її голос раптом знайшов силу, якої в ньому не було роками. — Я все життя працювала на цей дім. Разом із вашим батьком, Олексію. Пам’ятаєш батька? Пам’ятаєш, як він казав: «Ці стіни — наш форт»?

— Мамо, не починай цей пафос.

— Він мріяв, що ми тут доживемо віку в спокої. А ви з Тетяною приїжджатимете до нас у гості, і тут завжди пахнутиме пирогами.

— То нехай квартира дістанеться мені зараз! — Олексій схопився на ноги, його маска терпіння тріснула. — Яка різниця, коли оформляти?!

— Різниця в тому, Олексію, що це моя територія! Моє право на власну гідність! — Ніна вперше в житті крикнула на сина. — Мій дім — це не розмінна монета для ваших кредитів!

— Значить, відмовляєш?

— Олексію, я не відмовляю тобі в допомозі. Я відмовляю тобі у праві позбавляти мене власного житла.

— Просто що? — він вихопив із теки папери, розмахуючи ними перед її обличчям. — Тетяна тебе накрутила! Завжди вона вміла маніпулювати тобою!

— Ніхто мене не накручував! — Ніна перехопила його руку, і Олексій від несподіванки замовк. — Синку, ти мій рідний. Я тебе люблю понад усе на світі. Але те, що ви зараз робите — це не любов. Це розрахунок.

— Розрахунок?! — Олексій вирвав руку. — А правильно що? Залишити все Тетяні, яка палець об палець не вдарила?!

— Я нічого не хочу для себе прямо зараз, — Тетяна підійшла до матері й обняла її за плечі. — Мамо, йди до нотаріуса, але оформи заповіт. Не дарчу. Нехай після твого довгого життя все майно буде продане і поділене порівну між нами. Це буде справедливо.

— Заповіт! — Олексій зайшовся злим сміхом. — Ага! Розумна яка! Сама вже, мабуть, і нотаріуса підшукала, який усе під тебе підпише?

— Досить, — Ніна сіла, її голос став сухим і остаточним. — Усе. Я прийняла рішення.

Олексій і Світлана замерли, затамувавши подих. Тетяна теж напружилася.

— Завтра я піду до нотаріуса сама. Без вас. Я оформлю заповіт. Так, як сказала Тетяна: після того, як мене не стане, квартира ділиться навпіл між дітьми. Але поки я дихаю, поки я ходжу цими підлогами — це мій дім. І жодна дарча не буде підписана.

— Мамо!

— Я сказала — все! Тема закрита. Якщо хочете бачити мене живою і здоровою — приходьте в гості. Якщо хочете квартиру — чекайте поки не стане мене.

Олексій взяв Світлану за руку, його очі налилися люттю:

— Пішли звідси! Сиди тепер тут одна, у своїх пилючних стінах! Подивлюся я на тебе, коли в тебе серце схопить, а «любима доня» буде в Києві на нарадах! Допомоги від мене не чекай!

Двері захлопнулися з такою силою, що на кухні задзвеніли кришталеві келихи в серванті.

Тетяна міцно обняла матір:

— Мамо, не бійся. Я не поїду сьогодні. Візьму відпустку на тиждень, побуду з тобою. Ми знайдемо надійну людину, яка буде приходити і допомагати, я все оплачу.

— Знаєш, донечко, — Ніна витерла сльози краєм хустки. — Я все життя боялася цього моменту. Боялася залишитися самотньою після того, як тата не стало. Думала, що Олексій – що він моя стіна.

— Він вибрав свою дорогу, мамо. На жаль, ця дорога веде повз твоє серце.

— Так, — Ніна кивнула, дивлячись на двері, за якими зник її син. — Я це зрозуміла сьогодні. Коли він дивився на мене там, біля столу. У його очах не було сина. Там був тільки бухгалтер, який рахує квадратні метри.

— Зате я поруч, — Тетяна поцілувала матір у сиву скроню. — І я люблю тебе не за спадок. Ти ж знаєш.

Ніна підійшла до вікна.

Внизу, у внутрішньому дворику, Олексій зі Світланою сідали в машину.

Олексій навіть не підняв голови, не глянув на вікна четвертого поверху.

Він різко натиснув на газ, і автомобіль зник за аркою.

— Тетянко, а знаєш що? — Ніна повернулася до доньки, і в її погляді вперше за довгий місяць з’явився спокій. — Мені раптом стало так легко. Наче з пліч зняли важкий мішок із камінням. Я тепер точно знаю, хто в цьому домі гість, а хто — родина.

Тетяна посміхнулася і поставила чайник на плиту.

Вечірній Львів за вікном почав запалювати перші вогні, і в квартирі нарешті запанував той справжній затишок, який не купиш ні за які квадратні метри.

Чи вірно зробила мати, що вирішила залишити собі квартиру, а не писати дарчу на сина?

Але чи настільки добра донька, яка рідко приїжджає?

Чи може мати розраховувати на допомогу від доньки на старості років, яка живе далеко і з’являється рідко?

Яке правильне рішення матері з квартирою прийняти, щоб мати спокійну і забезпечену старість і щоб було кому склянку води подати? Чи приглянуть діти за нею, чи їм лише квартира потрібна її?

Фото ілюстративне.