Ранок у квартирі на Позняках починався не з аромату кави, а з терпкого присмаку докору.

Ніна стояла біля плити, намагаючись зосередитися на приготуванні сніданку, але погляд, що свердлив її спину, діяв краще за будь-який подвійний еспресо.

— І що це за пійло? — пролунав за спиною скрипучий голос Ольги Степанівни. — Мій Петрик з дитинства звик до справжньої їжі, а ти його годуєш оцими магазинними пластівцями? Це ж якісь помиї!

Ніна повільно видихнула, міцно стиснувши ручку кавоварки.

— Ольго Степанівно, це вівсянка з фруктами. Діти її люблять, і це корисно для травлення.

— Корисно! — свекруха підійшла ближче, демонстративно зазирнула в тарілку і скривилася так, ніби побачила там щось брудне. — Від пакетиків користі не буває. От я синочку завжди на свіжому молоці варила, з маслом домашнім. А ти все поспішаєш кудись. Куди ти вічно біжиш?

— Мамо, та все нормально, — Петро, не відриваючись від ноутбука у вітальні, намагався згладити кути. — Я їм усе.

— Бо ти в мене золота дитина! — Ольга Степанівна театрально сплеснула руками. — Не хочеш дружині перечити, боїшся її гніву. А мені серце крається, як я бачу, що ти на очах танеш. Скоро вітром почне хитати!

Ніна вимкнула плиту. Вона вже давно навчилася рахувати про себе до десяти, перш ніж відкрити рота. Ольга Степанівна приїхала до них “на тиждень перечекати ремонт” ще пів року тому.

Ремонт у її квартирі закінчився на третій день, але їхати вона не збиралася.

— Де мій улюблений керамічний кухоль? — Ніна відкрила шафку, відчуваючи, як порожнеча на полиці відлунює в серці.

— Отой старий, із тріщиною? Я його в смітник відправила. Погана прикмета — з битого посуду пити. Купила замість нього нормальний сервіз, бачиш, на верхній полиці стоїть? Справжній, ще за радянських часів такий був ознакою достатку!

— Але то був подарунок моєї покійної мами, — голос Ніни здригнувся.

— Подарунок! — свекруха зневажливо хмикнула. — Треба про майбутнє думати, а не за старі черепки чіплятися. До речі, Ніночко, ти чому мій халат у ванній повісила? Я його на радіаторі гріла!

— На радіаторі сохне шкільна форма дітей. У ванній є спеціальні гачки.

— Діти, діти! У мене спину крутить, мені тепло потрібне! І взагалі, чому я маю бігати за своїми речами по чужих по кутках? Це тепер і мій дім також, ми ж одна сім’я!

Ніна відчула, як стіни її власної квартири почали тиснути.

Вона купила цю двокімнатку за гонорари від проектів ще до замужества.

Петро в’їхав сюди з однією валізою та великим плазмовим телевізором, який він вважав головним внеском у побут.

Вечеря проходила у напруженій тиші, яку порушував лише стукіт ложок.

Оксанка, старша донька, мовчки копирсалася в тарілці, а малий Михайлик з цікавістю спостерігав за бабусею.

— Бабусю, а правда, що ти Михайлику дала цукерку перед обідом? — раптом запитала Оксанка.

— Оксано! — Ніна суворо глянула на доньку.

— Ну а що тут такого? — Ольга Степанівна натягнула маску ображеної невинності. — Дитина попросила. Хіба я можу відмовити рідній дитині?

— Я просила не давати солодке перед супом. Вони потім відмовляються від нормальної їжі.

— Нормальної? — свекруха хмикнула в кулак. — Якщо підгорілі котлети — це норма, то я вже й не знаю. От мій Петрик ріс на першому, другому і компоті. Щодня! А ви тут на сухом’ятці виживаєте.

Петро нарешті відірвався від тарілки.

— Мамо, ну досить. Ніна старається, вона працює.

— Працює вона! — Ольга Степанівна сплеснула руками. — Цілими днями в монітор дивиться, а пил на полицях такий, що картоплю можна садити. В мій час жінка і на фермі працювала, і вдома ідеальна чистота була!

— Я працюю віддалено, це серйозна робота з міжнародними замовниками! — Ніна відчула, як у скронях почало пульсувати. — Я гроші в дім приношу!

— Гроші, — протягнула свекруха. — Гроші — це справа чоловіча. А твоя справа — затишок. Он, шкарпетки Петровича вже третій день на кріслі валяються, очам боляче.

— Мамо, я сам їх там поклав, — винно пробурмотів Петро.

— От бачиш, синку? Ти за дружину її роботу робиш. Це ж сором! Чоловік не має ганчіркою махати.

Після вечері, коли діти пішли в свою кімнату (яку тепер ділили з розкладачкою бабусі), Ольга Степанівна відвела сина вбік.

— Петрику, нам треба серйозно поговорити. Тільки без зайвих.

— Мамо, Ніна — моя дружина. Вона не стороння.

— Дружина, дружина. Сьогодні одна, завтра інша, а мати — назавжди. Добре, скажу при всіх. Все одно дізнаєтеся. Я квартиру свою продала.

У Ніни в руках ледь не тріснула склянка.

— Як продали? Навіщо?

— Продала місяць тому. Покупці вже на поріг наступають. Думала, поживу десь у родичів, та гроші всі в діло пустила. Пам’ятаєш пані Стефу, мою подругу? Її син бізнес відкрив, обіцяв золоті гори. Поки що чекаю на відсотки. Тож, синку, доведеться мені у вас залишитися. Поки гроші не повернуть. Місяців на три-чотири.

Ніна дивилася на свекруху і розуміла — це пастка.

Це не три місяці. Це окупація.

Ольга Степанівна всілася зручніше у кріслі, яке Ніна купувала для свого відпочинку, і переможним поглядом окинула вітальню.

“Пара тижнів” перетворилася на нескінченний марафон повчань.

Ольга Степанівна почала господарювати так, ніби вона була власницею маєтку, а Ніна — невдахою-приймачкою.

— Знову ці напівфабрикати? — волала вона, розчиняючи холодильник. — Ти знаєш, скільки в цих сосисках сої? Я Петрику завжди на базарі м’ясо купувала у знайомого різника!

— У мене дедлайн, мені треба здати проект до вечора, я не маю часу на ринок!

— Дедлайн! Сім’я має бути на першому місці! От я за фахом бухгалтерка, але ніколи сім’ю на цифри не міняла.

А найгірше було те, що Ольга Степанівна почала ритися в особистих речах.

Одного дня Ніна застала її за переглядом банківських виписок.

— Ви що собі дозволяєте? Це приватна інформація!

— Та я випадково побачила! Зір поганий, думала — рецепти на ліки. До речі, Ніно, навіщо тобі ці креми за такі шалені гроші? Петро заробляє, а ти на баночки витрачаєш? Краще б Оксанці нове пальто купила, он ходить у старому!

— Я купую все на власні гроші! І в Оксани три пальта, вона просто любить те старе!

— На власні, — свекруха підтиснула губи. — У сім’ї гроші спільні. А ти, бачу, тільки про свою красу дбаєш.

Ніна йшла у ванну, зачинялася і рахувала до ста.

Петро лише розводив руками:

“Ну потерпи, їй зараз важко, вона після розлучення, після продажу квартири. Вона ж мама”.

Минуло ще два тижні. Одного ранку Ольга Степанівна зайшла на кухню з виглядом людини, що зібралася помирати.

— Петрику, синку. Мені треба п’ятдесят тисяч гривень. Терміново.

Ніна мало не облилася чаєм.

— П’ятдесят тисяч? Ольго Степанівно, ми ці гроші відклали на літній табір для дітей у Карпатах! Ми вже завдаток внесли!

— Табір? — свекруха скривилася від уявного болю. — Діти і в парку погуляють. А мені на операцію треба. Серце, синку, тиск скаче, в очах темніє. Лікар сказав — обстеження і процедури дуже дорогі. Невже я для вас порожнє місце?

— Мамо, може через місяць? — Петро завагався. — Мені якраз бонус мають виплатити.

— Через місяць! — Ольга Степанівна схопилася за груди. — Я до вечора можу не добути! Невже ти дозволиш матері зникнути через якісь канікули? Оксанка ще мала, вона не зрозуміє, а ти ж мій єдиний захист!

— Ніно, давай дамо, — Петро благально подивився на дружину.

— Петро, вона маніпулює! Вона вчора дві години телефоном з подругою реготала, я чула через стіну! Який лікар?

— Ах, маніпулюю?! — заверещала Ольга Степанівна. — Чуєш, синку? Вона каже, що я прикидаюся! Значить, я все життя на тебе поклала, а тепер я — брехуха? Тоді я зараз же піду геть! Будете шкодувати! Нехай мене там не стане, зате не буду заважати вашому щастю!

Вона кинулася збирати речі, але так повільно, щоб Петро встиг її зупинити.

Звичайно, він зупинив.

— Я дам гроші. Прямо зараз переведу.

Ніна розвернулася і вийшла. Вона відчувала, як її шлюб розсипається, наче картковий будиночок на вітрі. Петро вибрав не спокій своєї сім’ї, а істерики матері.

Через три дні сталася подія, яка стала останньою краплею.

Оксанка прийшла зі школи з червоними від сліз очима.

— Мамо, бабуся забрала мої гроші. Ті дві тисячі, що мені хрещений на день народження подарував.

Ніна заціпеніла.

— Як забрала?

— Сказала, що дітям такі гроші не потрібні, що я їх на якісь дрібні непотрібні ігри витрачу. А вона купить мені “корисне”. Але я хотіла на новий телефон назбирати.

Ніна не стала чекати.

Вона вилетіла в коридор.

Свекруха якраз фарбувалася перед дзеркалом новою, вочевидь дуже дорогою помадою.

На поличці стояли пакети з елітного магазину косметики.

— Ольго Степанівно, поверніть гроші дитині. Негайно.

— Які гроші? — свекруха навіть не здригнулася. — Я взяла їх на збереження. Хіба це злочин?

— Ви взяли у дитини! І ці пакети. Ви витратили гроші на “операцію” на парфуми та помади?

— Маю право! — вигукнула Ольга Степанівна. — Я жінка! Я маю виглядати добре! А Петро мені дозволив витрачати на себе, бо я його мати!

— Що тут відбувається? — Петро з’явився на порозі.

— Твоя мати образила власну внучку, щоб купити собі люксову косметику на гроші, які ми “на операцію” збирали!

— Петрику, вона знову на мене кричить! — свекруха кинулася до сина. — Вона мене злодійкою називає! Вижени її! Скажи нехай вона йде, ми з тобою і дітьми будемо жити прекрасно! Я знайду тобі нормальну дружину, яка буде поважати твою матір!

Петро мовчав. Його обличчя стало білим, як крейда.

Він дивився на пакети, на плачучу доньку, на дружину.

— Мамо, ти правда забрала гроші Оксани?

— Я хотіла як краще.

— Все, — Ніна зробила крок вперед. Її голос був холодним і твердим, як сталь. — Петро, вибирай. Або вона йде зараз, або я з дітьми.

— Ніно, ти не посмієш! — скрикнула свекруха.

— Посмію. Це моя квартира. Ти тут ніхто. У вас є одна година, щоб зібрати свої речі і зникнути. Петро, ти зі мною чи з нею?

Петро підняв голову.

В його очах нарешті з’явилася та мужність, яку він ховав місяцями.

— Мамо, збирайся. Я викличу тобі таксі до пані Стефи.

— Ти зрадник! — заверещала Ольга Степанівна. — Ти проміняв матір на цю! Ти ще приповзеш до мене на колінах, коли вона тебе кине!

Вона збирала речі з гуркотом, проклинаючи всіх до сьомого коліна.

Швиряла у валізу все підряд, навіть речі, які їй не належали, але Ніна мовчки виривала їх з її рук.

Коли двері нарешті захлопнулися за свекрухою, в квартирі настала така тиша, від якої закладало вуха.

Оксанка підійшла до мами і міцно обійняла її.

— Дякую, мамусю.

Петро стояв у центрі кімнати, опустивши плечі.

— Пробач мені. Я був сліпим. Я думав, що роблю добро, а насправді руйнував наш дім.

— Тепер це знову наш дім, — тихо сказала Ніна. — Але завтра ми міняємо замки.

Наступного дня Ніна викликала майстра.

Старі ключі полетіли у сміттєпровід. Вона відчувала, як з кожним поворотом нового ключа в замку з її душі зникає важкість.

Увечері вони сиділи на кухні всі разом.

Ніна заварила запашний трав’яний чай у новому, ще кращому кухлі. Петро обійняв дружину і прошепотів:

— Більше ніхто і ніколи не порушить наш спокій.

А за вікном сяяли вогні вечірнього Києва.

Місто жило своїм життям, а в одній окремій квартирі нарешті оселився мир. Справжній мир, за який варто було боротися.

Але якщо матері немає де жити, то хіба вона не може жити з сином? Чи таки матір, яка втручається у життя дітей не варто пускати у свій дім?

Фото ілюстративне.